Последние сообщения блогов
Хорватський плакат 40-х років "Ніколи не бути рабом"
Історичні долі народів, що попадали в колоніальну залежність, зазвичай дуже схожі. Ми вже звертали на це увагу публікацією статті про Ірландію. Ще більш схожими та пов’язаними між собою є долі українців і хорватів. Особливих рис цей зв’язок набуває, якщо врахувати те, що прикарпатське плем’я білих хорватів стало однією з складових українського етносу. Наша стаття присвячена історії хорватського національно-визвольного руху, досвід якого є без сумніву повчальним.
Історична ретроспектива
Балкани з давніх-давен були територією, за яку боролися різні народи. У античні часи автохтонні племена іллірійців були завойовані Римською імперією. А у VI-VII століттях н.е. на Балкани приходять слов’янські племена, які відтісняють залишки іллірійців на південь, на територію сучасної Албанії. Але слов’янське панування не було надто довгим. Права на балканські землі заявляла Візантія, і утримувала владу на деяких територіях до кінця XII століття.
Хорватське королівство проіснувало з X по XIII століття і було захоплене Угорщиною, а в подальшому Австро-Угорською імперією.
З XV століття на Балканах починається невпинна боротьба проти Османської імперії, якій вдалося захопити землі Боснії і Герцеговини та Сербії. В Хорватії запекла боротьба з турками розгорнулася у Далмації, колишній провінції Римської імперії на узбережжі Адріатичного моря. Там місцеві алькари, воїни-вершники, вели священну війну з османами, як і запорозькі козаки.
Традиційні ігри-змагання далматинських алькарів проводяться до цього часу.
Зверніть увагу на козацькі шапки.
В результаті довгого турецького панування на території Боснії і Герцеговини з’явилася велика кількість мусульман-потурченців – слов’ян, які заради преференцій турецького уряду прийняли іслам. Цей фактор створив додаткову напруженість у регіоні, і без того повному національних та релігійних протиріч.
В кінці XIX століття Османська імперія втратила контроль над Балканами, і в результаті у 1882 році постало королівство Сербія, а Боснія і Герцеговина відійшла до Австро-Угорської імперії.
У XIX столітті на Балканах, як і в усій Європі почалися активні процеси націотворення, т.зв. «Весна народів». З’явилося безліч політичних теорій та організацій, які чекали втілення своїх поглядів у життя. Саме тоді за активної участі Російської імперії розповсюдилося т.зв. «славянофільство», центральною ідеєю якого було «збирання» всіх слов’янських народів під владою однієї держави, якою Росія бачила звичайно ж себе. Цією ідеєю прониклася і Сербія, яка в усьому наслідувала Російську імперію, і бачила себе «збирачкою» південнослов’янських земель. Таким чином, Сербія, претендуючи на Боснію і Герцеговину, вступила в конфлікт з Австро-Угорщиною, яка в свою чергу зазіхала на суверенітет Сербії. Це стало початком Першої Світової війни.
Балкани у ХХ столітті
В результаті поразки Австро-Угорщини та Німеччини в Першій Світовій війні, 1 грудня 1918 року було створене Королівство Сербів, Хорватів і Словенців (КСХС), куди хорватів і словенців разом з Боснією і Герцеговиною втягнули під загрозою італійської окупації. Так була створена сербська імперія, де під облудними обіцянками рівності і братерства ховався великосербський шовінізм.
Коли хорвати і словенці зрозуміли, що в новій слов’янській державі вони мають менше прав ніж в Австро-Угорській імперії, почався новий етап боротьби вже проти «братнього народу».
Ще в 1861 році в Хорватії з'явилася Партія права, створена Євгеном Кватерником (1825-1871) і Анте Старчевічем (1823-1896), яка вперше виступила з ідеєю створення хорватської незалежної національної держави в поєднанні з боротьбою за широкі демократичні перетворення. Партія поєднувала методи просвітницько-політичної діяльності з підпільними революційними методами. Завдяки цьому з’явилася назва «усташі», повстанці в перекладі з хорватської. Першою великою революційною акцією усташів було повстання граничар 1871 року під проводом Євгена Кватерника. Граничари – іррегулярні австро-угорські військові формування з хорватів та сербів, які охороняли кордон з Османською імперією. Кілька сотень граничар виступили під хорватськими прапорами, і захопивши місто Раковіце, проголосили створення тимчасового народного хорватського уряду. Повстання було придушене австро-угорськими військами, але перший досвід збройної боротьби проти імперії було отримано.
Дві найвпливовіші хорватські партії – Партія права і Хорватська об’єднана селянська партія з самого початку виступали проти входження Хорватії до КСХС, і продовжили в подальшому політичну боротьбу, яка загострилася після прийняття у 1921 році нової конституції, запропонованої королем Олександром I Карагеоргієвичем, яка централізувала владу в Белграді і відміняла внутрішні кордони в Королівстві.
Найбільшого загострення політичний конфлікт набув 20 червня 1928 року, коли голова Хорватської об’єднаної селянської партії Степан Радич та четверо його соратників були застрілені під час гострого конфлікту в парламенті депутатом від правлячої сербської Народної радикальної партії Пунішою Рачичем (двоє загинули на місці, Радич через півтора місяця помер від ран, двоє були поранені). В Загребі почалися масові акції протесту, під лозунгом: «Непохитно стояти на захисті самостійної хорватської держави». Белград задіяв жандармерію для розгону демонстрацій, а сербські шовіністи відповіли вбивствами кількох хорватських політичних і культурних діячів. Тоді хорвати почали стихійно формувати «Хорватську самооборону» (Hrvatski domobran), що ставила за мету захист учасників акцій протесту від урядових сил правопорядку та формувань сербських націоналістів. Очолив нову організацію депутат від Партії права Анте Павеліч – хорватський націоналіст і активний борець проти сербського шовінізму.
Вже тоді він зазначив основні принципи, які лягли в основу руху усташів: неможливість компромісу з сербськими загарбниками; природними союзниками у боротьбі за незалежність Хорватії є всі сили та держави, що постраждали від «Версальського миру»; хорватство і католицизм є найвищими цінностями у боротьбі за державність, а чужинська присутність у Хорватії – основною небезпекою; територіальна цілісність є вторинною по відношенню до державної незалежності, німецько-швабські, угорські та італійські територіальні претензії можуть бути визнані у випадку визнання цими силами державного права Хорватії; лібералізм, антиклерикалізм, германо- і мадярофобія, притаманні хорватському визвольному руху, виявилися непродуктивними. Запорукою успіху повинні стати жорстка ієрархія і дисципліна, безкомпромісність і вірний вибір союзників.
6 січня 1929 року король Олександр І здійснив державний переворот, розпустив парламент, заборонив діяльність політичних партій, відмінив конституцію і встановив жорсткий поліцейський режим. КСХС змінило назву на Королівство Югославія, і взяло курс на «югославський унітаризм»: створення нової нації югославів, місцевий варіант радянських людей. Звичайно ж, найбільшими югославами були серби, а інші народи поки що лише готувалися ними стати.
7 січня 1929 року на конспіративній квартирі в Загребі під час зібрання керівників «Домобрана» було прийняте рішення про його трансформацію в Хорватську революційну організацію «Усташа» (Ustasa - Hrvatska revolucionarna organizacija). Це означало остаточний перехід хорватських націоналістів до насильницьких методів боротьби.
Анте Павеліч
Анте Павеліч був одноголосно обраний поглавніком.
Українці в Югославії
У тому ж 1929 році створюється ОУН, яке мало своє представництво і в Хорватії, оскільки й там опинилося у вимушеній еміграції багато українців, що брали участь у визвольних змаганнях та революційній діяльності 20-х років.
Варто зазначити що у 1930-их роках усташі та ОУН дуже тісно та плідно співпрацювали. Зокрема, особисто дружили один з керівників Проводу ОУН Андрій Мельник та вождь усташів Анте Павеліч. В подальшому, мельниківці намагалися йти шляхом, прокладеним усташами, але цей шлях тоді був далеким від українських реалій.
Українці на Балканах з’явилися ще в середині XVIII ст. У 1746 р. переселенці з Пряшівщини, Лемківщини та Закарпаття заснували першу українську колонію – Руський Керестур.
Перед Першою світовою війною українців-русинів у балканських володіннях Австро-Угорщини нараховувалося понад 30 тисяч чоловік, з того 10 тисяч у Боснії та 5 тисяч у Словеніїї.
На жаль, ставлення сербів, як панівного народу Югославії, до українців нічим не відрізнялося від російського.
У королівській Югославії (1918-1941рр.) сербська влада намагалась виселити українців (і поляків) з Боснії у Македонію або витурити їх за кордони держави. Серби примусили до виселення майже всю українську інтелігенцію за звинуваченням у австрофільстві. В час Перших Визвольних Змагань (1917-1920-ті рр.) та розбудови відновленої Української Держави, у Королівстві Сербів-хорватів-словенців було заборонено ввіз української преси.
У 1919 році голова сербської Королівської Академії Наук Йован Жуйович ще заявив: «Ми, серби, вважаємо, що невиправданим є прагнення деяких малоросіян, щоб з України створити державу зовсім автономну, без будь-яких зв’язків з Росією ... Причиною головною є те, по-перше, що це розлучення не було б в інтересах народу малоросійського, друге – що це було б проти інтересу найбільшої слов’янської держави Росії, і нашої сербо-хорватсько-словенської держави і всього слов’янства».
На початку 1920-х років на Балкани переселяється нова хвиля українців-емігрантів з кількох тисяч кубанських козаків та українців – жителів переважно центральних та східних земель України. Утворюється велика громада українських студентів. Спочатку ці студенти, прибувши до щойно утвореного КСХС, оселялися переважно у Сербії.
Зважаючи на, м’яко кажучи, неприхильне ставлення сербської влади, центр організованого українського життя перемістився у Хорватію та Словенію, де були створені різноманітні культурницькі, просвітні, та релігійні організації українців, з яких особливо активними були «Просвіта» та студентські об’єднання. Проте часто на перешкоді ставала загальнодержавна великосербська політика. Сербська влада перешкоджала заснуванню українських культурних організацій по всій Югославії: в українських студентів, що були національно свідомими, відбирали стипендії, випроваджували їх за кордони держави. Українські діти в Югославії мусили ходити до російських шкіл, адже українських не можна було засновувати. Кубанські козаки, котрі опинилися у Сербії, коли сербський уряд прийняв приблизно 70000 емігрантів з колишньої Російської Імперії, переважно колишніх вояків з білих армій Денікіна і Врангеля, не сміли долучатись до українського національного життя, адже відразу втрачали матеріальну і соціальну підтримку. У Белграді проводилася агітація проти товариства «Просвіта», зрештою її було заборонено за звинуваченням у співпраці та отриманні фінансів від німців та більшовиків (!). Банська управа Вербаської Бановини 15 листопада 1937 року заборонила діяльність філій «Просвіти» на своїй території, де найбільше були зосереджені українці у Боснії. 14 квітня 1940 року, коли почалися переговори про встановлення дипломатичних відносин між Югославією та СССР, радянська сторона, як можна дізнатись із сербської літератури, вимагала припинення антисовєтської діяльності на території Югославії. В результаті у квітні-травні сербська влада арештувала велику кількість провідних українських діячів та керівників українських організацій в Королівстві Югославія. Їх тримали під слідством кілька місяців у злославній белградській тюрмі Ґлавнячі.
1938 року голова белградської «Громади» писав: «З упевненістю можна сказати, що ні в одній державі в Європі українська організація не наражається на такі перешкоди і прикрощі, як в Югославії».
Тож немає нічого дивного в тому, що українці активно долучилися до боротьби за визволення хорватського народу від сербського імперіалізму.
Початок революційної боротьби усташів
Усташі, зразу після створення організації були вимушені емігрувати і продовжити свою діяльність за кордоном. Весною 1929 року вони прибули в Болгарію, де налагодили контакти з лідерами македонських національних революціонерів (Вътрешна македонска революционна организация, ВМРО). Македонці, які з 70-х років ХIХ століття вели відчайдушну боротьбу за звільнення своєї батьківщини спочатку від Османської імперії, потім – від Королівства Югославії та Греції, мали на Балканах репутацію «експертів» в проведенні диверсій та збройних повстань.
Під керівництвом досвідчених македонських бойовиків усташі літом-осінню 1929 року пройшли «курс молодого бійця» і отримали можливість навіть взяти участь у кількох зухвалих набігах рейдових груп (чот) ВМРО на югославську територію. В результаті королівський уряд Югославії вимушений був офіційно визнати існування нової організації хорватських націоналістів. 17 серпня 1929 року надзвичайний «суд з захисту держави» в Белграді заочно приговорив Анте Павеліча та його головного воєнного радника Густава Перчеца до смертної кари «за організацію збройного заколоту проти престолу та югославської державності».
Одночасно з підпільною діяльністю «Усташі» продовжував функціонувати також і «Хорватський домобран», що був її легальним крилом. Співвідношення між цими двома організаціями найдоречніше порівняти з системою Ірландської республіканської армії та організації «Шинн Фейн» у ірландських повстанців. «Домобран» мав в Югославії мережу підпільних осередків, які займалися переважно пропагандистською роботою серед хорватського населення; з часом їх планувалося розгорнути в бойові організації «Усташі». Крім того, спираючись на численну хорватську діаспору в Європі та в Новому Світі, активісти «Домобрана» займалися популяризацією ідей хорватської національно-визвольної боротьби і викриттям терору короля Олександра Карагеоргієвіча і великосербських шовіністів серед світової спільноти. «Усташа» при цьому розглядалася як найбільш законспірована, «посвячена» частина організації, що виконує відповідальну і небезпечну місію. При цьому верховне керівництво «Хорватським домобраном» також належало Анте Павелічу, який у 1931 р. очолив колегіальний керуючий орган (Vrhovno starjesinstvo Hrvatskog domobrana). Така подвійність організації привела до появи для її визначення в історичній науці терміна «усташсько-домобранський рух» (Ustasko-domobrasnki pokret).
В 1932-33 роках усташам вдалося домовитися про підтримку з урядами Італії та Угорщини, які ворогували з Королівством Югославія. Було створено кілька тренувальних таборів та покращилося матеріальне забезпечення. Повстанський рух почав набирати обертів. Кілька замахів на найбільш жорстоких в «хорватському питанні» сербських націоналістів, а також демонстративні (без людських жертв) вибухи югославських дипломатичних вагонів в експресах «Белград-Відень» і «Белград-Софія» у 1933-34 рр. значно підвищили авторитет усташів у суспільній свідомості хорватів.
Символічні предмети присяги усташів: розп’яття, ніж, пістолет і граната.
Проте найбільшим бойовим успіхом усташів став вдалий замах 9 жовтня 1934 року у французькому місті Марсель на свого головного ворога – короля Югославії Олександра I Карагеоргиєвіча.
Осередок «атентаторів» з числа діаспорських хорватів - студентів та робітників марсельської фабрики «Вальте е Фіс» - очолив молодий перспективний агент «Усташі» Євген «Дідо» Кватерник (1913-1962), нащадок легендарного революціонера. Акцію усташі провели разом з македонцями, і виконавцем атентату в Марселі став безстрашний і фанатичний македонський революціонер Владо Черноземський (справжнє ім'я - Величко Георгієв), відомий своїм мистецтвом в стрільбі по-македонськи (з двох рук по двох рухомих мішенях одночасно). На випадок його невдачі одна хорватська бойова група чекала короля в Марселі, а інша - в Парижі.
9 жовтня 1934 король Олександр Карагеоргієвич прибув до Марселя на югославському есмінці «Дубровнік» і в супроводі міністра закордонних справ Франції Луї Барту на автомобілі вирушив на вокзал. Французи безвідповідально поставилися до заходів безпеки: кортеж супроводжували верхові драгуни з незарядженими карабінами, а оточення вздовж вулиць здійснювали звичайні поліцейські, які стояли через кожні 10-15 метрів. Владо Черноземський з «маузером», захованим у величезному букеті квітів, вискочив з натовпу зівак, застрибнув на підніжку автомобіля і смертельно поранив короля Олександра і міністра Барту. Важко поранений був також супроводжувач короля французький генерал Жорж. Сам Владо був застрелений поліцейськими, але справу було зроблено.
Акція отримала величезний резонанс, але тут «світове співтовариство» як завжди показало своє лицемірство: критикуючи за життя короля Олександра і його тиранічну політику, після вбивства європейці накинулися на «терористів». Уряд Муссоліні розірвав відносини з усташами і провів на території Італії масові арешти серед хорватських революціонерів. В кінці жовтня 1934 року італійська поліція заарештувала Анте Павеліча, Євгена «Дідо» Кватерника та ще більше 150 усташів за звинуваченнями в причетності до марсельського вбивства, незаконному зберіганні зброї тощо.
Проте в самій Югославії акція викликала позитивні зміни. Після загибелі короля, який проводив жорстку національну політику всередині країни, уряд Югославії спробував врегулювати сербсько-хорватський конфлікт. У 1939 році був підписаний договір про створення Хорватської бановини: фактично надавав Хорватії автономію всередині Югославії. За цим договором, Герцеговина і Посавіна (північна область Боснії) увійшли до складу Хорватії. В хорватських націоналістичних колах вже тоді склалося уявлення, що вся територія Боснії і Герцеговини є "ісконно" хорватською, а слов'яни-мусульмани - це хорвати, що прийняли іслам. Треба сказати, ідея об'єднання з хорватами в одну націю знаходила відгук у мусульманської боснійської еліти.
З 1935 р. осередком усташсько-домобранського руху стає сама територія Хорватії, а основним напрямками діяльності - пропагандистська робота з масами і створення централізованої підпільної мережі. Важливу роль в «Усташі» починають грати законспіровані лідери, в першу чергу - полковник Славко Кватерник (1876-1847), колишній австро-угорський офіцер і дворянин (vitez), батько молодого Євгена «Дідо», що очолював загребську підпільну мережу.
У той же час зближення нового югославського уряду з нацистською Німеччиною в березні 1937 р. проявилося в тому, що за посередництва останньої було тимчасово врегульовано італо-югославський конфлікт. Згідно пакету двосторонніх угод, Муссоліні, зокрема, зобов'язувався оголосити поза законом діяльність на території Італії організації «Усташі». Звільнений наприкінці 1936 р. з в'язниці, Анте Павеліч продовжував залишатися під пильним наглядом італійських спецслужб на поселенні в Сієні.
Хорватія в Другій світовій війні
Муссоліні вирішив знову скористатися послугами «усташів» вже в ході Другої світової війни, в яку він поспішив вступити в червні 1940 р., щоб встигнути до розпочатого Гітлером «розподілу європейського пирога». У свої грандіозні плани з відродження Римської імперії дуче включив окупацію Греції та розчленування Югославії. Нацистська Німеччина зовсім не прагнула підтримати італійських фашистів в цій авантюрі, розраховуючи на залучення Белграда в союзники. А Югославія проводила політику, яка не заважала німцям. Більше того, 25 березня 1941 королівство Югославія приєдналося до Антикомінтернівського пакту, ставши союзником країн Осі.
Восени 1940 р., в переддень початку італійської агресії проти Греції, ставлення «дуче» до усташів зазнало кардинальних змін. Кримінальне переслідування було припинено, а всі соратники Павеліча вийшли з ув'язнення (деякі з них без суду провели в ньому по шість років). «Усташа» спочатку отримала статус об'єднання політичних емігрантів, а потім була визнана як «політична організація хорватської нації».
Але хорвати, навчені вже італійським віроломством, прохолодно поставилися до спроб відновити дружбу на минулому рівні. З жовтня 1940 до березня 1941 рр. вони зловтішно спостерігали за принизливими поразками італійської армії у війні з Грецією.
27 березня 1941 року в Белграді група вищих офіцерів на чолі з генералом Д. Сімовичем здійснила державний переворот. Пробританськи і прорадянськи налаштована частина Югославської політичної еліти виступила під широко підтриманим сербами гаслом «Краще війна, ніж пакт» проти союзу з нацистською Німеччиною. Щоб не допустити залучення найбільшої балканської країни в орбіту впливу своїх супротивників, Гітлер був змушений форсувати перекидання німецьких військ на Балкани і початок агресії проти Югославії та Греції.
Таким чином, Муссоліні, війська якого загрузли у важких позиційних боях із греками в Албанії, отримав бажану підтримку всіх своїх балканських планів. Вже 28 березня «дуче» сповістив Гітлера, що підтримує ідею про розподіл Югославії і про створення незалежної Хорватії. Після цього італійський диктатор особисто запросив Анте Павеліча в Рим для «консультацій». Через кілька днів, всі проживаючі в Італії усташі були мобілізовані організацією. Були відновлені тренувальні табори в Фонтенеччіо і Сан-Деметріо; в розпорядження усташів надійшла партія озброєння (250 карабінів «Кракау» TS, 18 пістолет-кулеметів «Берета» та 5 легких кулеметів «Бреда») та спорядження для бойової підготовки.
5 квітня, напередодні вторгнення гітлерівських військ до Югославії, Анте Павеліч по радіо звернувся до «братів-хорватів і сестер-хорваток» з закликом до загального повстання і створення Незалежної держави Хорватія (Nezavisna drzava Hrvatska, НДХ).
Одночасно в Загребі з усташським підпіллям зв'язалися представники німецького консульства: резидент служби безпеки (СД) Р.Коб, військовий аташе Г.Пребст, поліцейський аташе Р.Блум, а також особливий уповноважений німецького МЗС штандартенфюрер СС д-р Е. Веезенмайер. Вони запевнили керівника «Усташі» в Хорватії полковника Славка Кватерника у своїй повній підтримці курсу усташів на проголошення незалежності. Звичайно ж, від Хорватії вимагалося прийняти протекторат Німеччини і Італії, та задовольнити їхні територіальні претензії. За це Хорватія отримувала під своє управління Боснію і Герцеговину.
6 квітня 1941 війська нацистської Німеччини почали вторгнення в Югославію, діючи з території Австрії, Болгарії, Угорщини та Румунії. У наступні дні розгорнули наступ союзні їм італійські та угорські війська, а болгарська армія почала зосереджуватися на вихідних рубежах для вступу до Македонії. Югославська монархія, що роздиралася зсередини національними та громадськими суперечностями, виявилася нездатною протистояти удару і звалилася подібно картковому будиночку. Уряд втратив контроль над країною, командування - над військами. Армія Югославії, що вважалася найпотужнішою на Балканах, в лічені дні перестала існувати як організована сила.
Солдати і офіцери хорватського, македонського та словенського походження масами дезертирували або переходили до ворога, військовослужбовці-серби також розходилися по домівках або самоорганізовувалися в іррегулярні загони як для продовження боротьби з загарбниками, так і для простого розбою. Більше 6 тис. югославських офіцерів, 45 генералів і 340 тис. нижніх чинів здалися в полон. 17 квітня представники югославського командування в Белграді підписали акт про беззастережну капітуляцію. Ще до цього король Петро II і члени його уряду кинули країну напризволяще і, прихопивши більшу частину золотого запасу, на літаку втекли до Греції під захист англійців.
На території Хорватії великомасштабних бойових дій не велося. Німецькі війська повсюдно зустрічали підтримку найширших верств хорватського населення, що розглядали нацистську агресію як можливість для створення власної держави. Завдяки оголошеній в Югославії 7 квітня мобілізації в дислоковані в Хорватській бановині частини IV армії влилася величезна кількість солдат-хорватів, більшість з яких не бажали битися за Югославію або навіть були готові повернути зброю проти неї. Вже 8 квітня офіцери і молодші командири 108-го піхотного і 40-го резервного полків, що входили в усташські підпільні осередки в армії, організували заколот серед солдатів своїх частин (Bjelovarski ustanak). Піднявши саморобні хорватські прапори, вони раптовим ударом захопили місто Беловар, де дислокувався штаб IV югославської армії, заарештували штабних офіцерів і перерізали комунікації. Це стало сигналом для націоналістично налаштованих військовослужбовців інших частин армії, і вони стали в масовому порядку залишати позиції і рухатися в Беловар, де незабаром сконцентрувалося понад 7 тис. хорватських солдат і офіцерів. У найближчі дні за допомогою місцевих організацій «Усташі» і стихійно виникаючих селянських формувань самооборони (Hrvatskа seljackа zastitа) їм вдалося очистити від югославської влади значну частину хорватської території.
Організацію тимчасових органів влади на місцях практично відразу брали в свої руки члени «Усташі», що опинилися серед повсталих найбільш організованою силою, навколо якої групувалися інші.
10 квітня, з підходом до Загребу авангардів Вермахту, 4 тис. членів «Усташі», практично не зустрівши опору, взяли столицю Хорватії під свій контроль. Славко Кватерник прибув в міську ратушу і зачитав по радіо текст декларації про проголошення Незалежної держави Хорватія (НДХ).
Анте Павеліч в Загребі, 1942 рік. Зверніть увагу на хорватський народний одяг.
Ця подія принесла радість всьому хорватському суспільству. Голова місцевої «Просвіти» та Тереновий Провідник ОУН в Югославії Василь Войтанівський в той же день привітав від імені українців через загребське радіо проголошення Незалежної держави Хорватія.
На жаль, національна проблема була не єдиною в королівстві Югославія. Хорватії досталися у спадок і інші проблеми. Країна знаходилася в тяжкому економічному становищі. В армії була серйозна нестача транспорту, відсутність бронетехніки та сучасних літаків. Стрілецька зброя та спорядження не мали єдиного стандарту, і були в основному застарілими.
Хорвати були вимушені «на ходу» вирішувати всі проблеми, і в першу чергу військові, бо війна не давала часу на роздуми.
Та головною проблемою залишалася проблема національна. Згідно з офіційними даними Загреба, нова хорватська держава зайняла 115 133 кв. км., а її населення склало 6 966 729 чол. З цього числа «чистих хорватів» було 4,817 млн. чол. (включаючи і босняків-мусульман), «етнічних сербів» - 1,848 млн. чол., «фольксдойче» - 145 тис. чол., угорців - близько 70 тис. чол., словенців - 37 тис. чол., словаків і чехів - 44 267 чол. За межами НГХ проживало 1 727 548 хорватів. Серби, які були вороже налаштовані до хорватської держави складали 26% населення.
Другою проблемою були комуністи, які почали партизанську війну проти НДХ та її союзників.
Жорстокі розправи усташів над сербами в 1941 р. почалися з перших днів існування НДХ. Розгулу насильства сприяли відомості про те, що націоналістично налаштовані сербські військовослужбовці та резервісти, які об'єдналися в іррегулярні збройні формування («четники»), на сербо-хорватському кордоні та в Боснії розстрілювали етнічних хорватів, які поверталися додому з частин розваленої югославської армії. Серед загиблих був міжнародно відомий парашутист-спортсмен капітан югославських ВПС Фелікс Домініканіч, разом з кількома льотчиками і авіатехніками-хорватами вбитий сербськими жандармами поблизу сараєвского аеродрому 15 квітня. Ненависть до сербів, що накопичувалася десятиліттями, знайшла собі вихід. Вже до кінця червня 1941 року тисячі сербів було знищено, не дивлячись на стать і вік.
У той же час необхідно зазначити, що до сербів, які знаходилися за межами НДХ, усташі ставилися цілком нейтрально. З весни 1942 р. режим Анте Павеліча підтримував дипломатичні відносини з колабораціоністським сербським урядом генерала Недіча, і їх збройні сили навіть проводили спільні операції проти партизанів.
Більшість сербів в НДХ проживали в Боснії та на старому кордоні між Боснією і Хорватією. Саме Боснія стала місцем переважної більшості бойових дій. Серби масово вступали в загони монархістів-четників, під командуванням Драголюба Михайловича та комуністів-партизан, під командуванням генерального секретаря компартії Югославії Йосипа Броза Тіто. Спочатку комуністи і монархісти діяли разом, але подальші події призвели до ворожнечі між ними.
В Сербії комуністичні партизани опинилися в важких умовах: їм протистояла не новостворена, недосвідчена та погано озброєна армія Хорватії, а німецькі війська разом з сербською армією та четниками, та й територія була малопридатною до партизанських дій. Тому сербські комуністи зазнали поразки і були вимушені перемістити свої війська на територію Боснії, яка завдяки великим площам гірських масивів була ідеальною для ведення партизанської війни.
До переходу сербських партизан в Боснію, місцевим четникам та комуністам вдалося провести кілька вдалих операцій і взяти під контроль значні райони східної Боснії, де вони провели масові вбивства мусульман та хорватів, а комуністи вперше отримали шанс вбивати і класових ворогів.
Та після різкого збільшення кількості комуністичних партизан взимку 1941 року, ними було здійснено захоплення управління повстанням в свої руки. Після цього четники почали вести збройну боротьбу і проти партизан.
Хорватські збройні сили були