Последние сообщения блогов

Братство самостійників, створення, діяльність

100-тис. мітинг на Софійській площі у Києві у березні 1917 року

В 1913 році серед студентської молоді виникає ідея заснувати організацію, мета якої – самостійна Україна. В першій половині 1914 року група українців-студентів Варшавського Університету, зібравшись в місті Прушкові коло Варшави, ухвалює створення такої організації, але перші установчі збори "Братства Самостійників" відбулися в Києві в квартирі на Златоустовській вулиці. Присутніх було на зборах 28 осіб. Ініціатори запросили на них, після дбайливої перевірки, лише цілком певних осіб, відданих ідеї, бо важлива для них була не кількість членів, а тільки якість.
"Братство Самостійників" ставило своєю метою здобуття цілковитої самостійності України, шляхом сприяння поразці "Росії", а то й розпаду московської імперії. Братчики вважали, що одним з важливих завдань є викорінення москвофільства серед т. зв. "свідомих українців" та поступове прищеплення їм самостійницьких поглядів. Велику увагу було вирішено присвятити вихованню української молоді не в дусі москвофільського автономізму, а в дусі націоналістичного самостійництва.

Члени "Братства Самостійників" створюють різні організації, часто, здавалося б, не політичні, в керуючі органи котрих проводять самостійників, завданням яких є прищеплювання членам такої організації самостійницьких поглядів і вплив на діяльність такої організації.

З метою кращої конспірації ще на початку існування "Б.С." було засновано "Академію Української Мови". Ця організація також була нелегальною, але можлива відповідальність за її створення була менша. На зборах читали реферати і при нагоді обговорювали важливіші політичні справи.

"Братство Самостійників", враховуючи москвофільство вихованої в московських школах інтелігенції та невдалий досвід Революційної української партії (більшість лідерів було заарештовано поліцією), вирішило відмовитись від ідеї перетворитися в "масову організацію" і постановило законспіруватися навіть від українських автономістів.

"Братство Самостійників" стояло на позиції, що без поразки московської імперії в першій світовій війні не може бути й мови про самостійність України. Саме тому члени "Б.С." хоча були ворогами "пацифізму", але з метою доведення до поразки Московщини поширювали московською мовою, серед московського війська т. зв. "поражєнчєскія" відозви, в яких пропагувалась думка, що москвини не повинні ставити спротиву німцям і так довести до краху самодержавства та до революції, яка, мовляв, принесе москвинам не лише волю, але й, завдяки народоправству, зміцнить силу їхньої держави. Самі члени "Б.С." намагалися використати кожну нагоду для послаблення московської імперії.

В ті часи напевно дев'ять з десяти нечисленних т. зв. "свідомих українців" були запеклими москвофілами. Ось які думки переважали в українській інтелігенції: "Кожний крок, слово і акція, направлені до того, щоб створити обставини на російській Україні, ворожі для цілости російської держави, для знесилення її під цю добу, строго осуджуються на Україні" („Симон Петлюра”, ст. 189. Видання УВАН у ЗСА, 1956 p.).

За таких обставин жменька "лицарів абсурду" — "братчики", що вирішили працювати для знищення московської імперії, вирішили бойкотувати московську культуру, винесли ухвалу не вживати московської мови (а "братчики" були мешканцями міст, у яких панувала всюди московська мова); вирішили карати самих себе за вживання москалізмів та вирішили віддати кар’єру, особисте щастя і життя на боротьбу за відновлення української державності – були чимсь надзвичайним! Навіть коли б "братчики" не досягли того, що планували – все одно вони б заслуговували на повагу!

Зрозуміло, що в такому оточенні вимагалася подвійна обережність. Неодноразово на членів Братства готувались арешти, але маючи прихильників серед "охранки" (таємна політична поліція) їм вдавалось уникнути затримання.

Перед революцією було засновано ряд т. зв. "Юнацьких Спілок", нелегальних організацій в яких об'єднувалася середньошкільна молодь (старші класи) та студентська молодь. Звичайно члени "Юнацьких Спілок" нічого не знали про існування "Братства Самостійників" і навіть не здогадувалися, що і сама їхня організація заснована тим "Братством", та що "Самостійники" керують їхньою діяльністю. Ось як пише Анна Франко-Ключко в своїй книжці „Іван Франко і його родина”, згадуючи про свої юнацькі роки в Києві: „Пані Крижанівська ввела мене в тайну організацію української націоналістичної молоді. Ця організація пізніше розрослася в "Союз", що дав почин до організації українського студентства в українськім університеті, студентства, що не пафосними фразами й закликами заявляло прихильність до великої української нації, а ділом... Як свій девіз... ставлять збудувати вільну й незалежну Україну... Союз розпочав активну організаційну роботу. Видав правила-закони, що їх першою точкою було: створення самостійної України... Одна з дальших точок постановляла, що члени „Союзу” не сміли женитися з чужинками..."

Тут треба зазначити, що "Правила — закони", про які згадує авторка, — це поширений членами „Б.С.” "декалог" Міхновського, з якого врізалася в пам'ять авторки перша і десята заповідь.

Останній пункт пропагували також і члени "Братства Самостійників", на нього зроблено акцент у написаній членом "Братства" В. Отамановським повісті для юнацтва "Син України" (видання „Вернигори”).

„Самостійники” пропагували серед молоді ідею бойкоту московської культури на українських землях.

Ще під час війни (8 вересня 1916 року) "Самостійниками" було засновано легальне кооперативне видавництво "Вернигора", яке відіграло дуже велику роль підчас революції. Назва видавництва була пов'язана з популярною легендою про кобзаря "Вернигору", який мав крім хисту кобзарського ще й дар віщування, та провіщав майбутню незалежність України.

Видавництво "Вернигора" засипало Україну в роки визвольних змагань пропагандною літературою, листівками, плакатами, брошурами і книжками.

Влітку 1916 року "Б.С." пробувало вийти на контакт із "Союзом Визволення України" у Відні через Румунію. Коли однак виявилося, що австрійський консул у Галацу (чех) мав зв'язки з Москвою, довелося шукати інші шляхи. Пізніше "Б.С." допомогло чотареві УСС Кирчеву переплисти потаємно Дністер і через нього передало свої доручення.

"Братство Самостійників" було цілком таємною організацією, майже "орденом" по своєму характеру, чимось подібним до єзуїтського ордену чи таємної сицилійської мафії.

Навіть про сам факт існування "Братства Самостійників" не повинен був знати ніхто з нечленів Братства, а з членів "Б.С." пізніше далеко не кожен знав подробиці про його організацію, філії, таємних членів направлених до праці в інші організації, склад керуючих органів і їх плани. Навіть люди ідеологічно близькі, теоретики націоналізму та визначні діячі (напр. Д. Донцов і до червня 1917 p. М. Міхновський) не знали про існування цієї організації. Особливо у великій тайні заховувались імена братчиків, яких таємна Рада "Б.С." скеровувала до праці в різних українських партіях та організаціях. Члени Братства Самостійників складали присягу не зрадити нікому про його існування аж доти, доки діятиме "Братство Самостійників", а тоді, коли воно перестане діяти — не виявлювати його живих членів. Нових членів (які не все знали) була прийнята дуже невелика кількість, по докладній обсервації. Отже і після революції та підчас визвольної боротьби — ніхто не знав про існування "Б.С.".

Завдяки цьому й нині ще є мало осіб, які знають, що з одного боку М. Міхновський, який був прийнятий до "Б.С." за місяць перед т. зв. „полуботківським” переворотом, був за гетьманування Скоропадського скерований до партії „Хліборобів-Демократів” і зайняв у Генеральній Управі партії посаду секретаря (секретарем Київської Губерніальної Управи тієї ж партії також був інший братчик), а з другого боку Василь Елланський (В. Блакитний) був також членом "Б.С." і з наказу тої ж Ради виступав як комуніст та був редактором "Вістей".

Таємничість та конспіративність діяльності Братства спричинила брак документів, що підтверджували би її існування. У багатьох істориків природно виникало питання: а чи існувало взагалі "Братство самостійників"? Проте доступні архівні документи дозволяють відкинути ці сумніви. Зокрема, у фонді Особливого відділу департаменту поліції Державного архіву Російської Федерації за 1916 р. знайдено копію "Програми і тактики Українського Самостійницького Братства". Програма була виявлена поліцією в Катеринославській губернії восени 1915 року. Цей документ складається з 21 параграфа, перший з яких гласить: "Остаточною метою всієї діяльності Братства є здобуття незалежної української держави, що має включати в собі всю етнографічну територію України. Документ під назвою Програма Братства самостійників і аналогічним змістом виявлено і в Державному архіві Київської області. Ознайомитись із повним текстом програми Ви можете у Додатку 1.

Цілком природно, членів "Братства Самостійників" було в січні 1917 р. дуже мало: Київська організація — 27, Чернігівська — 11, Полтавська — 5, Лубенська — 5 і т.д. Та треба підкреслити, що число самостійників, які не належали до "Братства Самостійників" і не знали, про його існування, було вже тоді в багато разів більше.

Враховуючи відносну нечисленність свідомих самостійників, для поширення самостійницьких ідей використовували раніше засноване "Братством Самостійників" видавництво "Вернигора".

Хоча брошура не може замінити живу людину, але проте брошура, надрукована в кількості кількох сотень тисяч примірників, може засіяти зерна свідомості серед широких мас народу.

Про видавничу діяльність самостійників та її характер свідчать назви виданих в тому часі брошур. Видавництво "Вернигора" видало в перші місяці революції наступні брошури:
1.Возняк "Наша рідна мова".
2.Раковський "Расовість українців".
3.Різниченко "Національний колір України".
4.Цегельський "Історія Української Держави і боротьба за її відбудування".
5.Маковей "Подорож до Київа".
6.Пачовський "Гетьман Дорошенко".
7.Мученик за волю України гетьман Павло Полуботок.
8.В. Островський "Зруйнування Батурина".
9.Крип'якевич "Українське військо".
10.Франчук "Як воювали запорожці?".
11.Що таке Установчі Збори.
12.Островський "Берестечко".
13.Кобилянська "Юда".
14.Листівки з портретами гетьманів, письменників та визначних діячів із їхніми
висловами.
15.Мапи України.
16.М. Міхновський "Відносини до війни".
17.В. К. "Історія українського народу".
18.А. Хомик "Російські установчі збори чи міжнародній конгрес?".
19.С. Я. "Опис рідного краю".

Окрема увага приділялась організації й вихованню молоді.

Оскільки "братчики" не сумнівалися в тому, що в найближчі місяці справа дійде до збройної боротьби з москвинами, було вирішено взятися за створення революційним шляхом національної української армії.

 
Створення Українського військового клубу, його програма, діяльність.

Самостійники розпочинають планову енергійну діяльність, метою якої є створення українського війська, як основна передумова для незалежності України. Ця діяльність відбувалась з врахуванням такого факту, як вороже ставлення до ідеї самостійності українських автономістів, так і того, що треба було обережно провести відбір серед військовиків (в першу чергу — старшин) українського походження, щоб з одного боку не віддати цю справу в руки переконаних "малоросів"-яничарів, а з другого боку треба було малосвідомих стихійних українців, непомітно для них самих, перетворити в справжніх українців, свідомих борців за українську державність. З огляду на сказане, на перших так би мовити "інформаційних" військових зборах не було зроблено жодного наголосу на ідеї самостійності, лише на ідеї створення окремого українського війська.
Військо і військова служба ніколи не тішилися популярністю серед кіл української свідомої інтелігенції. Вихована в опозиційному дусі проти держави взагалі, вона у війську вбачала головну основу й опору держави в гнобленні народу. Військо служило разом з державною російською школою найбільшим знаряддям помосковлення. Та і справді: російський уряд ніколи не залишав українців-солдатів відбувати службу вдома на Україні, а завжди засилав їх на далекі окраїни держави або до столиць, де дуже багато українців служило в царській гвардії. Військова служба дійсно дуже сприяла помосковленню. Негативне ставлення до «служби в москалях», до «москалів», червоною ниткою проходить через усю нову українську літературу від Котляревського до Винниченка. Не дивно, що українська інтелігенція, мріючи про вільну Україну у вільній Росії, не помишляла про творення свого українського війська в будучині, вірячи, що в новій соціалістичній державі війська взагалі не треба, а досить буде «народної міліції».

Все це не сприяло українському національному руху серед війська. Але він прокинувся і дуже скоро. На жаль, керівники Центральної Ради, як люди виховані в анти військових, ліберальних поглядах і поняттях, цей військовий рух не змогли відповідно оцінити й використати. Більше того вони чинили всілякі перепони як до творення українського війська, так і до самостійності України, часто діючи більше в інтересах Росії.

За таких обставин Братство Самостійників спрямувало свою діяльність в кількох напрямках: а) підтримка (без виявлення існування організації) усіх кроків і починань борців за ідею відновлення самостійності України, спрямованих до перемоги цієї ідеї, зокрема підтримка контакту з відомим борцем за самостійність М. Міхновським; б) пропаганда серед українського селянства, найменше зараженого москвофільством, найменше пов'язаного як з московською культурою так і родинними зв'язками з москвинами — ідеї цілковитої суверенності України; в) створення тиску на інтелігентські кола за допомогою народних мас і штовхання їх у бік самостійництва, г) загострювання міжнаціональних взаємин і стимулювання боротьби, бо лише боротьба може перетворити приспаний ворогом народ у могутню націю; г) подальше створення легальних організацій, що повинні мати державницький характер і їх контроль шляхом проведення в керуючі органи "братчиків"; д) входження в лави українських партій спеціально скерованих агітаторів, які повинні були ширити серед своїх партійних товаришів націоналістичні ідеї і штовхати їх у бік самостійництва.

4 березня 1917 року (на наступний день після того, як російський імператор Микола ІІ зрікся престолу) представниками різних українських політичних, громадських і культурних організацій в Києві створено Українську Центральну Раду, яка взяла на себе представництво політичних інтересів українців перед російським Тимчасовим Урядом. 14 березня у Київ з заслання повернувся провідний діяч українського політичного руху Михайло Грушевський. Він одразу ж очолив Центральну Раду, надавши її діяльності чіткої політичної лінії – домагання національно-територіальної автономії України.

Мапа. Початок визвольних змагань українського народу. Утворення Української Народної Республіки (березень 1917 - березень 1918 рр.)

Часопис „Кієвская Мисль” за 28 березня нового стилю пише, що в Києві "відбулося кілька зібрань українців вояків-козаків, офіцерів, солдатів, юнкерів (юнаків — учнів старшинських шкіл), військових лікарів і військових урядовців. На цих зборах прийнята резолюція: "З уваги на небезпеку, яка грозить нам від зовнішніх ворогів, і йдучи на зустріч заклику тимчасового уряду, дня 22 березня 1917 р. про з’єднання всіх сил народу й армії, українське військове зібрання постановило незалежно від регулярної армії, сформувати - з охотників і непідлягаючих покликанню до війська "охочекомонний полк" імені Гетьмана Богдана Хмельницького з усіх родів зброї. Деталі організації розробляє Український військовий організаційний комітет.

29 березня за новим стилем було скликано у Києві нараду українців - вояків київської залоги. Головою цієї наради було обрано полковника Павла Волошина (начальника штабу резервової бригади), заступником голови капітана Олександра Сахна-Устимовича (ад’ютанта штабу київської воєнної округи) і секретарями самого Міхновського, прапорщика Гоца і юнкера Лук’янова. На порядок дня були поставлені такі питання: 1) організація українського військового клубу, 2) організація українського війська, 3) участь війська в українській маніфестації, призначеній на 1 квітня.

Одноголосно було прийнято постанову негайно відкрити у Києві «Український Військовий Клуб імені Гетьмана Павла Полуботка», як окрему, вповні самостійну українську військову організацію.

Після докладу Миколи Міхновського, так само одноголосно було ухвалено приступити до "негайної організації власної національної армії, яко могутньої своєї мілітарної сили, без якої не можна й помислити про здобуття повної волі України". Було прийнято розпочати організацію українських охочих полків усіх родів зброї і першому полкові надати назву: "Перший Український Охочий імені Гетьмана Богдана Хмельницького полк".

Після зборів Міхновський з запалом узявся до організації військового клубу, сам склав статут (див. додаток 2) і провів його формування протягом одного тижня. Клуб був організований як військове товариство з центром у Києві, і правом відкривати філії по всій Україні. Мета товариства була зазначена в § 3. Статуту - «згуртування в одній сім’ї всіх вояків, лікарів і військових урядовців української народності під прапором: Федеративної Росії – автономної України».

Разом з клубом ім. Полуботка було створено й «Український Військовий Організаційний Комітет», який мав дбати про утворення українських військових частин. На чолі Комітету став полковник Глинський, начальник резервної бригади в Києві. До складу Комітету увійшли полковник Павло Волошин, капітан Ган, прапорщик Павелко, поручник М.Міхновський та інші.

Одразу після свого створення Клуб ім. Полуботка випустив у десятках тисяч примірниках відозву до українців-вояків, закликаючи їх об’єднуватись в окремі національні громади й подавати про себе звістки до Товариства ім. Полуботка. Ця відозва зробила велике вражіння на всьому фронті і скрізь, де тільки перебували українці-вояки. Всюди почали відбуватись українські віча й засновуватись українські військові товариства і клуби. Так, в кінці березня утворено було Український Військовий Клуб у Москві. 8 квітня відбулося віче українців-вояків у Тернополі; воно ухвалило домагатися національно-територіальної автономії України з прилученням до неї Галичини, Буковини і Кубані. 10 квітня, відбулося у Києві українське віче військових-фронтовиків, яке ухвалило домагатись організації української національної армії з усіма родами зброї, а поки що виділення на фронті всіх українців-вояків в окремі національні групи, а в тилу – формування українських полків з урядовою мовою українською.

В квітні утворилася в Мінську Українська Фронтова Рада для військ західного фронту. При самому штабі головнокомандуючого західним фронтом утворилися Українська Громада. Головою Укр. Фронтової Ради вибрано Симона Петлюру. В Харкові відбулося українське військове віче. В 5-ій російській армії на північному фронті утворилася Українська Громада. 26 квітня в Одесі відбулися установчі збори Одеської Української Військової Ради, діяльність якої мала розтягатись на Одеську військову округу, Чорноморський флот і Румунський фронт.

Український Військовий Організаційний Комітет зразу розпочав заходи щодо утворення українського добровольчого полку. Але вища військова влада так само як і революційні комітети, що репрезентували собою нову владу, була проти формування українських військових частин; перша тому, що вбачала в цьому щось непотрібне і небезпечне, хоча в той час уже існували в Росії національні військові формації, наприклад, батальйони латиських стрільців або польський корпус ген. Довбор-Мусницького, який до того ще й стояв в Україні.

Тим часом події склалися так, що українські військові формування було створено й без дозволу російської військової влади. Вже на початку квітня в Києві на так званім Етапно-Розподіловім пункті зібралося понад 3000 солдатів-українців, які почали домагатись, щоб з них було сформовано українську національну військову частину. Делегати від цих солдатів спільно з Військовим Товариством ім. Полуботка, серед яких були члени Братства Самостійників, склали план організації полку "ім. Богдана Хмельницького", який і запропонували вищій військовій владі. Організація цього полку зустрілася з рішучим опором не так з боку військової влади, як з боку т.зв. російської революційної демократії, яка засідала по різних комітетах і радах. Особливо різку кампанію проти українських військових формацій повів комісар київської військової округи (а з 12 травня і начальник цієї округи) полковник К. Оберучєв.

Але це не зупинило процес формування полку, а тільки роздратувало українських вояків проти революційних рад і комітетів. 1 травня н.ст. з ініціативи Товариства ім. Полуботка відбулося на Сирецькому полі під Києвом українське військове свято «перших квіток». Під час святкування відбувся похід учасників до Царського Палацу в Липках, де засідала рада військових депутатів, і заявили, що вони вже «явочним порядком» утворили український полк ім. Б. Хмельницького. Ніякі умовляння членів військового комітету не мали впливу.

Переговори з представниками Військового Комітету й вищою владою округи не довели до нічого. Українська делегація твердо стояла на своєму.

Тим часом у Києві події розвивались своєю дорогою. Полк ім. Б. Хмельницького сформувався самочинно. Було сформовано при нім кадри артилерії, кінноти, відділу кулеметів та інженерії, разом 3574 людей. Начальником полка вибрано штабс-капітана Путника-Гребенюка. Полк поділено на сотні по повітам. Вибрано було полкову раду.

3 травня відбулося об’єднане засідання ради солдатських і військових депутатів і ради депутатів військ київської воєнної округи. Виступали на зборах і представники Української Центральної Ради. Промови українських бесідників не переконали зібрання, і воно величезною більшістю 264 проти 4 ухвалило резолюцію проти формування полку.

Але справа була вже вирішена ген. Брусиловим – компромісно: 4 травня начальник київської військової округи одержав від ген. Брусилова телеграму, що він немає нічого проти формування українського полку, але комплектуватись цей полк мусить виключно добровольцями. Як кадри полку можуть лишитися з тих, що зібралися на етапному пункті в Києві, лиш 500 людей. Решта має негайно бути вислана на фронт до їх частин.

Центральна Рада винесла з цього приводу постанову, що вона «з вдоволенням прийняла до відома заяву вищої команди в справі формування першого українського полку, як признання українізації армії. «Вона закликала українців-вояків, зібраних у Києві, після виділення з них кадру для формування 1-го Українського полку сповнити свій військовий обов’язок і їхати на фронт до своїх частин. Одночасно з тим Центральна Рада заснувала при собі Військову Комісію при участі представників українських військових організацій у Києві, з тим, щоб ця комісія взяла в свої руки справу українізації війська. У підсумку в справі полку сталося так, як бажали солдати, що зібралися були на етапному пункті в Києві: вони майже всі записалися до І-го Укр. Полку в числі 3400 людей, діждались Українського Військового З’їзду в Києві, і з’їзд затвердив полк, а всіх записаних до полку офіцерів і солдатів постановив вважати прийнятими в цей полк. Полкові було передано прапор (вишитий черницями Фроловського монастиря у Києві) – малиновий з портретом Богдана Хмельницького, і полк склав присягу під цим прапором.

Таким чином серед українського громадянства вже в квітні травні ясно позначились два напрямки у відносинах до питання про українське національне військо: один, репрезентований від початку товариством імені Полуботка, який стояв за творення української регулярної армії, як основи майбутньої самостійної України; другий – табір української революційної демократії, що її речником виступив В.Винниченко, а очільником М. Грушевський, вважали формування регулярної армії за річ непотрібну й небезпечну і взагалі вбачали майбутнє України не як незалежної держави, а виключно у складі Росії, її невід'ємною частиною.

Було ясно, що обидва напрями мусять вступити між собою в протистояння і боротьбу за опанування українським військовим рухом. Ареною цієї боротьби мав стати перш за все Український Військовий З'їзд, скликаний на 18 травня н.ст. у Києві з ініціативи Укр. Військового комітету і за допомогою Центральної Ради.

На з’їзд прибуло близько 700 делегатів від усіх армій російського фронту, від Балтійського й Чорноморського флоту, від гарнізонів і військових частин запілля; по підрахунку організаторів з’їзду він представляв собою 1 580 702 українських вояків. Вже перед формальним відкриттям з’їзду агенти Центральної Ради засипали делегатів партійними відозвами й брошурами, намагаючись загітувати їх на користь крайніх політичних та соціальних гасел і відвернути їх від ідей «націоналізму й шовінізму» на користь революційного соціалізму.

Юрій Капкан, командир 1-го Українського козацького полку ім. Б. Хмельницького

Стосовно кандидатури голови розгорнулась дуже гостра суперечка. Кандидатура Симона Петлюри не знаходила підтримки з боку націоналістичних сил, бо вважала, що головою має обов’язково бути людина військова, яким Петлюра не був. Обидва табори – соціалістичний та націоналістичний пішли на компроміс, і вирішили вибрати замість одного голови колективну президію: С. Петлюру, В. Виниченка, М. Міхновського, матроса Степана Письменного і підполковника Юрія Капкана, тільки що призначеного комендантом І укр. Полку ім. Б. Хмельницького. Кожен з членів президії мав по черзі провадити збори.

Кореспондент «Кієвской Мислі», описуючи відкриття з’їзду, зауважив, що «поки що в настрою з’їзду помітно піднесений націоналістичний підйом, з перевагою радикальних мілітаристичних тенденцій, але можна думати, що під умілим проводом досвідченого предсідателя С. Петлюри з’їзд прийме дещо лагідніші форми на дальших засіданнях. І не помилився. Вже в першій своїй промові Петлюра заявив, що «не треба в дану політичну хвилину відокремлювати долі Росії від долі України. Якщо Росія, переживаючи тяжку історичну хвилю, потерпить катастрофу, наслідки цієї катастрофи неминуче відіб’ються і на політичній частині її – Україні.»

Окрім різних питань, згідно з програмою, запропонованою з’їзду Ц. Радою, про боротьбу з дезертирством, про утримання у війську дисципліни та інше, було поставлено й пункт про "відношення до війни". При обміркуванні цього пункту особливо розгорілись пристрасті. Самостійники-націоналісти в особі своїх промовців Міхновського, Луценка та ін. поставили питання про соборну самостійну Україну, як мету війни для українців. Міхновський запропонував резолюцію, в якій, посилаючись на пункти Вільсона про самовизначення націй, стояло домагання української державної самостійності. Але з гарячим одпором Міхновському виступив Винниченко. Він ганьбив українських історичних діячів, гетьманів та полковників, обвинувачував їх, що вони гнобили простий народ і продали його свободу, казав, що світову війну почали не народи, а пани-капіталісти, і що мир треба заключити без усяких анексій та контрибуцій і домагатися, щоб на мировій конференції були представники українського народу.

Агітація соціалістів робила своє, і в справі відношення до війни з’їзд виніс резолюцію про загальні принципи творення армії: «зваживши, що всяка війна є справедливою не для народів, а імперіалістичної політики пануючих класів, постійне військо, як знаряддя панування буржуазних класів не відповідає змаганням народу, тому український військовий з’їзд, закладаючи перший фундамент задля організованої збройної сили української демократії, ставить собі головним завданням, щоб українська армія стала по війні армією народу – народною міліцією.»

В справах дезертирства й упадку бойового духа було винесено ухвалу боротися з цими явищами через українізацію військових частин: «Найкращим способом підтримування свідомої дисципліни, котра одиноко тепер можлива в народній армії, котра повинна опиратися не на страху, а на довірі та взаємнім розумінні солдатів і офіцерів, а також на військовім дусі, який в свою чергу можна підняти тільки якоюсь великою спільною об’єднуючою ідеєю, а одною з таких ідей для українців є ідея національного відродження, - з’їзд уважає потрібним негайну організацію армії на національнім принципі. Разом з підняттям дисципліни щезне й дезертирство.»

Далі була прийнята резолюція, яка конкретно з’ясовувала способи українізації армії: всі офіцери й солдати-українці повинні бути виділені в окремі національні частини; на фронті це має відбуватися поступово; що торкається флоту, то на балтійськім морі треба комплектувати деякі кораблі українськими командами. В Чорноморському флоті, який комплектується переважно українцями, дальше поповнення має перевод