Последние сообщения блогов
Звернення автора до читача
“ Минуле –майбутньому!”
Історію не можна спотворювати чи прикрашати. Історія — це події, що вже давно минули й залишаються в об'єктивному відображені такими якими вони були свого часу. На жаль, історію України в минулому безбожно перекручували та й сьогодні недруги українського народу роблять спробу перетлумачувати її. Чужинці, які не одну сотню років панували на українській землі, ганьбили або замовчували мужні та трагічні сторінки української історії та її героїв. Ще недавно ми – українці, поневолені російською комуністичною імперією, були нахабно ізольовані від історичної правди про нас самих, про нашу рідну землю. Робилося все для того, аби українська нація забула свою історію й те, що вона має право жити вільно на своїй землі. Та наступили інші часи.
Наприкінці 80-х років минулого століття Горбачовська Перебудова в Радянському Союзі прискорила справедливий хід історії, який повів український народ до Незалежності й Свободи. Події на політичному календарі швидко мінялися. Підвищився попит на правдиву історію українського народу.
Звільнившись від ідеологічних кайданів, українці почали вивчати свої історичні джерела, що пробивалися через ідеологічне болото комуністичного режиму. Саме в той час тепла атмосфера надій і щасливих сподівань огорнула Україну й на її території розпочався новий етап національно-визвольних змагань. Народний Рух України очолив визвольну народну хвилю, що принесла Україні незалежність. Для згуртування українського народу в боротьбі за свободу своєї держави Народний Рух України використовував різні заходи. Найбільш значимими були: “Ланцюг злуки ”, похід “Дзвін-90” та святкування 500- річчя козацтва. Розпочинаючи боротьбу за свою вільну державу, українці “набиралися“ мудрості, мужності та геройства у своїх незабутніх предків – козаків. З цією метою в серпневі дні 1990 року, коли минало 500 років від часу зародження українського козацтва, тисячі українців зібралися на славетній Запорозькій землі.
Відзначення 500 річчя українського козацтва стало одним із могутніх виступів українського народу в мирній боротьбі за волю своєї держави проти комуністичної диктатури. Цей захід явив собою одну із головних “битв“ української нації в загальному наступі поневолених народів, який і розвалив цю жорстоку систему рабства й тоталітаризму.
У вирі подій, які клекотіли в той час на героїчній Запорозькій землі, мені поталанило брати особисту участь. З того часу минуло більше 20 років.
На жаль, суперечливо й тяжко на 20-му році незалежності просувається процес відродження й становлення національної свідомості українського народу, заповнення “білих плям“ і “прогалин” у його духовності.
Сьогодні нам потрібна література, яка б допомогла підростаючому поколінню знати правдиву історію України, пізнати минуле й зрозуміти мотивацію тих історичних подій. Усе це виховуватиме в юних душах любов до своєї Батьківщини, до свого героїчного народу, щоб вони змалку думали про те, як би найкраще примножити його честь і добру славу.
Сьогодні, коли Україна ще борсається в залишках павутиння колишнього комуно-імперського режиму, висвітлення однієї зі сторінок демократичного руху на початку змагань за незалежність України буде корисним усім, кому не байдужа доля України. Бажаючи внести свій скромний вклад у висвітлення подій недалекого минулого, що відходять в історію, я написав цю книгу.
У книзі я ділюсь з читачами своїми спогадами про ті хвилюючі події, про буремні дні наповнені надією й тривогами. З метою більш вичерпно відобразити ті історичні події недалекого минулого, я доповнюю свою розповідь спогадами інших учасників тих подій та документами, які регламентували проведення свята Козацької Слави та коротким екскурсом в давню історію української нації, доповнюючи відступом у минулі століття, коли діяли героїчні козаки. Я маю надію, що моя скромна праця також, до деякої міри, доповнить картину історичної діяльності Народного Руху України та його лідерів в здобутті незалежності України.
Я сподіваюсь, що вона буде прочитана українською молоддю, яка побажає відкрити й прочитати сторінки героїчної й трагічної історії України, щоб напитися живої води з того джерела та продовжити будувати й захищати свою державу.
Глава 6. Запорізька земля приймає гостей
Спогади учасників
Про участь тернопільчан у святкуванні 500–річчя українського козацтва розповідає у своїй статті Іван Сут.
„У рамках організованого Народним Рухом України святкування 500-річчя українського козацтва, яке відбувалося з 3 по 5 серпня 1990 року,Тернопільська крайова Рада організувала масовий виїзд добровольців у Запорізьку область, де проходили урочисті заходи.
З Тернопільщини на святкування виїхало понад 90 автобусів. Серед них в одному із автобусів, який був наданий тернопільським “Облавтодором„ їхали представники Великих Гаїв. Вони взяли із собою грудку Гаївської землі, взяту із символічної могили полеглих героїв, яку в цей час насипали гаївчани, щоб покласти її на могилу славного кошового Івана Сірка.
Готова до виїзду транспортна колона розтягнулася від ТАНГу до посту ДАІ, що на вул. Бережанській. Бажаючих було стільки, що всі не змогли поміститися в надані автобуси. Гаївчанам з великими зусиллями вдалося здобути транспорт, і то лише, завдяки їхній організованості та наявності національних, стрілецьких та козацьких одностроїв і козацької атрибутики (малиновий прапор, бунчук, пірнач, булава, шаблі, пістолі), які були виготовлені для різдвяних вертепів.
Маршрут пролягав через Дніпропетровськ, в якому на той час проходило зібрання ветеранів-окупантів війни в Афганістані. Але їхні намагання зірвати масовий приїзд на Запоріжжя виявилися марними. Після кількох зіткнень з п’яними „афганцями„ міліція розділила обидві сторони і колона благополучно доїхала до місця розташування. Гаївчани поселилися в таборі поряд із автомобільною трасою, біля запорізького міста Томаківка. Поряд у вигляді постаменту була збудована фортифікаційна вежа, на якій височів пам’ятник двом запорожцям з козацькою гарматою, що сповнювало містикою і без того романтичний настрій та бойовий дух прибулих.
За три дні на святій запорізькій землі було проведено багато заходів, спрямованих на підняття національної свідомості братів-східняків та залучення їх до боротьби за УССД. Спершу була зустріч з жителями Томаківки, куди організованою колоною з національними і козацькими прапорами прийшли святкуючи.
Глибоко в пам’ять врізався старезний сивоволосий дід, який при виді синьо-жовтих прапорів впав на коліна і почав хреститися. З очей старця, які бачили всю трагедію українського народу, котилися сльози. Важко збагнути, що коїлось в цей час в його зраненій українській душі. Можливо, перед його очима пробігло його дитинство, маєво синьо-жовтих прапорів часів УНР, героїв Холодного Яру, колгоспи, голодомори, розстріли, концтабори. Його немічне тіло в цей час було храмом незламної волі і характеру, вся його постать виражала одне – немає в світі такої сили, щоб могла зломити український, козацький дух.
Всюди, де проходило святкування: в районних центрах, у Капулівці на могилі Івана Сірка, на Хортиці, під час кількасот тисячного походу вулицями Запоріжжя, відбулися разючі переміни в настроях місцевих жителів, відроджувалась історична пам’ять, серця людей наповнювались українською ідеєю, воскресала українська земля. Налякані місцевими яничарами–комуністами пасивні спостерігачі, яким більшовицька, пропагандистська машина втокмачувала в голову, що з Галичини і Волині їх їдуть різати „оголтєлиє бандєровскіє головорізи", перетворювалися на активних учасників святкування. Це була одна з найбільших за масовістю і за пропагандистським ефектом національно-патріотична акція, проведена на теренах Східної України. Вона дала величезний поштовх національно-свідомому елементу до активних дій, стала суттєвим вкладом у результати майбутнього референдуму.
Член Київського РУХ-у Олег Жуковський поїздку на свято змалював такими словами:
9 год. 40 хв. - виїзд із Києва. На автобусі — український прапор. Цікаво спостерігати за реакцією пішоходів на прапор. Оглядаються всі. Здебільшого — схвально. Дехто - “з недоумением, как в афишу коза“. Виїхали з Києва. Слухаємо по радіо Масика про Чорнобиль. Черкащина. Тяжкі жнива — хліб поліг. Спинились пообідати. Комбайнери прийняли хлопців у шароварах за Черкаський хор. Хтось із гурту “Жанр — український екстремізм“. Гнітюче враження від шляху по греблі перед Черкасами поміж цвілих дніпрових вод. Сесія: “ Как же можно запрещать организованое переселение?А татар в Крым? Так то буде не переселення, а повернення на рідну землю“. Не розуміють. Голосують проти. А ми їдемо на Січ. Повертаємося на рідну землю не чекаючи постанов. Яворівський на сесії: “Радіоактивна пляма на Звенигородщині, на Кирилівці“. Правнуки погані! У Черкасах люди дивляться на прапор круглішими очима, ніж у Києві. Тішать око дороговкази українською: Сміла, Черкаси, Білозір’я, Дівоче Поле. На шляху баби груші продають: “Добридень! А є в селі комуністи?” “Як ви приїхали - вже немає“. Пам’ятають бабусі 29, 33-й... Хмари, як у Данила Демуцького. Довженкові соняшники привітно схиляють важкі золотаві голови. На тинах гарбузи. Під біленими хатками — мальви. На Січ! Автобус заколисує. Прокидаюсь від шаленого крику і оплесків. Що таке “На сесії Кравчук оголосив, що в Червонограді шахтарі пам’ятник Леніну зняли.“ У кожної ери — свої химери. Село Велика Осота. Більшовики перекопали шлях. Їдемо на Кіровоград через Знам’янку. У Кіровограді на прапор витріщаються, як афганські діти на телекамеру. Проїхали дороговказ “Жовті Води — 18 км.”. Якщо уявити, що вода взагалі все ж має бути синя, то назва ця дуже національно-колористична.“ Тепер Еней убрався в пекло.“ Мало не годину їдемо Кривим Рогом. Це пухлина на тілі України. Як тут бідні наші люди живуть? Як тут щось може рости? Трава сива...Місяць у чорній кіптяві. Коли ж люди схаменуться і назвуть свої села по-людськи, а не так: “Радушное”, “Счастливое”. Ніч. Скоро Нікополь. Яка ж велика Україна!
Глава 7. Автор – учасник свята
У цій главі автор ділиться своїми спогадами про ті історичні події, в яких він брав особисту участь.
Кременчужани вирушають на Козацьке свято
Члени міської організації Народного Руху України та Товариства Української Мови ім. Тараса Шевченка разом з усією Україною готувалися до участі у відзначені Днів Козацької слави. Була сформована делегація у складі 50 чоловік. Групу від’їжджаючих очолила Тамара Просяник - голова міської організації Народного Руху. Члени делегації взяли з собою намети та харчі. В одній із автобаз Кременчука був замовлений автобус. 2 серпня учасники свята прикрасили автобус національною символікою та жовто-блакитним прапором і розмістилися в ньому з усім своїм похідним майном. До того як відправитися в дорогу водій повів автобус у двір автобази,щоб виписати шляхові документи. Зупинивши автобус у дворі автобази, водій підійшов до диспетчерської конторки й постукав у віконце. Віконце конторки відкрилися й з нього виглянула жінка — диспетчер. Та коли вона побачила автобус уквітчаний національною символікою й національним прапором то злякано викрикнула “бандьоровци” й швидко закрила віконце своєї конторки, відмовившись виписувати шляхового листа. Отак, багаторічна комуністична пропаганда щодо “бандитів—бандьоровців“ засіла глибоко в голові цієї жінки, та, на жаль, і не тільки в голові цієї жінки.
У цій ситуації Тамара Просяник телефонує голові міської Ради Пономаренку Івану Кіндратовичу й просить допомогти. Після втручання голови міської Ради диспетчер виписує шляхові документи й наш автобус вирулює з двору автобази й прямує вулицями Кременчука до мосту через Дніпро. Однак, нас чекає нова пригода. Біля мосту автобус зупиняє цілий загін міліціонерів. Розпочинається перевірка шляхових документів. Один із міліціонерів заходить до автобуса й заглядає під крісла. Під час цього обшуку член делегації Віталій Заїченко говорить міліціонеру: “Не турбуйтесь. Ми зброї не веземо“ Після чого міліціонер промовив щось незрозуміле й вискочив з автобуса. Офіцер, який керував цим нарядом міліції, ще трохи похизувавшись, дозволив продовжувати рухатись далі. Ймовірно, хтось з компартійних керівників міста мав намір завадити поїздці. Однак, часи настали інші. Українці уже піднімались з колін і вони відступили.
На шляху до Дніпропетровська
Переїхавши міст, наш автобус продовжив рух по центральній вулиці Крюкова. Поминувши пригород Крюкова Садки, автобус наблизився до села Кам’яні Потоки. А далі відносно рівна дорога закінчується. Майже до самого Дніпропетровська наш автобус рухається по дорозі, яка то піднімається уверх, то круто спускається вниз. За Кам’яними Потоками, коли автобус піднявся на підвищену ділянку дороги, зліва по його ходу майже на самому березі Дніпродзержинського водосховища можна було розгледіти хати Чикалівки. Від’їхавши від Кременчука майже 20 км, наш автобус залишив позаду будівлі села Успенки, а далі було село Дереївка. Залишаючи за собою кілометр за кілометром, автобус, накрутивши на спідометрі майже 40 км, наблизився до Куцеволівки. А далі десь там зліва, на березі водосховища залишився Мишурин Ріг. Поминувши малі села — Мости, Бородіївку, Івашкове, Павлівку та Верхньодніпровськ і Дніпродзержинськ наш автобус наблизився до міської території Дніпропетровська.
Раптом автобус зупинився, бо перед ним дорога була занята автотранспортом. У цей час, виглядаючи з вікон автобуса, ми побачили колону автобусів прикрашену національною символікою та національними прапорами, яка рухалась по шляху зі сторони Олександрії та Кривого Рогу. Наблизившись колона автобусів теж зупинилася. Від такої великої кількості автобусів, прикрашених національною символікою нас охопило відчуття радості. Дух піднесення огорнув нас від того, що то наші однодумці і, що нас так багато. Ми вийшли з автобуса й вітали наших побратимів. Через деякий час рух автотранспорту по дорозі до міста відновився. Як пізніше вияснилось, автобуси в місто не пропускали афганці, які того дня в місті організували демонстрацію. Та після втручання міської міліції дорога була розблокована. Місто спокійно зустрічало автобуси учасників Козацького свята. Тільки окремі перехожі на короткий час зупинялися й оглядали автобуси, уквітчані невідомою їм символікою.
Зупинка в Дніпропетровську
Заїхавши в місто автобуси з учасниками Свята зупинилися на майданчику на березі Дніпра. Пасажири автобусів вийшли й вирушили в сквер навпроти Українського музично-драматичного театру імені. Т.Г.Шевченка де мали взяти участь у закладці пам’ятника Тарасу Шевченку. Необхідно зазначити, що пам’ятник на тому місці було відкрито 24 серпня 1992 року.
Коли закінчилась церемонія закладки пам’ятника, всі хто брав у ній участь розпочали виходити із скверу і наблизились до дороги. В цей час почувся якийсь галас. Це по дорозі повз сквер рухався натовп афганців. Вони йшли щось викрикували, хиталися і розмахували руками. Ті хто вийшли із скверу зупинилися біля дороги, щоб їх пропустити. Я стояв близько біля дороги. Один із п’яних афганців направився в мою сторону, розмахуючи руками. Я відбив його руку після чого він захитався й упав на дорогу. Його товариш менше п’яний підтримав його і вони пішли далі. Слава Богу, що обійшлося без бійки. Пропустивши афганців, учасники свята підійшли до автобусів і вирушили далі в Капулівку.
На шляху до місця стоянки табору
Автобуси з учасниками святкування, уквітчані національною символікою та жовто-блакитними прапорами, проїхавши вулицями Нікополя, викотилися за крайні будинки міста. На роздоріжжі, де із автотраси поворот на шлях до могили Отамана Івана Сірка, стояв намет. Поряд з ним стіл за яким сиділи члени місцевого оргкомітету. Вони зустрічали автобуси з гостями свята, ставили на лобовому склі номер, вручали листок із планом місцевості де зазначалось місце розташування табору і при необхідності давали супроводжуючих. Отримавши вказівки стосовно подальшого руху, автобуси повертали вліво і трьохкілометровим шляхом прямували до могили кошового отамана Івана Сірка. Пасажири тих автобусів, визираючи з вікон, щоб роздивитися козацький степ, запримітили попереду в надвечірньому серпневому мареві коливання чогось червоного. Наблизившись, вони розгледіли, що на кожній телефонній опорі впродовж усього курного путівця було закріплено по одному, а на окремих і по два червоно-синіх прапора. Це були прапори, які накинув підневільній Україні її кат Сталін. Отак комуністичне керівництво приготувалося “відзначити“ козацьке свято. Чи то партноменклатура забажала “доказати“ Івану Сірку свою відданість, чи, можливо, вона вирішила продовжити знущання над пам’яттю славетного кошового, уквітчавши шлях до його могили комуністичними символами.
Ці новітні яничари не бажали повертатися до національних символів, що освячували героїчну й трагічну історію українського народу протягом багатьох віків. Учасники свята були обурені таким знущанням над пам’яттю національного героя. З проїжджаючих автобусів ще довго виривалися вигуки ганьби.
Табір на березі затоки Дніпра
Водій нашого автобуса, виконуючи вказівки супроводжуючого, привів автобус до місця базової стоянки табору на березі Олексіївської затоки Дніпра, поблизу кургану-могили отамана Івана Сірка. Ми винесли речі з автобуса і розпочали ставити намети. Поодинці й групами продовжували прибувати автобуси учасників свята. Їх пасажири зразу ж починали улаштовуватися на ночівлю. Вранці наступного дня промені сонця впали на наметове містечко, що виросло за ніч на березі затоки. Проглядалися й імпровізовані його вулиці. Вказівки показували напрями де розташувалися прибулі зі Львова, Тернополя, Києва та інших міст України. Впродовж посадки були установлені розбірні туалети. Хлопці з Варти РУХ–у забезпечували необхідний порядок в таборі.
У вечорі наступного дня на галявинах поміж наметами палали вогнища, а навкруги їх сиділи учасники свята й співали пісень. Мене особливо вразили пісні учасників свята із Західної України про січових стрільців та воїнів Української Повстанської Армії, зміст яких я до цього ніколи не чув.
Науково—практична конференція в Нікополі.
3 серпня 1990 року згідно з програмою свята відбулася науково-практична конференція. Автор теж отримав запрошення на конференцію. Подамо текст запрошення:
“Запрошуємо Вас взяти участь у науково-практичній конференції“ 500—ліття Запорозького козацтва і сучасність“, котра є одним із заходів Днів козацької слави і відбудеться в Палаці культури Південнотрубного заводу (м. Нікополь) 3 серпня 1990 року.
Початок о 10.00 Оргкомітет“
З ранку 3 серпня від наметів з-під славної Капулівки учасники козацьких свят автобусами вирушили до Нікополя,щоб взяти участь у конференції. Запрошені на науковий симпозіум занесли в залу Палацу багато прапорів. Майже весь простір зали заповнили полотнища знамен. Щоб створити робочу обстановку на зібранні, члени оргкомітету вдалися до того, аби частину тих хоругв винесли з приміщення. Місця за столом на сцені Палацу зайняли вчені—історики Лесь Кондратенко, Олена Опанович, Михайло Брачевський, Ярослав Дзира та народні депутати Дмитро Павличко, Михайло Горинь, Микола Поровський, Володимир Яворівський, Іван Заєць. Головує Іван Драч.
Виступають науковці з доповідями. І коли з трибуни до зали доносяться яскраві факти героїчної боротьби козаків за волю українського народу, або коли доповідач розповідає про злочини московських царів проти українців, вибухають емоційні вигуки, зчиняється галас. Тоді над столом президії піднімається Іван Драч і, зачекавши, доки трохи угамуються пристрасті, звертається до присутніх в залі:”Утихомиртесь! Це ж вам не мітинг!”
А в цей час на підступах до будинку Палацу культури вирувало людське море. Тут можна було побачити козаків-запорожців у червоних жупанах з довгими вусами та оселедцями, з шаблями та пістолями при боці. Велично колихалися козацькі знамена, бунчуки, хоругви, національні прапори. Трохи далі гарцював на конях загін козаків. Біля фонтана гриміла музика та вдаряли гопака танцюючі.
З доповідей вчених присутні на конференції дізнаються, що череп Івана Сірка так до цього часу і не поклали у його могилу, і що про його місце знаходження знають представники місцевої влади. Тут же в залі приймається рішення: йти на пошуки черепа кошового отамана. Колони збуджених учасників науково-практичної конференції вирушають до резиденції керівників міста. Перед входом до будинку виникає стихійний мітинг. Люди вимагають, щоб до них вийшли представники влади і звітували, де знаходиться череп Івана Сірка. Але до них ніхто не виходить зі своїх затишних кабінетів, сховавшись за міцними дубовими дверима та за спинами озброєних міліціонерів. Мітингуючі приймають рішення направити до нього депутацію на чолі з Володимиром Яворівським. Депутацію пропускають у приміщення. Минає деякий час. І ось,із-за дубових дверей з’являється Володимир Яворівський і оголошує, що череп Івана Сірка знаходиться у сейфі. Народ перед будинком місцевої влади вимагає терміново захоронити череп. Та перемагає думка проте, що треба його захоронити з відповідною підготовкою і по християнському звичаю. Однак, на жаль, тільки через 10 років череп був перепохований разом з прахом Івана Сірка.
Ранкова прогулянка до кургану
Четвертого серпня 1990 року мало відбутися освячення Хреста на Кургані Пам’яті, насипаному за три кілометри від могили Івана Сірка на перехресті доріг, на околиці Нікополя. Освячення мало відбутися у другій половині дня, після відправи Панахиди на могили Івана Сірка. До початку Панахиди у мене залишалося ще три години, Я вирішив зранку по росі пройтися до Кургану Пам’яті, подолавши не такі вже довгі три кілометри,щоб у вранішній тишині оглянути цю козацьку землю й поринути думками в її історію. Вийшовши на шлях, я глянув на телеграфні стовпи, що крокували обабіч. На жодному з них уже не майоріли прапори Української Радянської Соціалістичної Республіки. Тільки на окремих опорах теліпалися клаптики пошматованої червоної тканини — залишки тих прапорів. А поміж стовпів вештався хлопчина років 10.Рання пора. На дорозі - ні душі. Я підхожу до хлопчика, вітаюсь: “Добрий ранок !”Малюк відповідає: ”Добрий ранок!” Радію, що дитина знає рідну мову. Отже, не змогли комуністи повністю зрусифікувати нащадків кошового отамана Івана Сірка. Запитую: ”Що ти тут робиш?”Чую у відповідь: ”Мати послала, щоб зібрав і приніс додому зірвані прапори. Сказала, що дома згодяться шматки тканини.“ Що ж тут сталося? Темної ночі група молодих хлопців з табору учасників свята пошматували їх.
Панахида і мітинг на могилі Івана Сірка
Четвертого серпня 1990 року під Капулівкою сталася ще одна важлива подія. Відповідно до програми свята о 10-й годині мала розпочатися Всеукраїнська панахида пам'яті на могилі кошового отамана Івана Сірка. Біля 10-ї години мешканці наметового містечка за участю хлопців з оргкомітету на чолі з Миколою Поровським вишикувались на шляху у величезну колону й вирушили до могили Івана Сірка. Більшість людей в колоні були у вишиванках, народних строях. Над їх головами коливалося море національних прапорів. Людське море заповнило майдан перед могилою Івана Сірка та поряд із старовинними вітряками. На полі між могилою та двома вітряками височів поміст для промовців. Рівно о 10-й годині на дерев'яне підвищення до мікрофону піднімаються організатори проведення святкових заходів та почесні гості. Тут можна було побачити Голову ТУМ-у Дмитра Павличка, письменника Володимира Яворівського,членів Секретаріату НРУ: Івана Зайця, Михайла Гориня та Миколу Поровського, Голову НРУ, письменника Івана Драча, секретаря спілки письменників Юрія Мушкетика та інших народних депутатів і громадських діячів. В їх оточенні виділялась постать Івана Плюща, тоді заступника голови Верховної Ради України, а в недалекому минулому — одного з партійно-господарської еліти Радянської України. За спинами цих знаних людей знайшов місце і я, уважно спостерігаючи за дійством.
Виступає Іван Плющ. Оголосивши привітання Верховної Ради українському народу з нагоди 500-ліття козацтва, він вигук: “Хай живе наша Радянська Україна!” Після цих слів Івана Плюща багатотисячний натовп, ніби вражений громом, на якусь мить завмер. Та через декілька секунд над полем, над могилою Івана Сірка прокотилося волання “!Ганьба Плющу!” Від цього вигуку, здавалося, захиталися вітряки, поміст з Іваном Плющем та тими хто на ньому стояв. Сила народного обурення була такою, що Іван Плющ зблід, а потім на його обличчі з'явилися червоні плями. А натовп все клекотів, посилаючи свій гнів на того, хто наважився прославляти ненависний для них правлячий режим. І тоді на допомогу високому київському гостю ринулися Дмитро Павличко з Володимиром Яворівським. Яворівський дотягнувшись до лівого вуха Плюща почав йому щось нашіптувати. А в цей час Дмитро Павличко робив спробу заспокоїти розбурханий натовп стривожених людей. Він вигукував у мікрофон: “Шановні українці!Ми ж інтелігентні люди! Дайте сказати слово заступнику голови Верховної Ради!” Коли натовп трохи заспокоївся, а Володимир Яворівський закінчив свій “інструктаж“, Іван Плющ повільно наблизившись до мікрофону, промовив “ Хай живе самостійна Україна!” Після цих його слів над головами людей пронеслось не зовсім дружне “Слава Плющу!”. Потім на поміст піднялось декілька жінок в національному вбрані і, підійшовши до Івана Плюща, почали легенько бити його попід боки, промовляючи “Іване Степановичу, якщо ти будеш виступати проти незалежної України, ми тебе вб'ємо, а якщо будеш боротися за неї, то оберемо тебе гетьманом”. Отак великодушний та довірливий український народ пробачав представникам партноменклатури. Іван Плющ стояв і зніяковіло посміхався. Мабуть, у ту мить у нього (як і у його товаришів по комуністичній партії) з'явилась надія на те що можна утриматись при владі й далі правити цим легковірним народом. І ось уже більше 20 років керують, а народ терпить злидні та зневагу до його національної гідності. Після такого невдалого виступу Івана Плюща до мікрофону підходять по черзі й інші промовці. Подамо зміст їх виступів.
Іван Драч
“Шановні дорогі люди!
Наш Народний Рух не має ще й року. Він маленький, правда?Але коли він маленький такий і його так багато - сотні і сотні тисяч, то що ж буде, коли він виросте?
Оце в мене в руках шабля Запорізька, з острова Хортиці. Я цілую цю шаблю, Хортицьку Запорізьку шаблю. Ніколи нічого не варта була булава, коли є шабля. І ми пам’ятаємо слова нашого великого гетьмана і нашого прекрасного поета: ”Нехай вічна буде слава, же через шаблю маємо право!” Але Народний Рух вкладає цю шаблю в піхви, тому що розуміє: зараз лише духовний меч єдності миру й братолюбія може принести перемогу на цій землі. Ми хочемо мирним шляхом подолати все те, чого протягом віків не подолав український народ зброєю. Ось у цьому сила, потуга і нездоланність Народного Руху. І ми кажемо тут: ” Запорожці, годі спати. Запорожці вийдіть з хати. Україна вже встає і вам руку подає! Слава Україні!
Дмитро Павличко
“Рідний мій український народе! Дорогі брати — росіяни,євреї,поляки, болгари,греки, татари — всі представники своїх націй!
Шановний Іване Степановичу, заступнику Голови Верховної Ради Незалежної України!
Коли на такому маленькому клаптику землі збирається стільки українського народу, то та земля має зламатися, тріснути під тягарем нашого національного горя. Але ця земля не зламується під нами, бо в ній лежить великий воїн Іван Сірко і він не хоче, щоб ми зійшли зі світу допоки не виборемо своєї державності, вільної України, свого національного достоїнства, гідності. Іван Сірко хоче, щоб ми жили і ми зійшлися сюди сьогодні не для рабських плачів, а для того, щоб сказати самим собі, всім народам світу, нашим побратимам по всіх континентах, що український народ живе, що він є, що він прагне бути незалежним і що він буде незалежним. Слава Україні!
Ми вперше в своїй історії прийшли до такого найщасливішого шансу коли можна без брані вибороти незалежну Україну. Для цього нам потрібна єдність, єдність, єдність!
Іван Сірко не любив тих, кому добре в неволі. За його наказом вирубано шаблями перевертнів і покручів, які зреклися материзни, своєї мови і звичаїв свого народу. Не дай Боже, щоб сьогодні накази Сірка почали виконуватись знову. Хай помирають своєю смертю манкурти. Нам не треба нікого убивати і нищити. Ми правдою і вірою, добрим словом дійдемо незалежності, любові, своєї пісні і своєї соборної України. Ще раз і ще раз слава Україні!
Михайло Горинь
“Вельмишановні запорожці! Вельмишановні гості славної землі Запорізької!
Завжди так було, що коли нам ставало тяжко, ми зверталися до джерел нашого народу, аби живлюща вода з них нам додавала сили і енергії в боротьбі за кращу долю. Ми сьогодні прийшли сюди набратися відваги наших славних запорожців. Ми сьогодні прийшли сюди, щоб побачити, як нас багато і яка могутня наша сила, аби могутнім походом піти вперед і здобути суверенну, незалежну Українську державу. І дай нам Боже успіху у цій великій справі! Слава Україні!
Володимир Яворівський
“Дорогий, рідний народе український!Дорогі браття і сестри! Ми з усіх кінців України прийшли сюди не до Івана Сірка. Ми прийшли до самих себе, до своєї духовності, прийшли як на рентген: що в душах залишилося. Я хочу звернутися до голови районного виконавчого комітету від свого імені та від імені Дмитра Павличка — від імені двох народних депутатів СРСР і від групи 30 народних депутатів України: взяти машину, поїх