Последние сообщения блогов

Сукупність керівних принципів, воєнно-політичних, воєнно-стратегічних, воєнно-економічних і військово-технічних поглядів на забезпечення воєнної безпеки України - Воєнна доктрина України 2004 року* - у своїй частині «Воєнно-стратегічна складова Воєнної доктрини» визначає, що «характер загроз національній безпеці України у воєнній сфері визначає необхідність мати у складі Збройних Сил України такі функціональні структури, як Об’єднані сили швидкого реагування, Основні сили оборони та Стратегічні резерви».
Курс на створення малочисельної контрактної (професійної) армії було підтверджено із затвердженням Державних програм розвитку Збройних Сил України на період до 2005 року та у 2006-­2011 роках.
* Воєнна доктрина України приймалася і пізніше, зокрема й у 2014-2015 роках (т.зв. нова воєнна доктрина), але питання структури Збройних Сил України розглядається як раз у редакції  2004 року, хоча багатьма фахівцями зазначається необхідність (рекомендується) «передбачити у структурі нової Доктрини положення стосовно сучасних тенденцій військового будівництва в Україні, створення Збройних Сил нового типа, засад їх застосування в умовах ведення не лише звичайної, а й «гібридної» війни тощо».
На основі прийнятих рішень передбачалося, що реформування Збройних сил України має відбуватися у напрямках:

• прийняття нових та внесення змін та доповнень до вже існуючих законодавчих і нормативних актів із військових питань; визначення загальної структури та чисельності Збройних сил; уточнення завдань Збройних сил відповідно до законодавчих актів про оборону держави; прийняття програм будівництва та розвитку видів Збройних сил, родів військ і спеціальних військ; здійснення переходу до єдиної системи забезпечення усіх військових формувань;
• відпрацювання та втілення в життя принципово нових систем підготовки військ, комплектування Збройних сил особовим складом, оперативного, технічного, тилового та інших видів забезпечення військ;
• переоснащення військ сучасними зразками озброєння, військової техніки; розробка та реалізація на практиці сучасних методів підготовки військ і ефективних способів їх застосування; створення єдиної автоматизованої системи управління Збройними силами України.

Проте, в тій же редакції Воєнної доктрини України зазначається, що «у найближчій перспективі можливість широкомасштабного застосування воєнної сили проти України є малоймовірною», а одним з головних елементів забезпечення безпеки держави у загрозливий період передбачається «використання можливостей Ради Безпеки ООН, ОБСЄ, НАТО, ЄС, інших структур колективної безпеки, які несуть відповідальність за підтримання міжнародного миру і безпеки, згідно з Меморандумом про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, застосування кризового консультативного механізму відповідно до положень Хартії про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного договору».
Уточнений прогноз воєнно-політичної та воєнно-стратегічної ситуації у світі та біля кордонів України містила і Державна програми розвитку Збройних Сил. На підставі цього прогнозу також дійшли висновку про малоймовірність широкомасштабного застосування воєнної сили проти України у найближчій перспективі. На цьому висновку базувалося положення Програми про відмову від організації "рівномірної кругової оборони" території держави і планувалося зосередити зусилля на відбитті можливої агресії лише на кількох оперативних напрямах, на яких можливе виникнення воєнної загрози.
Як наслідок, головними результатами такого підходу до «оптимізації» Збройних сил стало створення лише трьох оперативних командувань (ОК) – ОК «Північ», ОК «Південь» (південне оперативне об’єднання), ОК «Захід»**, загальне скорочення чисельності Збройних Сил та зосередження на створенні у складі Збройних сил так званих міжвидових компонентів, в першу чергу ще однієї функціональної структури - передових сил оборони, як найбільш боєздатної структури Збройних Сил України за оснащенням, підготовкою та забезпеченням.
** слід зазначити, що «помилку» у формуванні системи командування і управління військами виправили лише у січні 2015 року шляхом виділення частини території у новостворене оперативне командування «Схід» з управлінням у м. Дніпропетровськ.
Таким чином, головним напрямом військового будівництва стало створення таких сил, які:

• призначені для негайного реагування на зміни воєнно-стратегічної обстановки та застосування у збройному конфлікті з метою його нейтралізації на ранній стадії і недопущення переростання у локальну або регіональну війну;
• мусять примусити потенційного агресора відмовитися від намірів застосувати проти України військову силу шляхом постійної загрози нанесення таких збитків, що не відповідатимуть очікуваним результатам агресії.

В той же час аналіз бойових зіткнень в Панамі, Сомалі, Югославії, Афганістані, Чечні, Іраку, тощо вказує на те, що сторони, які беруть участь у конфлікті, на противагу діям «сильної сторони», все частіше застосовує тактику малих бойових та диверсійних груп. Серед способів їх дій переважають засади, наскоки, диверсії, рейди, тобто методи, що характерні для військ спеціального призначення. Боротьба з такими групами вимагає залучення значно більших сил, ніж ведення бойових дій з рівним по чисельності загальновійськовим підрозділом. За таких умов Збройні Сили опиняються у незвичайних для них умовах, починають виконувати невластиві для них функції та застосовують неосвоєні способи бойових дій. Мобільні загони начебто «слабої» сторони наносять удари по комунікаціях, колонах на марші, тилових частинах і об’єктах тощо. Разом з перенесенням бойових дій у міста та інші населені пункти така тактика дозволяє скувати значні сили регулярної армії та взяти під контроль значну територію. При тому, «слаба» сторона не несе значних збитків, легко переносить бойові дії на вигідну для неї територію, примушуючи сильну сторону перейти до утримання і оборони значних територій та важливих у військовому значенні об’єктів. Оскільки подібна тактика лягла в основу загальної стратегії РФ по відторгненню південно-східних регіонів України, нейтралізувати конфлікт на ранній стадії та примусити противника відмовитися від агресії загрозою збитків не вдалося.
Натомість, події в Криму і на Донбасі вказують на цілий ряд помилок і упущень як в питаннях  оцінки керівництвом держави військово-політичної ситуації, так і в питаннях створення сучасних Збройних Сил.
Зокрема, до таких помилок слід віднести відмову від доктрини «кругової оборони» та її складової – Сил Територіальної Оброни, тобто концепції «озброєного народу».
З розпадом Радянського Союзу в Україні залишалося всього два повноцінні повноцінних воєнних округи – Західний (Прикарпатський) та Одесь­кий (Київський було роз­формовано). Маючи немалу та досить сильну військову спадщину, Україна тим не менш зіткнулася із ситуацією, коли до неї мали територіальні претензії чи не всі держави-сусіди. Тому виникло декілька концепцій розвитку Збройних сил, які мали певні спільні риси, зокрема:

• суттєве зміцнення централізованого управління військами на всій території країни та силовими структурами, особливо у випадку  зап­ровадження військового стану або особливого періоду;

• ство­рення крупних військових формувань на рівні округів та армій на всіх чотирьох страте­гічних напрямках — південь, північ, захід, схід, а також одного резервного.

Зокрема, військові формування пропонувалося розмістити таким чином:

• Західний округ — Західна Армія. Області: Львівська, За­карпатська, Івано-Франківсь­ка, Чернівецька, Волинська, Тернопільська, Хмельницька, Ровенська. (Округ був гото­вий).
• Східний округ — Східна Армія. Області: Сумська, Хар­ківська, Луганська, Донецька, Полтавська. (Сформувати ок­руг, розділивши Київський).
• Північний округ – Північна Армія. Області: Жи­томирська, Київська, Чер­нігівська. (Сформувати округ, розділивши Київський).
• Південний округ – Південна Армія. Області: Вінницька, Одеська,   Миколаївська, Херсонська, Кримсь­ка. (Округ був готовий).
• Центральний (резервний) округ – Центральна (резерв­на) Армія. Області: Черкась­ка, Дніпропетровська, Запо­різька. (Сформувати округ, розділивши Київський).
• Морський округ — Зона відповідальності Чорноморсь­кого флоту України.

Як зазначалося, такий розклад скадрованих округів та організації скадрованого армійського ко­мандування ЗС зняв би, без­перечно, великий комплекс складних питань, а саме:
1) в першу чергу були б вирішені зовнішньополітичні аспекти, а також питання те­риторіальної оборони;
2) узагальненої розбудови і вдосконалення системи уп­равління ЗС України;
3) мобілізаційно-організаційних проблем;
4) економічно-комуніка­ційних та інших питань.

• пропонувався такий склад Збройних Сил України:

• Армія;
• сили Територіальної оборони. В окремих випадках пропонувалося за основу сил Територіальної оборони прийняти Національну гвардію України, яка поки що відіграє досить невизначену роль.

• створювалася так звана двоконтурна система використання мобілізаційних ресурсів, коли   армійські округи "накла­даються"  на територіальні округи з відповідними елементами військ Територіальної оборони.

• Згуртованість воїнського підрозділу є мікросоціальний фактор, який визначає поведінку військовослужбовців в бою. Аналіз бойових дій ЗС СРСР в Афганістані, військ Ізраїлю на Близькому Сході, англо-аргентинського військового конфлікту тощо свідчить про те, що відділення, екіпажі, розрахунки які складаються зі знайомих один одному військовослужбовців (земляків, родичів, друзів) виявляють набагато більшу активність, ініціативу, стійкість. Німецький військовий психолог Е.Дінтер зауважує, що страх втратити довіру групи, опинитися у моральній ізоляції, проявити себе трусом, діє дуже сильно та дозволяє здійснювати сміливі вчинки. Тому в останні десятиріччя в арміях провідних держав світу велика увага приділяється створенню у військових підрозділах «системи товариської підтримки». Наприклад у США з 80-х років було розпочато формування так званої полкової системи комплектації військ. Новобранці набираються з одного штату та проходять службу в одному підрозділі. На сьогодні таких частин в армії США налічується до 80 %.***

*** Практика бойової діяльності в зоні АТО батальйонів, сформованих за територіальним принципом повністю підтверджує сказане вище. Нажаль, з жовтня 2014 року батальйони Територіальної оборони переформовано у мотопіхотні батальйони на загальних принципах комплектування. Також періодично лунають безвідповідальні заяви українських високо посадовців та політиків, які свідчать про повну відсутність розуміння цього питання. Так, напередодні Дня Незалежності 2015 року пан Ю.Луценко заявив про необхідність розформувати батальйони Територіальної оборони, оскільки, на його думку, «свою функцію вони вже виконали, знаходяться за межами фронту та не виконують тих функцій, які на них покладалися спочатку». У той же час ще у середині червня 2015 року Президент П. Порошенко визнав, що сили Територіальної оборони в боротьбі з ДРГ противника краще регулярної армії. Причому, як один, так і другий плутають батальйони ТрО з добровольчими підрозділами, сформованими під дахом різних політичних груп.
За розрахунками військових фахівців реформовані таким чином військові силові структури мали б налічувати 280 тисяч чоловік армія, та 80-100 тисяч - Територіальна оборона.
За таких умов Армія нового типу дійсна могла б бути (і повинна бути) високо мобільною в структурно-організаційному відношенні, з новими органами управління, з новітнім озброєнням тощо, що повністю лягає на прийняті у 2000-х роках плани військового будівництва.

Слід зазначити, що такий спосіб організації війська не новий. Наприклад румунська армія з 1876 року складається з постійних військ, та військ Територіальної оборони, до складу яких входять резерв, міліція, національна гвардія та ополчення. Така структура війська, зокрема, повністю відповідає поглядам, що історично склалися в румунському суспільстві, не викликає неприйняття на психічному рівні, є зрозумілою та звичною для рядового громадянина цієї держави, оскільки в Румунії навіть у соціалістичний період панувала концепція «всенародної війни».
В Республіці Білорусь, в якій в рамках воєнної реформи у 2007 році на базі мобільних частин та з’єднань було створено новий рід військ – сили спеціальних операцій – продовжився розвиток ще одного напряму діяльності Збройних сил – Територіальної оборони. Проведені розрахунки та практика довели, що Територіальна оборона є одним з найбільш економічних та доцільних напрямів підтримки обороноздатності держави. Проведені в Белоросі навчання довели, що така система здатна досить ефективно та успішно вирішувати покладені на Територіальну оборону Білорусі завдання, серед яких: участь в охороні та захисті державного кордону, охорона та оборона особливо важливих об’єктів, участь у боротьбі з десантно-диверсійними силами, проведення інженерних заходів з підготовки населених пунктів до оборони, участь в проведенні пошуково-рятувальних та аварійно-відновлювальних робот тощо. 

Козацтво – традиційна військово-соціальна система українців
Наприкінці 14 століття більшість українських земель належали до складу Великого князівства Литовського . Після перемоги литовсько-українського війська над татарами у битві на Синіх Водах в 1362 році українські князівства позбавляються васалітету Золотої Орди. Проте південна степова частина України залишається небезпечною і фактично неконтрольованою литовськими князями територією, і продовжує залишатися такою до середини 15 століття. За таких умов і вийшли на історичну арену перші козацькі ватаги – об’єднання вільних воїнів, які займалися промислами та вели постійну боротьбу з татарами.
Вже на початку 16 століття козацькі ватаги об’єднані у справжнє військо стають грізною силою. У 1523 році під командуванням Канівського старости  Остапа Дашкевича козаки взяли приступом татарську фортецю Очаків. В середині 16 століття з’являється перша Запорозька Січ і козацьке військо на два з половиною століття стає вагомим історичним суб’єктом.
Несучи постійну військову службу, козаки контролювали території що межували з Кримським ханством, зручні для переправи через Дніпро місця та степові шляхи з метою виявлення і знищення передових татарських загонів. Також періодично відбувалися військові походи проти татар та турок, під час яких козаки завдавали ударів по опорних пунктах противника та його запіллю. Велике значення мало не лише руйнування фортець, а й знищення економічної бази противника, захоплення ресурсів - наприклад  ворожих кінських табунів.
Запорозька Січ виступала як військовою, так і територіальною структурою. Її військова організація складалася з куренів, а в територіальному відношенні вона була розподілена на паланки. Наприкінці існування Нової Січі вона складалася з тридцяти восьми куренів. Більшість куренів об'єднували козаків за ознакою походження з якоїсь місцевості, і мали відповідні назви: Корсунський, Уманський, Переяславський, Полтавський, Батуринський, Канівський, Донський, Менський тощо.
Починаючи з 1625 року паралельно до січового існувало реєстрове козацтво, яке базувалося у центральній Україні і формувалося також за територіальним принципом. Структурними підрозділами були полки, які складалися з сотень. Полки були не лише військовими, а й адміністративно-територіальними одиницями.
Під час Хмельниччини, гетьманське козацьке військо складалося з 16 полків загальною кількістю 40 тис. чоловік, котрі розташовувались в межах Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств та загалом поділялися на 272 сотні: Чигиринський, Черкаський, Канівський, Корсунський, Білоцерківський, Уманський, Брацлавський, Кальницький, Київський, Переяславський, Кропивнянський, Миргородський, Полтавський, Прилуцький полки.

• Продовження бойових традицій козацтва в 20-му столітті.

Як тільки з’явилася перспектива відновлення української державності та українського національного війська на початку 20-го століття взірцем стала військова система часів Гетьманщини. Весною 1917 року  було сформовано Перший Український козачий ім. гетьмана Б. Хмельницького полк – перший український національний підрозділ у складі ще російської армії. Це стало стартом для формування  куренів та полків, які в подальшому склали регулярне військо армії УНР.
Паралельно з регулярною армією почали формуватися сили територіальної оборони, які отримали назву – Вільне козацтво. У серпні 1917 року відбулося формування загонів Вільного козацтва в Бердичівському, Уманському, Київському, Канівському, Черкаському, Остерському, Ніжинському та Борзнянському повітах.
На початку жовтня 1917 року в Чигирині на Черкащині відбувся Всеукраїнський з'їзд Вільного козацтва, на якому були присутні 200 делегатів, що представляли 60 тисяч організованих вільних козаків Київщини, Херсонщини, Катеринославщини, Чернігівщини та Кубані. Традиції Запорозького козацтва були покладені в основу нової військової організації.
Вищим органом громади Вільного козацтва були загальні збори, що збиралися двічі на рік. Ухвали приймалися простою більшістю голосів. Сільські і міські ради Вільного козацтва обиралися на один рік і складалися з 5 членів: голови, його товариша, писаря, його товариша і скарбника. Фінансовими питаннями займались ревізійні комісії. Місцеві громади Вільного козацтва об'єднувались у волосні, волосні — у повітові, повітові — у губернські. Вищим органом кожної з них так само були загальні збори. Кожна сільська або міська громада створювала муштрову сотню. У кожному селі чи місті, незалежно від чисельності, могла існувати лише одна громада Вільного козацтва.
Вільні козаки присягали на вірність Україні. Сотенні козацькі збори обирали старшину у складі сотника, підсотника й писаря та інших посадових осіб: бунчужного, скарбника, складника, обозного й кашовара. У межах волості сотні об'єднувалися в курінь. Вищим органом куреня були курінні збори та обрана на них курінна старшина у складі курінного, його заступника й писаря. У повіті з куренів створювався полк. Вищим його органом були полкові збори, до яких входили по одному від кожних 50 козаків. Повітові полки в межах окремої губернії об'єднувалися в кіш. Кошовий отаман затверджувався спочатку загальними зборами губернської громади, а остаточно — генеральним секретарем внутрішніх справ.
Після відступу армії УНР в Україні розгорнувся широкий повстанський рух, який був сформований також на козацьких принципах, багато представників Вільного козацтва влилося до його лав, деякі загони продовжували діяти самостійно.
Холодноярці, зеленівці, махновці та інші українські повстанці стали історичним прикладом сил територіальної оборони, які без будь-якої зовнішньої підтримки змогли протягом кількох років активно протистояти окупанту та контролювати великі території.
Друга Світова Війна вчергове активізувала український військовий рух. І знову бойові традиції козацтва лягли в основу формування Української Військової Організації, загонів Поліської Січі та УПА. Досвід збройної боротьби часів УНР був активно використаний вже в середині 20-го століття, адже серед повстанців та керівників руху було багато учасників визвольних змагань 20-х років. Знову можна виділити сотенно-курінну структуру, підрозділи сформовані за територіальним принципом, що ведуть партизанську боротьбу на своїй території та спираються на місцеве населення.

• Резюме

З усього вищенаведеного можна зробити однозначний висновок, що всі українські національні підрозділи формувалися на спільних принципах, які були випрацювані ще за часів Війська Запорозького Низового. Не стали винятком і події «Євромайдану», коли у відповідь на загрозу збройного протистояння громадяни почали формувати сотні самооборони не лише на Майдані, а й на місцях.
Територіальна оборона, як добровільний міліційний національний рух, щоб бути дієвою і перспективною повинна враховувати національні військові традиції, тим більше що українці мають багаті та давні традиції саме партизанської війни.
Козацтво, як громадський рух, так чи інакше буде існувати в Україні. Залишити його поза процесом військового будівництва – втратити потенціал та зв'язок з історичною військовою традицією. Росіяни, прекрасно розуміючи цінність громадського козацького руху, використовували його в усіх локальних військових конфліктах останніх двадцяти років. Українська держава також має нарешті звернути увагу на козацтво, як основу свого війська і історичне підґрунтя самої державності.

2. Про модель організації територіальної оборони

Серед військових аналітиків все ширше поширюється так звана концепція тотальної оборони, яка з початком військових дій передбачає застосування не тільки Збройних Сил, усіх наявних сил та засобів, але й потенціалу цивільного населення, зокрема й військ територіальної оборони та відповідних органів управління, що розгортаються в особливий період.
Також все більша увага приділяється створенню завчасно підготовлених формувань резерву, здатних підтримати бойовий потенціал армії. Серед таких формувань перш за все виділяються війська територіальної оборони, формування яких у різних народів базується на великому історичному військовому досвіді: французька Територіальна Армія, німецькі ландвери, земське військо часів великого князівства Литовського, козацькі війська тощо.
Сучасні академічні словники, загалом, надають два роз’яснення терміну «територіальні війська»:
Територіальні війська – 1). Військові з’єднання та частини збройних сил держави, що створені на основі територіально-міліційної системи. 2). Частина збройних сил в низці держав, створені з метою поповнення регулярної армії під час війни, охорони та оборони важливих об’єктів.
Термін «територіальні війська» безпосередньо пов'язаний і є складовою визначення загального терміну «територіальна оборона». На користь створення та функціонування системи територіальної оборони вказує досвід сучасних збройних конфліктів, який підтверджує, що:

• все більша частина цивільного населення знаходиться в зоні бойових дій та (або) бере безпосередню участь у бойових діях;
• збільшуються масштаби гуманітарних катастроф;
• значно зростають труднощі з підтриманням особливих правових режимів та вирішенням соціально-правових проблем.

У зв’язку з тим передбачається, що створення, цілеспрямована підготовка та застосування формувань територіальної оборони дозволить:

• на період ведення військових дій звільнити діючу армію від охорони об’єктів тилу, комунікаційних вузлів та мостів, забезпечення режимних заходів на період введення воєнного або надзвичайного стану, ліквідації наслідків застосування противником сучасних засобів ураження і т.д., залучити особовий склад до будівництва оборонних рубежів та до ремонтно-відновлювальних робіт;
• виконати завдання з: охорони Державного кордону (з нейтральними та дружніми країнами), охорони та оборони важливих об’єктів, боротьби з диверсійними силами противника, проведення інженерних заходів з підготовки населених пунктів до оборони, проведення рятувальних та аварійно-відновлювальних робіт, виконання інших заходів в інтересах збройного захисту держави;
• оптимально розподілити сили та засоби, з розрахунком на можливі сценарії розвитку військово-політичної ситуації на стратегічних напрямках.

 
На сучасному етапі діє досить велика кількість національних моделей територіальної оборони, які загалом різняться за наступними ознаками:

• призначення;
• об’єм та характеристики функцій та завдань;
• ступінь взаємодії зі Збройними Силами та іншими військовими формуваннями країни;
• способи комплектування;
• організаційно-штатні структури органів управління та підрозділів;
• порядок розгортання сил та засобів.

За рівнем бойової готовності та завдань, існуючи моделі територіальної оборони сучасними експертами умовно поділяються на три групи:
Перша – територіальні війська, що побудовані за зразком регулярної армії та здатні виконувати бойові завдання на одному рівні з регулярними військами, а в окремих випадках бути застосовуваними за межами власної країни. До них відносять моделі, діючи у США, ФРН та Великобританії.
Друга – територіальні війська малих європейських держав, головним завданням яких є охорона та оборона визначених об’єктів та забезпечення мобілізаційного та оперативного розгортання угруповань Збройних Сил, забезпечення їх безперешкодного маневру. Їх структура, зазвичай, відрізняється від структури регулярних військ. До них відносяться: Норвегія, Данія, Бельгія та Нідерланди.
Третя – територіальні війська нейтральних держав, які виконують широкий спектр завдань, зокрема й ведення партизанської (диверсійної) війни на окупованій території. Їх формування мають різноманітну структуру, зокрема й подібну до регулярної армії. До них, в першу чергу, відносяться: Фінляндія, Швейцарія та Швеція.

З метою визначення найбільш вдалої для України моделі Територіальної оборони пропонується розглянути моделі територіальної оборони різних держав та блоків.

 2.1. Характеристика и описание территориальных формирований
в некоторых государствах-участницах
Организации Североатлантического договора (НАТО)

Соединенные Штаты Америки
Национальная гвардия занимает особое место в системе Вооруженных Сил США. Это один из компонентов резерва американской армии, служащего для мобилизационного развертывания Вооруженных Сил, создания новых частей и соединений и восполнения потерь в ходе боевых действий. В то же время войска Национальной гвардии применяются для решения внутригосударственных задач, выполняя ряд важных полицейских функций.
Она может использоваться как для поддержки Армии и ВВС США во время вооружённых конфликтов, так и для выполнения различных задач внутри страны – ликвидация последствий стихийных бедствий, поддержание правопорядка в случае массовых волнений – являясь в таких случаях эквивалентом внутренних войск.
Войска Национальной гвардии имеются во всех штатах и в мирное время находятся в распоряжении губернаторов, по решению которых могут привлекаться для ликвидации последствий стихийных бедствий, экологических и техногенных катастроф, борьбы с беспорядками, защиты частной собственности и ряда других задач.
Численность личного состава Национальной гвардии для каждого штатаустанавливается пропорционально общей численности его населения. В мирное время её подразделения и части дислоцируются во всех 50 американских штатах, а также в федеральном округе Колумбия.
В ходе мобилизации и при включении Национальной гвардии в состав регулярных войск, ее формирования выходят из подчинения губернаторов штатов и переподчиняются Министру обороны.
На современном этапе Национальная гвардия – это военный и правоохранительный институт исполнительной власти Соединенных Штатов, выполняющий ряд задач по обеспечению национальной безопасности США в составе Вооруженных Сил. Военнослужащие Национальной гвардии в отличие от иных категорий государственных и муниципальных служащих имеют воинские звания и в соответствии с национальным законодательством наделены правом осуществления насильственных действий при выполнении задач по обеспечению безопасности как в военной, так и в гражданской сферах.
Внешним проявлением деятельности Национальной гвардии по обеспечению национальной безопасности США являются ее функции. Американские специалисты подразделяют их на два вида:

• внешние – при отражении угроз безопасности США извне;
• внутренние – при обеспечении безопасности страны во внутригосударственных конфликтах и чрезвычайных ситуациях.

Двойное подчинение Национальной гвардии и лишение ее организационно-правовых возможностей действовать независимо от иных государственных институтов Соединенных Штатов, а также четкая правовая регламентация ее деятельности по обеспечению национальной безопасности гарантируют общественный характер ее функционирования.
Существующая в настоящее время организационная структура служб, соединений, частей и подразделений Национальной гвардии является результатом длительного исторического развития США.
Организационная структура Национальной гвардии изменялась и перестраивалась по мере того, как американское государство расширяло сферы своей деятельности и влияния.
Комплексу мероприятий, направленных на совершенствование организационной структуры Национальной гвардии США, характерна поэтапность их реорганизации, позволяющая сохранить преемственность в деятельности этого формирования территориальной обороны.
Американское законодательство запрещает использовать регулярную армию «для восстановления законности и порядка внутри страны». Поэтому, в настоящее время,Национальная гвардия США фактически выполняет функции внутренних войск.
Национальные гвардейцы участвовали и в корейской, и вьетнамской войнах, но там они, в основном, исполняли роль частей тылового обеспечения и практически не участвовали в боях.
С началом операции в Афганистане и Ираке командование вооруженных сил США, столкнувшись с все возрастающей  нехваткой  живой силы, было вынуждено шире привлекать Национальную гвардию к выполнению боевых задач.
Фактически, война в Ираке привела к кардинальному изменению традиционной роли Национальной гвардии. Сегодня гвардейцы служат по всему миру – от Багдада до Косово. Большинство из них, по меньшей мере, до 100 дней в год,  привлекается для несения воинской службы.
На фоне усиления угроз террористических атак, особенно после событий 11 сентября 2001года,  руководство США принимает меры по наращиванию  внутри страны формирований  Национальной гвардии.          Так, во всех 103 атомных станциях США предприняты меры безопасности, согласно которым охрану объектов, помимо полиции и служб безопасности АЭС, будут нести солдаты Национальной гвардии.
Вокруг комплекса зданий Капитолия установлены посты Национальной гвардии. Впервые за последние тридцать лет назначена вооруженная охрана Капитолия.
Принята поправка к закону об иммиграции, которая позволяет губернаторам направлять Национальную гвардию своих штатов на ежегодные учения в Техасе, Нью-Мексико, Аризоне и Калифорнии, для борьбы с незаконной миграцией и охраной границ.
Формирования организованного резерва дислоцируются батальонами, ротами, взводами по территориальному принципу с учетом интересов властей штатов, местожительства резервистов и наличия учебной базы. Личный состав национальной гвардии сведен в 3400 подразделений звена «взвод – рота», которые размещаются в 2600 населенных пунктах.
Д