Последние сообщения блогов

Не хотілося б, аби помилки та старі образи, тенденційні підтасовування, фальшування фактів і подій усупереч логіці та здоровому глуздові тяжіли над сьогоднішнім днем і вносили недовіру у відносини між громадянами нашої молодої держави, як це було зі сталінським голодомором 1932—1933 рр. — геноцидом проти українського народу, Биківнею, Дем'яновим Лазом, Дрогобичем. Як і в питанні з голокостом, правда про національно-визвольну боротьбу нашого народу проти окупаційних режимів у 1930-х та 1950- х роках повинна восторжествувати. Для цього необхідно неупереджено переглянути та проаналізувати суспільно-політичні події тих часів в Україні, опираючись на нові архівні документи, які недавно стали доступними дослідникам.

У повоєнний час большевицька пропаганда повела шалену боротьбу проти правдивого висвітлення історії національно-визвольної боротьби. Свідомість людей цілеспрямовано заповнювалась ідеологічними догмами, густо замішаними на «наукових працях» суспільствознавців. При цьому для очорнення історії власного народу можновладці надавали з'яничареним науковцям кращі видавництва і створювали їм усі можливості.

З ніг на голову було поставлено концептуальне визначення націоналізму, який називали тільки «українсько-німецьким» та ще й до того «буржуазним». Таке визначення не має нічого спільного з науковими підходами й тлумаченнями. Та й не дивно, адже тон цим політичним інсинуаціям задавала КПСС.

Доречно навести визначення націоналізму мислителем І.Ільїним, який писав, що «... націоналізм є любов до історичної подоби і творчого акту свого народу в усій його своєрідності. Націоналізм є віра в інстинктивну та духову силу свого народу, віра у його духове покликання. Націоналізм є воля до того, щоби мій нарід творчо та вільно розквітав у Божому саді. Націоналізм є споглядання свого народу перед лицем Божим, споглядання його душі, його недоліків, його талантів, його історичної проблематики, його небезпек і його спокус. Націоналізм є система вчинків, що випливає з цієї любови і з цієї віри, з цієї волі і з цього споглядання»[1].

Але ці слова філософа були забуті, їх зміст викривлений і спаплюжений. До того ж у національних почуттях були підмінені головні чинники в житті народу (його культура, духове життя), а натомість висунуті неголовні, другорядні. Це сталося тоді, коли росіяни, які завжди вважали себе визволителями українського народу, любов до Батьківщини замінили щирою любов'ю до держави, до її політичної, військової могутности, до розмірів її території. Держава, на їх думку і за їхнім стійким переконанням, повинна бути цілісною, незмінно-єдиною та неподільною навіть тоді, коли вона віками нарощувалася неправедним шляхом! Закономірно, що при такій підміні понять націоналізм у його правдивому розумінні стає на перешкоді політиці імперської держави і є її найпершим ворогом. А вже дальша комуністична логіка надто примітивна: «якщо ворог не здається, його знищують». Сталінська, сусловсько-брєжнєвська пропаганда боялася національних піднесень поневолених народів. Головним своїм ворогом вона вважала націоналізм, а саме слово «націоналізм» набрало в колишньому СССР украй негативного змісту.
Метою ж цих людей (націоналістів), яких імперія прирекла на знищення, було захищати свій нарід. Вся їхня діяльність була скерована й організована задля свого народу, задля волі своїх земляків, задля любови до Батьківщини, тобто їхня праця та боротьба базувалася на патріотизмі. Глибока історична закономірність безперервности національно-визвольних змагань українського народу полягає в тому, що геніяльність ідей національної державности, передбачених творцями програми ОУН пів-віку тому, повністю підтвердилася сьогодні та реалізована творчою енергією нації. Проте, на жаль, цей, здавалось би на перший погляд, очевидний взаємозв'язок між минулим і сьогоденням сприймається неоднозначно, не кожен може його усвідомити.

Навіть сьогодні, заглиблюючись у матеріял про ОУН і УПА, важко по ньому продиратися — стільки в наших людях заяложених штампів, які заважають сприймати очевидні факти; До чого ж важко повірити тим фактам, а ще важче — зірвати з себе оті ярлики: хто чий ворог; хто ворог народу взагалі й українського зокрема. Чого хотів Евген Коновалець і ті, хто був з ним із самого початку — Андрій Мельник та Андрій Бандера, батько Степана Бандери, підписуючи у 20-х рр. відозви до українського народу? Чому, нарешті, боротьбу нашого народу за самостійність деякі історики вважають явищем негативним? Коли задумаєшся — сумно, бо ці амбіції, ці шори та хизування спостерігаємо й сьогодні. Ця нетерпимість до іншого, хоч і такого самого патріота, як і ти сам, загрожує стати тим каменем, на якому країна завжди спотикалася, коли наставав її слушний час, коли треба було покласти все на один вівтар — і гонор, і славу, і чини, і достаток — задля Батьківщини.

«Прикро, але Верховна Рада України, яка проголосила незалежність нашої держави, — зазначив заступник голови Львівської обласної Ради народних депутатів Іван Гель, — ніби забула про людей, які найбільше прилучилися до боротьби за цю незалежність. Нинішній склад Верховної Ради так і не зміг усвідомити, що підвалини нашої сьогоднішньої держави заклали саме борці ОУН і УПА, всі, хто у жахливі окупаційні часи поклав своє життя, здоров'я і благополуччя на вівтар служіння українському народові, його найвищим помислам і мріям. Тому закон про реабілітацію від 17 квітня 1991 року виявився не тільки недосконалим, але й жорстоким щодо людей, котрим ми повинні вклонитися». [2]

...3 липня 1943 року 12 областей України стали на шлях збройної боротьби проти окупантів за Українську Самостійну Соборну Державу. Гасло «Воля народам! Воля людині!» стає основним, за здійснення якого боролася Українська Повстанська Армія.
Коли в 1944 р. совєтські війська витіснили німців із Західньої України, основні частини УПА залишилися в тилу совєтської армії. Що ж сталося далі?

До останнього часу про той період писали однозначно: «боротьба з посіпаками окупантів, бандитами, які втратили людське обличчя», і «радісний перехід населення Західньої України до мирного життя на благо Батьківщини і соціялізму». І тільки напередодні розпаду совєтської імперії в офіційній пресі з'явилась інша характеристика подій: «Це була неоголошена війна, знищення народу цілого регіону недозволеними методами — методами жорстокого терору... Перемогла взаємна ненависть, жорстокість, зброя, висилка не тільки окремих сімей, запідозрених у зв'язках з націоналістами, а масові висилки... невинних». [3]

Невдовзі на західноукраїнських землях відновлюється режим сталінської тиранії, посіпаки Берії з успіхом замінюють людоловів середньовіччя. Всяка тиранія вважається ефективною тоді, коли вона розповсюджується не на персоналії, а на цілі народи, нації, винищуючи їх і асимілюючи. Але при цьому для «пристойности» зберігається видимість правового регулювання цих процесів. Його особливість полягає в тому, що одночасно з фіктивно існуючою Конституцією починають всесильно правити різні нормативні акти, що створюються у відомчих сферах карального механізму під грифом «особливої важливости» та «цілком таємно».
Недовіра та підозра до місцевого населення примушували совєтську владу спиратися на тих, хто прибув сюди за т.зв. «рознарядкою» і не розумів місцевих проблем. Так, з посад, що представляли номенклятуру, місцеві кадри становили в 1946 р. тільки 14%.[4]

Жорстокість у тій війні проти українського народу була взаємною. Про жорстокість бандерівців писалося багато і тенденційно однобоко, але можна навести приклади жорстокости з іншого боку, жорстокости, яка творилася офіційними державними чинниками. Ось що почув у розмові з одним із учасників боротьби в Західній Україні та записав у своєму щоденнику 1945 року Олександер Довженко: «Одного націоналіста я повісив униз головою і палив на повільному вогні, вирізав з нього шматки м'яса... а він, гадюка, так і помер, з криком «Слава Україні», скільки я їх перемордував». [5] Залишається додати, цей «герой» був слухачем вищої партійної школи.

В цьому випадку маємо справу з самодіяльною жорстокістю, але виселення величезних мас людей за підозру в співчутті повстанцям, фізичне винищення десятків тисяч вояків УПА та підпільників ОУН — було справою держави. До того ж зазначимо, що в Західній країні в 1939—1941 рр. було репресовано 1 мільйон 70 тисяч осіб. А згідно із документами Центрального Державного архіву Російської Федерації станом на 1 січня 1945 року, тобто за неповних шість місяців 1944 року після звільнення території Західньої України» від гітлерівців, репресивним сталінським апаратом було ліквідовано 124336 осіб, які брали участь у національно-визвольній боротьбі. З цієї кількости: вбито — 57405, заарештовано — 50941, «прийшли з повинною» — 15990 осіб.[6]

Одночасно з боку державних чинників, які вершили «визвольні» акції в західньому реґіоні України, були такі втрати: загинуло офіцерів НКВД—НКҐБ — 82, загинуло рядових військ НКВД — 1295, працівників державних і партійних органів — 3, бійців винищувальних батальйонів — 46; всього — 1426 осіб. [7] А попереду було ще сім років війни тоталітарної системи проти українського народу.

Згідно з офіційною статистикою совєтської історіографії, за весь період опору сталінському режимові повстанцями було знищено 30 тисяч совєтських громадян. Як бачимо, репресії проти народу були явно неадекватними і вдесятеро перевершували дії ОУН і УПА Стає очевидним, що дії влади не можна назвати законними. І чи не самі совєти провокували збройну боротьбу?
Для об'єктивного висвітлення цього зовсім не риторичного питання, яке й донині викликає сумніви у свідомості різних верств населення України, зробимо спробу проаналізувати основні форми та методи діяльности НКВД—НКҐБ—МҐБ, спрямовані проти ОУН і УПА:просоветський партизанський рух — спеціяльні провокаційно-розвідувальні групи — каральні військові підрозділи НКВД—МГБ.

Просовєтський партизанський рух проти ОУН і УПА

Відомо, що партизанський рух набрав організованих форм у 1942 році, коли за підписом Сталіна був виданий наказ №00189 «Про завдання партизанського руху» від 5 вересня того ж року.

Наступного дня постановою Державного Комітету Оборони за №2246 СС (цілком таємно — І.Б.) головнокомандувачем партизанським рухом в СССР був призначений Головний Маршал Совєтського Союзу Клім Ворошилов. Після «коронації» новоспечений головнокомандувач видав наказ за №0061 від 6 листопада 1942 року «Про заборону самовільного виходу партизанських загонів і бриґад у совєтський тил». Цинізмові цього документу немає меж. У ньому зазначалося:
«1. Заборонити самовільний вихід у совєтський тил бриґадам, загонам і групам без спеціяльного на те дозволу. Заборонити командирам загонів і бриґад без дозволу прибувати у штаби та представництва ЦШПД (Центральний Штаб партізанского двіженія /руху/ — Ред.) на фронтах.
2. Самовільні виходи в тил розглядати як дезертирство. Винуватих притягати до відповідальности.
3. Наказ довести до відома всіх командирів бриґад і загонів»[8]
Такі надзвичайні заходи були передбачені для того, щоби совєтські партизани не залишилися без контролі московського центру та при спілкуванні з громадянами не розповідали їм про реальне становище на окупованій території, не розкривали мети та завдань просовєтського партизанського руху. А метою цього руху було: дезорганізація життя цивільного населення на тимчасово окупованій гітлерівцями території, про що зазначалося в керівних наказах ЦШПД. Просовєтські партизанські загони мали також завдання боротися проти національних військових формувань, які стихійно виникали для спротиву окупантам і діяли самостійно, без московської контролі.

Перші повідомлення про народні партизанські ополчення на Волині до московського ЦШПД почали надходити наприкінці 1942 р. і носили нечіткий характер, подекуди проступали явні ознаки дезинформації.

5 грудня 1942 р. начальник ЦШПД П.Пономаренко писав особисто Сталіну:«За повідомленням Сабурова, в лісах Полісся, в районах Пінська, Шумська, Мізочі є великі групи українських націоналістів під керівництвом особи, законспірованої псевдом „Тарас Бульба".Дрібні групи партизанів націоналістами роззброюються та піддаються побиттю.
Проти німців націоналісти влаштовують окремі засідки. В летючках націоналісти пишуть: „Бий кацапа-москаля, гони його відсіля, він тобі не потрібен".
Значний націоналіст Бандера німцями розстріляний. За повідомленням іншого джерела, націоналістів під керівництвом „Тараса Бульби" є в кількості 5000 осіб у 6-ти кілометрах на південний захід від Сарн, — влаштовують зимові постої[9]

Тим часом 11 січня 1943 р. начальником оперативного відділу ЦШПД полковником Соколовим був підготовлений в одному примірнику оперативний плян першочергових заходів для посилення партизанського руху в Україні, який 15 січня, того ж року затвердив начальник ЦШПД П.Пономаренко. Що ж передбачалося?

Полковник Соколов пропонував, а генерал Пономаренко затверджував, отже — зводив у ранґ офіційної політики: «...— в січні 1943 року передислокувати українські партизанські загони з території РСФСР і БССР в Україну;
— проведення ряду заходів з метою розкладання поліції та „націоналістичних" формувань противника на території УССР».[10]

Краще не скажеш. Не боротьба з фашистськими загарбниками на території України, а боротьба з «націоналістичними формуваннями», які виступали проти окупантів, бо, крім УПА, в Західній Україні протягом майже двох років не було жодних партизанських з'єднань, хіба що загін Мєдвєдєва (загін спеціяльного призначення для прикриття діяльности М.Кузнєцова та сумнозвісні 7-й та 12-й батальйони О.Сабурова, які, очевидно, і призначалися для «розкладання націоналістичних формувань», знищуючи і грабуючи цивільне населення під виглядом УПА.[11]

При аналізі наведених документів ЦШПД стає цілком очевидним той факт, що небезпеку для режиму становив масовий народній рух на території окупованої України, рух проти окупації як німецької, так і московської, який вилився в організоване об'єднання — Українську Повстанську Армію. Це досить добре усвідомили Сталін і його партійні опричники. Починається наступ Москви на національно-визвольний рух українського народу. Прийоми уже відпрацьовані — компромітація, інсинуація та фізичне винищення.

3 листопада 1943 р. заступник начальника ЦШПД комісар Державної безпеки С.Бєльченко та начальник розвідувального відділу ЦШПД полковник М.Анісімов надіслали в штаби партизанського руху директиву за 3762 СС, де зазначалося:
«...1. Дайте завдання командуванню партизанських загонів і командирам окремих груп усі місцеві та інші націоналістичні формування брати на строгий облік і в кожному окремому випадку при виявленні повідомляти нас, вказуючи всі подробиці про організацію.
2.         У виявлені націоналістичні формування впроваджувати свою аґентуру, ставлячи перед нею завдання:
а)        визначення кількісного складу організації, її озброєні сили та дисльокацію;
б)        вивчення системи зв'язку, характеру зв'язку, як він здійснюється, явки та паролі, методи вербування в організацію.
3.         Дайте завдання вербувати внутрішніх агентів у кожному сформованому націоналістичному легіоні і через них виявляти:
а)        програмово-тактичні настанови націоналістів;
б)        від кого націоналісти дістають економічну та моральну підтримку, на кого орієнтуються;
в)         керівне ядро націоналістів;
г)         чи підтримують націоналісти зв'язок з німцями.
Для запобігання провалів завдання по засиланні агентів і вербуванні внутрішньої агентури в націоналістичні формування доручати тільки досвідченим агентурним працівникам.
Продумайте комбінації для організації таємного захоплення окремих керівників місцевих націоналістів для допиту їх з питань націоналістичних формувань і вербування їх як внутрішніх аґентів. Завдання беріть під контролю. Перше повідомлення з цього питання чекаємо 15 листопада 1943 року».[12]

Остаточно переконавшись у тому, що національні з'єднання Західньої України ведуть боротьбу з окупантами, Сталін і його оточення вирішили завдати по УПА першого удару... руками совєтських партизанів, які дисльокувалися на території Білорусії. Недаремно знаменитий Карпатський рейд партизанського з'єднання С.Ковпака мав назву «Сталінський рейд». Адже Ковпакові це завдання поставив сам Сталін під час перебування того у Москві на початку червня 1943 р., про що Ковпак розповів тільки комісарові з'єднання Руднєву. Для інших мета цього рейду залишалася таємницею. До цього рейду відкритої ворожнечі між совєтськими партизанами й УПА не було. Зрештою, не могло й бути, бо на теренах дисльокації УПА просовєтських партизанських загонів не було. Єдиною силою, яка захищала українське населення від фашистського рабства, була УПА. Це красномовно зафіксував Руднєв у своєму щоденнику, до речі, досі повністю не виданому. [13]

Коли совєтська армія в 1944 р. витіснила німців з частини Волині, партизанське з'єднання Ковпака за рішенням партії було розформоване, а на його базі була створена партизанська дивізія ім. двічі героя Совєтського Союзу С.Ковпака, якою командував П.Вершигора. Ось як визначалися завдання дивізії у радіограмі №991, яку за підписом Нікіти Хрущова було передано Вершигорі:

«Генерал-майорові Вершигорі... Зважаючи на бойове минуле вашої дивізії, вона не розформовується, а передається під командування НКВД УССР для боротьби з німецько-українськими націоналістичними бандами. Бажаю Вам і надалі бойових успіхів. Хрущов».[14]

«Бойові успіхи» дивізії передбачали суто поліційно-каральні акції проти цивільного населення Західньої України, яке, до речі, до цього допомагало совєтським партизанам : матеріяльно, і морально. Наведемо лише один архівний документ, який засвідчує «подвиги» совєтських партизанів на вже очищеній від фашистів території:
«Розписка

Видана командирові взводу (чоти — Ред.) Маркіданову Івану Васільєвічу про те, що від нього Дубнівським РО НКВД прийнято затриманих у кількості 34 (тридцять чотири) особи, з них 9 жінок.
Прийняв відповідальний черговий Дубнівського РО НКВД Розбіцкій. 15 вересня 1944 року».[15]

Більшість затриманих не була причетною до антисовєтської діяльности, але запопадливим виконавцям важливо було показати результати «плідної діяльности». Чи не ось така «діяльність» і стала причиною конфронтації між совєтськими ветеранами та ветеранами УПА?

Спеціяльні провокаційно-розвідувальні групи НКВД—МҐБ
Найпідступнішим методом, який широко практикувався репресивним апаратом московської імперії у боротьбі з національно-визвольним рухом народу, було створення та використання т.зв. груп спеціяльного призначення органів НКВД—МҐБ, що діяли під виглядом національних формувань — окремих загонів УПА, а потім боївок СБ ОУН (Служби Безпеки Організації Українських Націоналістів) протягом 1944—53 рр. Такі спеціяльні групи були при кожному відділі РО НКВД—МҐБ.
Метою створення та діяльности провокаційно-розвідувальних груп було проведення широкої аґентурної праці з метою виявлення чільних провідників ОУН, командирів УПА та їх фізичного знищення; проникнення в структури Центрального Проводу ОУН (включно із закордоном) з метою дезорганізації політичної лінії; організація політичних провокацій і вбивств цивільного населення від імени ОУН—УПА з метою широкої компромітації національно-визвольної боротьби українського народу та для опаплюження ідеї Української Самостійної Соборної Держави; розпалювання ворожнечі між різними верствами українського населення, протиставлення Західньої та Східньої України з метою поглиблення розколу в українському народі, зламу його єдности в русі спротиву сталінському режимові.

Проаналізуємо незнані до цього часу архівні документи репресивних органів НКВД—НКҐБ—МҐБ, що відображають початки організації масових провокацій, наслідки яких відгукуються ще й сьогодні.

Організаційним моментом, що поклав на державну основу політичні провокації та замаскований фізичний терор проти українського народу, необхідно вважати лист тодішнього наркома внутрішніх справ УССР Рясного за №2070/сп від 20 вересня 1944 р., адресований секретареві ЦК КП(б)У Д.Коротченку. В цьому документі нарком мотивував необхідність розформування партизанської дивізії ім. С.Ковпака під командуванням генерал-майора Вершигори та створення на основі її особового складу (тобто з колишніх совєтських партизанів) спеціяльних малих груп для боротьби з українськими повстанцями в Західній Україні.[16]

Партія добре сприйняла ініціятиву наркома, передбачивши майбутні наслідки вакханалій, і незабаром своєю постановою «Про партизанську дивізію імени героя Совєтського Союзу генерал-майора Ковпака» освятила всі «визвольні дії» своїх мечоносців. У постанові зазначалося:
«...1. Дивізію ім. двічі героя СССР Ковпака розформувати, весь особовий склад перевести на укомплектування органів НКВД у західніх областях України та створення дрібних загонів для продовження боротьби з бандитами.
2. Майно та кінний склад дивізії, згідно постанови ЦК КП(б)У від 18.08.1944 р. за №44Ц7-оп, використати в органах НКВД.
3. Рясному доповісти про результати виконання цієї постанови до 1.10.1944 року».[17]
Документи свідчать, що найбільше провокаційних груп було організовано на території Волинської, Рівненської та Тернопільської областей, хоч і в інших областях Західньої України вони завдали значної шкоди визвольному рухові українського народу.

Наприклад, у березні 1945 р. в управлінні НКВД по тернопільській області діяла спецгрупа «Бистрого» під командуванням начальника відділу по боротьбі з бандитизмом майора державної безпеки Соколова. Ця група налічувала 60 осіб і «плідно функціонувала» більше півроку під виглядом контрольного відділу СБ, про що Соколов власноручно писав начальникові 1-го відділу Головного управління по боротьбі з бандитизмом НКВД СССР генерал-майорові Горшкову. Високо оцінивши «заслуги» Соколова, А.Горшков 28 січня 1948 р. писав начальникові Головного управління по боротьбі з бандитизмом НКВД СССР генерал- ляйтенантові держбезпеки Леонтьеву:
«...Подаю доповідну записку начальника відділу ОББ УНКВД Тернопільської области майора держбезпеки Соколова про організацію, формування та діяльність спецгрупи, яку він створив із колишніх бандитів-бойовиків.
За час роботи в УНКВД т. Соколов проявив вийняткові зразки мужности, відваги та героїзму. Досить важко перелічити всі операції, проведені т. Соколовим. Проте й донині він нагороджений тільки одним орденом.
Я особисто, та й тов. Сараєв (тодішній начальник УНКВД в Тернопільській області — І.Б.) також поділяє мою думку, впевнений в необхідності відмітити працю т. Соколова.
Порушую перед Вами клопотання про розгляд питання про присвоєння т. Соколову звання героя Совєтського Союзу за боротьбу з українсько-німецькими націоналістами.

Секретар обкому КП(б)У т. Компанєц цю пропозицію також підтримує»[18]
А ось характеристика «геройських дій» ще одного командира спецгрупи «Орла», яка була створена НКВД у Рівненській області в травні 1944 року з колишніх партизанів у складі 35 осіб і діяла до 1 квітня 1945 року. За час їхньої діяльности було вбито 526 повстанців і затримано 140 осіб:
«Характеристика
на командира спецгрупи ОББ НКВД по Рівненській області Корякова Боріса Павловіча, 1921 р народження, уродженець с. Вахтан, Тоншаєвского району, Ґорьківської области, росіянин, освіта 10 кляс, член ВЛКСМ, закінчив військово-інженерне училище в Чернігові.

У вересні 1941 року був у Київському оточенні — тяжко поранений потрапив у полон до німців, до 15.04.1942 року знаходився у Рівненському концтаборі.
З квітня 1942 року і до приходу Красної армії після втечі працював у Рівненській області в господаря. З'явився у військкомат і з травня 1944 року зарахований до спецгрупи.
За період у спецгрупі на території Рівненської области під його керівництвом проведено до 200 операцій. Своїм особистим прикладом поривав бійців на подвиги в боротьбі з бандитами УПА й оунівським підпіллям.
З 15 червня по 15 серпня 1944 року, знаходячись зі своєю групою в Мізочському районі та діючи під маркою банди, провів велику роботу. За цей період у результаті проведених акцій по ліквідації бандитизму в районі групою Корякова знищено до 215 і затримано біля 65 бандитів. Сам Коряков має на своєму рахунку 16 убитих бандитів і 22 затриманих. З 23.03. по 16.04.1945 року тов. Коряков зі своєю групою брав участь в операції з метою ліквідації Крайового Проводу Південної Групи УПА в Козівському районі. Тернопільської области. Діючи під маркою банди, зібрав повні дані про дисльокацію бандугруповань у селах Пенів і Конюхи та підвів їх під удар військ НКВД.

Начальник відділу ББ УНКВД по Рівненській області майор держбезпеки Гаврілов».[19]
Слід зазначити, що жертви соколових, корякових та їм подібних в переважній більшости — цивільне населення західніх областей України, яке гинуло внаслідок провокаційної політики репресивного апарату, що функціонував під маркою національних формувань, нагнітаючи і до того напружену ситуацію в краю з метою непомірного розширення чисельного складу самого механізму репресій і для зображення населення Західньої України як ворожого щодо всіх інших українців; компромітуючи тим самим національно-визвольну боротьбу за державну незалежність України.

У цих обставинах виникла гостра конфронтація не тільки між населенням України, але й, як не дивно, між державними інституціями, що входили до складу карального механізму, зокрема між прокуратурою МВД, з одного боку, та МҐБ, з другого. 15 лютого 1949 р. тодішній військовий прокурор військ МВД Української округи полковник юстиції Кошарскій направив Н.Хрущову доповідну записку за №4/001345 «Про факти грубого порушення соціялістичної законности в діяльності так званих спеціяльних груп МҐБ».

В цій записці зазначалося:«...Міністерством держбезпеки Української ССР і його
Управліннями в Західніх областях України з метою виявлення ворожого українсько-німецького : націоналістичного підпілля широко застосовуються т.зв. спецгрупи, що діють під виглядом бандитів „УПА".
Ця доволі гостра метода оперативної праці, якби вона застосовувалася по-справжньому конспіративно та чекістськи підготовленими людьми, безумовно, сприяла би якомога швидшому викорчовуванню бандитського підпілля.
Проте, як свідчать факти, грубо провокаційна та нерозумна практика ряду спецгруп, свавілля і насильство щодо місцевого населення, що їх допускають окремі учасники, не тільки не полегшують боротьби з бандитизмом, а навпаки, ускладнюють її, підривають авторитет совєтської законности ; безумовно, шкодять справі соціялістичного будівництва в Західніх областях України... [20]

Дії так званих спецгруп МҐБ носять яскраво виражений-бандитський характер, антисовєтський характер і, зрозуміло, не можуть бути виправдані ніякими оперативними міркуваннями.
Не маючи достатньо матеріялу, так звані спецгрупи МҐБ діють наосліп, в результаті чого жертвами їх свавілля часто стають особи, що не мають нічого спільного з бандитським підпіллям.
...Виступаючи в ролі українських націоналістів, учасники спецбоївок ідуть далі по лінії штучного, провокаційного створення антисовєтського націоналістичного підпілля.
...Грабунки, а також інші порушення совєтської законности виправдовуються так само оперативними міркуваннями, і не тільки рядовими працівниками МҐБ, але й самим міністром тов. Савченком (тодішній міністер міністерства держбезпеки УССР — І Б.), який у розмові зі мною заявив: „Не можна боївки посилати в ліс із консервами. їх одразу ж розшифрують".
Таким чином, грабунки місцевого населення спецбоївками розглядаються як неминуче зло, і політичні наслідки подібних процесів явно недооцінюються».[21]А завершуючи доповідну, «ревнитель законности» пише:«Органи МҐБ під керівництвом партії проводять величезну працю по викорчовуванню залишків українсько-націоналістичного бандитського підпілля, для боротьби з яким придатні всі засоби та потрібні хитрість і спритність».[22]

Ось яким чином прокуратура «турбувалася» про українське населення в Західній Україні, адже сам факт існування спецгруп суперечив законові. То про які порушення «соціялістичної законности» могла йти мова? Для МҐБ законів ніколи не існувало, цей репресивний апарат працював тільки за вказівками партії.

Аналогічні конфронтації виникали також між МВД і МҐБ. Адже органи внутрішніх справ завжди вели боротьбу з кримінальною злочинністю, інше питання — як інтенсивно і якими методами. На той час провокаційна діяльність МҐБ надзвичайно ускладнювала криміногенну ситуацію: важко було вияснити, хто ж убиває та грабує населення — чи це дії окремих кримінальних злочинців, чи сплянована діяльність МҐБ?
У зв'язку з цим тодішній міністер внутрішніх справ УССР Т.Строкач змушений був 9 червня 1949 р. післати міністрові внутрішніх справ СССР Круґлову доповідну записку за №582/см, в якій зазначалося:
«... Останнім часом зареєстровано ряд випадків, коли особи, що становлять аґентурно- оперативну мережу органів МҐБ західніх областей України, були організаторами та учасниками грабіжницьких груп.
Працівники МҐБ видають їм зброю... не контролюють, не виховують..., в результаті чого вони, діючи під виглядом ОУН-івських бандитів, займаються грабунками та злодійством серед мирного населення, так:
—        вночі на 4.01.1949 р. агенти-бойовики Турківського РО МҐБ Дрогобицької области — Шельник Казимир Франкович і Кульганович Іван Миколайович разом з конюхом РО МҐБ — Скобою, озброєні автоматом, двома ґвинтівками, які одержали в райвідділі МҐБ, прибули в с. Бережок, де під виглядом ОУН вчинили збройне пограбування Степана Лила в його будинку;
—        група аґентів-бойовиків Хустського окружвідділу МҐБ Закарпатської области у складі — Михайла Антоня, Пилипа Антоня, Петра Лемка, Василя Тегзи під керівництвом аґента-бойовика Кармелюка протягом 1948 року на території округи під виглядом ОУН вчинила 13 збройних пограбувань, у ряді випадків тяжко побивши потерпілих. Зброю вони одержали в Хустському окр.відділі МҐБ».[23]

Каральні військові підрозділи НКВД—МҐБ

Необхідно зазначити, що найчисленнішими силами в репресивному механізмі большевицької держави були каральні військові підрозділи НКВД—МҐБ, які виконували жандармські функції у збройній боротьбі з українським народом Це т.зв. «чекістсько-військові операції» та масові депортації українців у глибинні райони російської імперії протягом 1944—1950 рр.

Відразу ж після витіснення гітлерівців із західніх українських земель починається плянове насаджування внутрішніх військ НКВД. Ці війська були кинуті проти УПА, частини якої опинилися в тилу совєтської армії. Для совєтської імперії Українська Повстанська Армія становила реальну силу та загрозу.