Последние сообщения блогов

Зміст

1. Територіальне означення і населення Північного Кавказу
2. Слов'янське заселення Північного Кавказу
3. Революція на Північному Кавказі
4. Громадський і Обласний Комітети
5. Військове Правительство
6. Південно-Східній Союз
7. До Кубанської Народної Республіки
8. Перше залишення Катеринодару
9. Льодовий перехід
10. На Катеринодар і вбивство ген. Корнілова
11. Дальша втеча по степах Кубані
12. Північний Кавказ під першою большевицькою окупацією
13. Денікін і Донський Військовий Отаман П. М. Краснов
14. Кубанський Провід, німці й Україна
15. Другий похід на Кубань і проект Доно-Кавказькою Союзу
16. Накази кубанського отамана ч. 11 і Кубанського уряду ч. 10
17. Дії після звільнення Катеринодару
18. Перед Надзвичайною Краєвою Радою
19. Надзвичайна Кубанська Краєва Рада
20. Приїзд представників Антанти
21. Обговорення Конституції і воєнна програма Ради
22. Окупаційні зазіхання Добрармії
23. Вибори Військового Отамана, Законодавчої Ради і Делегації в Париж
24. Кубанський Уряд П. С. Сушкова
25. Кубанський Краєвий Уряд П. І. Курганського
26. Блокада Кубані
27. Натиск Добрармії на Терек
28. Військовій успіх і господарський хаос Добрармії
29. Південно-Російський Союз і вбивство М. Рябовола
30. Південно-Російська Конференція
31. Паризька делегація і державний переворот па Кубані
32. Військовий Отаман ген. М. Букретов і голова уряду інж. В. Іванис
33. Верховний Круг Дону, Кубані і Терека і творення Південно-Російської Влади
34. Новий розрив Верховного Круга з ген. Денікіним і Південно-Російським урядом
35. Безглуздий наказ ген. Денікіна
36. Станиці Хадижинська, Гойт і м. Туапсе
37. Військова нарада в Туапсе й перебування Іваниса в Гаґрах
38. Виїзд делегації до Тифлісу
39. Останні дії Денікіна і передача командування Врангелю
40. Поїздка отамана Букретова і Іваниса до Севастополя
41. Поведінка адмірала де-Робека
42. Військовий отаман Букретов — головнокомандувач Кубанською армією
43. Капітуляція військ на Чорноморському побережжі
44. Резюме

1. Територіальне означення і населення Північного Кавказу

Революція на Північному Кавказі мала і має своєрідні риси. Ця особливість викликана географічним положенням та дуже різнонаціональним складом населення, з якого виломились окремі стани. Північний Кавказ географічно довгий час був ворітьми, через які переходило з Азії в Європу багато народів, які залишали після себе сліди в складі населення. Національно й економічно на території цього краю склалося особливе життя. Крім давніших аборигенів на Північному Кавказі при його завоюванні в кінці XVIII сторіччя поселилася національно і релігійно відмінна людність.

Територія Північного Кавказу за усталеними кордонами в СССР займає 431.000 кв. км. Ця територія є більшою від площі всіх інших республік СССР, крім РСФСР, Казахської ССР і УССР. Територією Північний Кавказ є більший від таких держав як Великобританія, обі (окремо взяті) Німеччини, Італія, Бельгія, кожна із сателітних держав, Норвегія й Португалія.

У долученій схемі поневолених СССР народів до Північного Кавказу належать: VII — Кубанський Край, VIII — Ставропільська губ., IX — Республіка Гірських Народів, X — кол. Терське Козаче Військо і XI — Чорноморська губ. (Північний Кавказ обведений суцільною лінією).

Населення Північного Кавказу за переписом 1959 року становило 11.786.000[1]

Отже, за кількістю населення Північний Кавказ перевищують в СССР тільки РСФСР і УССР, а в Европі: Англія, Італія, Франція, Зах. й Східна Німеччини, Польща, Югославія і Румунія. Одначе аборигени у більшості сильно відстають в цивілізації і складаються з кругло 40 етнічних груп.

Тільки в автономній республіці Дагестан при кількості населення 1.063.000 душ (перепис 1959 р.) було біля 30 народів і етнографічних груп з окремими мовами і коло 70 «діалектів». [2]

Серед цих народів грамотних було коло 10% Переважно були це фанатики віровизнання Магомета, крім 410.000 осетин — християн.

Росіяни протоптували стежки на Півн. Кавказ ще за царя Івана Лютого й Петра 1-го, а цілковито його окупували («замирили») у другій половині ХІХ-го сторіччя. Частина цієї території — Тамань, кол. Тмутаракань — за князя Володимира Великого належала до України. Війна Росії з Кавказом, тривала близько 60 років. В процесі завоювання території оселювалися тут українці й інші слов'янські народи. Більшою одноразовою групою на початку були запорожці після зруйнування Запорозької Січі в 1773 році.

При другому, суцільному зруйнуванню Запорозької Січі (1775 р.) царицею Катериною ІІ-ю велика частина запорозьких козаків утекла до Туреччини й заснувала Задунайську Запорозьку Січ. Про подію зруйнування Січі цариця Катерина ІІ-га видала маніфест: «Сеч Запорожская в конец уже разрешена со истреблением на будущее время и самого названия запорожских казаков... Заводя собственное хлебопашество, расторгали они тем самое основание зависимости их от Престола нашего и помышляли, конечно, составить из себя посреди отечества область, совершенно независимую, под собственным своим неистовым управлением». [3]

Дальша втеча запорожців у Задунайську Січ і нова війна з Туреччиною, що назрівала, змусили злобну царицю через 4-ри роки (1779—1780 рр.) видавати нові маніфести, якими давалось повну амністію та обіцялось запорожцям поворот їх земель та привілеїв, якщо вони повернуться.[4] Одначе запорожці маніфестам не повірили. Тоді російський уряд вирішив відновити Запорізьке Військо на Україні і доручив Антону Головатому і Захарові Чепізі збирати козаків. Спочатку нове військо назвали: «Верное Войско Запорожское», а потім змінили назву на «Войско Верних Козаков Чорноморских». Нове військо поселили коло Дніпрового лиману з Кінбурською косою, а потім (1790 р.) чорноморцям було «подаровано» землі поміж ріками Бугом і Дністром, де засновано 25 великих осель.[5] Але з нової оселі московські вельможі почали відбирати деякі землі для себе. Рятуючи козаків, старшини А. Головатий, 3. Чепіга й Сидір Білий вирядились до Петербургу просити землі, на які московські вельможі не зазіхали б. Цією землею була Кубань, що довший час перебувала під Туреччиною, точніше правобережна Кубань, що за Кучук-Кайнарджійською» угодою (22. VII.1774 р.) була названа «Татарською самостійною державою» та звідки татари помалу витискали осетинів та косогів-черкесів. Формально це ще не була Російська територія.[6]

Катерина ІІ-га з охотою дала «Грамоту» на цю непевну територію між р. Кубанню й Азовським морем. Вона позбулась Чорноморців, зобов'язавши їх боронити ще не зовсім усталені кордони. Але при небезпеці попасти в кріпаки чи в московські пікінерські полки, козаки погодилися ще десятки років боронитися від наскоків черкесів, карачаївців, чеченців та інших.

2. Слов'янське заселення Північного Кавказу

Процес заселення слов'янською людністю є для Півн. Кавказу дуже характеристичний і на ньому треба зупинитися докладніше. У 1792 р. чорноморці чотирма валками (Сава Білий з Запорізькою фльотою — 50 канонерських човнів і 1 яхтою з 49 гарматами на них — причалив до Таманського півострова, три інші валки — полк. Кордовський суходолом через Крим, Військовий Отаман 3. Чепіга і Суддя А. Головатий суходолом над Азовським морем) — мандрували на нову землю.

Прибувши на Кубань, старшина оглянула подаровану землю й намітила місце для куренів. Як на Січі, мало їх бути 38. Додано два нові — Катеринівський і Березанський. Для 38 куренів залишили назви з Запоріжжя. На Кубань чорноморці привезли січові регалії, архіви і головний лад: Військову Раду, виборного Військового Отамана і виборну старшину, свій суд, свою українську школу, своє духовенство, свої форми землеволодіння і Військове Правительство з трьома головними керівниками: Кошовий Отаман, Військовий Суддя й Військовий Писар. По куренях повибирали також Курінних отаманів і писарів. Першими провідниками були: Військ-отаман — Захар Чепіга, Військ-суддя — Антін Головатий і Військ-писар — Котляревський. Ці троє й написали першу Конституцію під назвою: «Порядок Общей Пользы». Цю Конституцію затвердила Катерина ІІ. Сталося це у 1794-му році, коли в Карасунському куті р. Кубані і заснували столицю – місто Катеринодар, а в ньому й дерев’яну січову церкву св. Покрови. Тут же були й курені для нежонатих чорноморців. По правому березі р. Кубані чорноморці побудували вежі для слідкування за черкесами, де стало були вартові. В перших десятках років без збройної охорони ніхто не смів виїздити в поле; в полі працювали під охороною кіннотників з рушницями й шаблями. В ті часи володіли зброєю теж жінки, і дуже добре їздили верхи.

На новому поселенні скоро став встрявати в життя козаків російський уряд, обмежуючи самоуправління. Заборонили збирати Січові Ради, вибирати Військових отаманів і взагалі старшину (коли помер 3. Чепіга, то на його наступника призначено А. Головатого), назву «курінь» змінено на «станицю», назву «Кошовий» на «Наказний», а з 1885 року Наказних отаманів призначали вже не з козаків (крім останнього ген. Бабича). В школах заведено російську мову, Військовий суд заступлено російським, хоч по станицях і аулах залишено й звичаєві суди. Козаки раніше вибирали з своїх людей і священиків, висилаючи їх на іспит і висвячення до єпископа у Феодосії. На Кубань почали присилати священиків з росіян і узалежнили їх від єпископів у Ставрополі. 22. IV. 1861 р. російський уряд змінив саму назву «Чорноморське Військо», на «Кубанське Козаче Військо», приєднавши до чорноморців 6 бригад лінійних козаків (вихідців з Дону — російського походження).

Щоденна війна, незвичний клімат, хвороби, зокрема «корчій» (малярія) дуже винищували населення і козацтво скріплювалось припливом свіжих сил. Свідок перших десятиліть життя чорноморців на Кубані, історик І. Попко, пише, що кількість їх збільшилася не однократними переселеннями «из малороссийских губерний, без чего нездоровий сей край осталася бы без людей, ибо в оном ежегодно гораздо более умирало, нежели рождалось, не говоря уже об убитих в почти безпрерывных боях с непримиримим неприятелем и умерших от ран».[7]

На заклик отамана Бурсака з Туреччини в 1808 р. повернулося 500 запорожців; за царя Миколи 1-го прибуло на Україну близько 1.500 запорожців Задунайської Січі під проводом отамана Йос. Гладкого. Оця група перейшла під час війни від турків до росіян, повіривши цареві. Їх поселили спочатку на березі Азовського моря біля Маріуполя під назвою «Азовських козаків». Ця місцевість козакам не подобалась і вони почали нелегально утікати до чорноморців. Тоді їх примусили в 1852 р. поселитися на побережжі Чорного моря між м. Анапи та м. Сухум-Кале. На цій же території ще в 1832 р. добровільно поселилося 200 родин українських козаків. Таким чином Ґеленджік, Туапсе, Сочі, Ґаґри, Піцунда, Новий Афон і Сухум-Кале, що є перлинами Кавказьких курортів, в основі заселені українськими козаками, яких в 1900-тих роках «розкозачив» царський уряд, назвавши їх селянами.

За царським указом в 1808 р. на Чорноморію (Кубань) з Чернігівської й Полтавської губернії було переселено 25.000 козаків, а в 1809— 1811 роках з тих же губерній переселено — 41.534 українців, за указом 1820 р. 48.382 українців; протягом 1845—1850 років з Чернігівської, Полтавської та Харківської губерній перевезено ще 15 580 козаків, жінок і дітей. Загалом за 40 років з України прибуло на поселення на Чорноморії 100.000 душ.[8]

На Стару Лінію у 1802 р. з Вороніжчини й Полтавщини переселилося 391 душ. У 1803 р. з т. зв. Катеринославського Козачого війська переселилося 3.277 українців, а в 1804 р. з Харківщини прибуло 378 укр. козаків. 1805 р. з Катеринославського війська переселилося 229 козаків.[9]

Досить було й інших випадків примусового переселення на Північний Кавказ, наприклад: два полки українських козаків з Полтавщини і Чернігівщини були вислані воювати на Кавказ, назад до дому їх не пустили, а поселили на Тереку в районі Владикавказу. Були то переважно нежонаті козаки і їм. у 1834 р. примусово привезли 500 кріпачок-дівчат, з якими й побралися оті козаки; або в р. 1843 в районі горішньої Кубані було поселено за неслухняність два чугуєвські полки козаків з Харківщини, а їхні землі були віддані російським кірасирам.[10]

Потребу переселення українців добре розумів А. Головатий, який таємно через вірних людей намовляв запорожців тікати від кріпацтва на Кубань і установив такий звичай, що хто переправиться через ріку Єю, тому видавали паспорт з новим прізвищем з припискою в козаки. На заході таким пунктом зробив м. Анапу, в якому новоприбулого «перехрещували» новим прізвищем. Коли хто з володарів з'являвся за кріпаком, вертав з нічим, бо його кріпака не було. Так повстав клич, — «з Кубані видачі немає!» Потік втікачів, як колись з-під Польщі на Схід, тепер з російської кріпаччини на Схід плив без перерви. І оці новоприбулі поселенці становили чисельно більшу масу, ніж урядові переселення. На Лінію, як і на Чорне море, утікало багато кріпаків з України. Чимало прибувало й людей з Дону. Донські козаки-старовіри, переслідувані царською патріаршою владою, ще XVII-го сторіччя почали шукати захисту в північнокавказьких степах та передгір'ях. На Кавказі ніяке віровизнання не переслідувалось.

Лінія поповнювалася також шляхом приписки в козаки; населення цілого ряду сіл Ставропільської губернії приєднано і перейменовано їх станицями; так у році 1833 14 станиць (Новотроїцька, Росшеватська й інш.), а у 1840 р. 36 сіл, з яких багато українців, вивезено сюди для будови укріплень.[11]

Збудування й зруйнування (на наказ Туреччини козаками ще в XVI сторіччі) фортеці Терки закінчилося поселенням українських козаків на Тереку разом з Гребінськими козаками. Вони й дали початок заснуванню Терського Козачого Війська. Цар Петро 1-й привіз на Терек 1.000 родин донських козаків, від яких частина перейшла, творячи оселю Святий Хрест, на Ставропільщину. У 1770 р. 3.000 українських козаків оселилися 4-ма станицями на Ставропіллі, утворюючи Хоперський полк. В Чорноморській губ. козачі переселенці заснували 12 станиць, що у пластунах творили Шапсудський батальйон.[12]

Із наведеного слідує, що основи заселення Кубані, Чорноморщини, Ставропільщини й Терека положили українці, які різними способами ішли на ці землі нестримним потоком і під час війни, приймаючи часто участь в обороні цих земель від нападів черкесів, чеченців, інгушів та ін. Легке записування в козаки в сімдесятих роках ХІХ-го сторіччя царських уряд заборонив. Цей акт треба вважати дуже шкідливим для українців.

Всі тодішні терени Північного Кавказу були дуже рідко заселені. Всього 14—16 людей на І кв км., тоді як в Україні густота населення становила 70 чол. на 1 кв. км. Земля була цілинна, родючіша навіть від української. Тут випасалися величезні отари овець, череди великої черкеської худоби, табуни добрих верхових коней, безліч свиней, що паслися й плодилися без ніякого догляду. Лежали великі лани природних сінокосів. Щоправда, під час завойовування Північного Кавказу — орати, сіяти, жати й косити треба було під військовою охороною. Підсоння на Кавказі на загал було лагідніше ніж в Україні, а в окремих місцях, як на чорноморському побережжі, субтропічне.

Ліквідуючи незалежність гірських народів, Росія виселила з Кавказу до Туреччини біля 500.000 черкесів. Це звільнило великі простори лівобережжя Кубані з могутніми лісами, в яких росли тисячами гектарів високо цінні породи дерев (тис, волоський горіх, кедр, густо деревинний дуб, сумах тощо). Воля і багатюща природа вабили поселенців. Очевидно переселення з сусідньої України не припинялося, а навіть зростало, підсилюючи українську культуру та стало пригадуючи давнішим поселенцям, хто вони, яких батьків діти. Всі стародавні звичаї українців на Північному Кавказі заховувалися не гірше як на Україні, а українська мова й пісня по станицях, особливо між жінками, лунала як по селах над Дніпром. Дністром, Сяном.

Історик Чорноморського війська І. Попко про це так написав: "Напев на клиросе, веснянка на улице, щедрування под окном, женихання на вечерницах и выбеленный угол хаты, и гребля с зелеными вербами, и вол у ярме, и конь под седлом — все нагадает вам у той далекой кавказкой Украине гетманскую Украину Наливайка, Хмельницкого» .[13]

З кінцем боротьби Північний Кавказ швидко розвивався, набираючи капіталістичного вигляду. Імміграція до цих теренів плавом плила. Місцеві хлібороби не могли самі впоратись зі збиранням врожаїв. Статистика станиць Тихорєцької перед І світовою війною відмічає, що через неї на Кавказ переїздило на польові роботи мільйон робітників, головно з Наддніпрянщини на Кубань, їх наймали здебільшого «на стройки». Заробивши за відбутий сезон, ці робітники в більшості повертали на зиму додому, але частина завжди лишалася по станицях чи хуторах і на зимові праці. Так рік-річно збільшувалось населення тими заробітчанами, яким навіть в наймитах велося ліпше, ніж у себе при одному-двох га. землі. Невелика частина з цих безземельних ізгоїв дороблялася настільки, що могла наняти у козаків чи панів задовільний кусок поля, а були, очевидно, й такі, що спромоглись і купити на власність більше чи менше земельки. Більшість же осідала по станицях на маленьких господарствах, в скромненьких хатинках, пристосованих стаєнках та з лози виплетених сапетах для збіжжя. Малі господарства тому, що вони платили так зв. посажонне, річно 5 коп. за кв. сажень. Ініціативніша частина цих людей заробляла за певну частину збіжжя у заможніших козаків чи панів. Всі ці не-козаки звалися «навгородніми» чи «городовиками». Особливістю «городовиків» було те, що вони не брали участи в громадському житті станиць. Вони числилися за місцевістю, де родились чи звідки прийшли. Там вони залагоджували свої пашпортові справи, звідтам викликали їх для відбуття військової служби. Це в дійсності були громадяни другого порядку, ізгої-парії.

Крім українців на Північному Кавказі з слов'ян перебували ще росіяни (учителі, духівництво, поштові урядники, митні урядовці й інші). Російське простолюддя не було чисельне і значна частина його займалась ремісництвом: теслі, столярі, мулярі, кравці, шевці, бляхарі й інш. Були чехи, які по містах чи й більших станицях мали броварі, а чеські хлібороби мали свої села, що жили окремо, маючи свою адміністрацію, школи, віровизнання. Поляків було мало. Німці жили своїми «колонками», мали деякі привілеї, свої лютеранські школи. Помітний прошарок становили греки, які плекали турецький тютюн, продукція якого за царату на самій Кубані становила 80% загально російської продукції. Греки скуповували збіжжя і експортували його головно в Европу. Вірмени вели торгівлю мануфактурою, алкогольним питвом й тримали ресторани. Місто Армавір до революції мало 90% вірмен.

За переписом 1959 р. на Північному Кавказі жило 27 людей на 1 кв. км., з того 51% було задіяних в сільському господарстві.[14]

На Кавказі плекалося, крім най різноманітніших зернових (озима і яра пшениці, ячмінь, овес, жито, гречка, кукурудза, риж) технічні рослини: соняшник, льон, коноплі, цукровий буряк. Великі площі землі були під виноградниками та садами.

Північний Кавказ ще до революції розвинув потужну промисловість: млинарську (з великим елеватором в Новоросійську), цукроварську, горілчану, олійну з виробом твердого товщу, грабарську, нафтодобувну (Грозний, Майкоп), нафтопереробну (Грозний, Туапсе, Краснодар), газодобувну (Ставропіль — перше місце в СССР, Грозний, Дагестан), цементову й інші.

Після військових зобов'язань населення Кавказу поділялось на три категорії: козаки мали свою самоуправу, одержували на 17 році життя пайовий наділ землі, однаковий у всіх станицях (від 4 ? до 15-х десятин). За це вони майже поголовно служили у війську у власному одягу, взутті, власною холодною зброєю (кинджал і шабля) і на власному коні (пластуни коней не мали); городовики не всі відбували військову службу (на всьому державному); аборигени до І світової війни до війська не брались, а в цю війну утворили добровольчу дику дивізію, комендантом якої був брат царя, Михайло Романов.

Козаки мали перші дуже добре поставлені 2-клясові школи (5-ти-річки), безплатні, з добрими бібліотеками й іншим вивінуванням. Городовики допускалися в ці школи лише за певну плату, за меншу плату вони учились в парафіяльних одно класових (3-річних школах). Багато було й неписьменних.

Що ж до фахової чи вищої освіти, то уряд не тільки не дбав, а не дозволяв їх відкривати. Працювали 2 семінарії на цілу Кубань. Своїх учителів бракувало, а тому присилали з Тверської, Ярославської й інших губерній Росії. У 1917 р. було більше 3000 учителів, присланих з Росії. На Північному Кавказі з 11 млн. населення не було ні одної високої школи, на цілий Кавказ з кругло 20 млн. населення також не було ні одної високої школи. Не було й своєї єпархії, ні духовної семінарії, а лише в Ставрополі.

Станова нерівність на Кубані й Тереку між козаками і городовиками, які упосліджувались, почавши від громадських прав та користування школами і кінчаючи на земельному наділі, протягом 50 років роз’ятрювала співжиття козаків і городовиків. Але до революції господарство окрім всього загально впорядковувалось і швидко розвивалось. Сільське господарство механізувалось: серпи й коси скоро викинули з ужитку, заступивши їх травокосками, лобогрійками, асмоскидками й снопов'язками. На Кубані організовувалися акційні товариства станиць для розбудови залізничних шляхів. Ці т-ва збудували три залізниці: Кущовка-Кримська, Єйська-Катеринодар-Ахтирська і Армавір-Туапсинська. За 125 років життя на Кавказі постали густі мережі кредитової й споживчих кооперативів.

Хоч за царату усіх козаків вважали «нагаєчниками», — Кубанці під час Російсько-Японської війни вирізнили себе великою опозицією до російського режиму. Вони воювали в складі козачого загону ген. Міщенка (по війні Наказного Отамана Дону), який був чи не єдиний, що показав героїзм в боротьбі з японцями. Коли ж після перемир'я солдати армії виявили непослух і проти них хотіли ужити кубанців, розхвалюючи їх, що вони нащадки лицарів-запорожців, то вони відмовились «усмиряти» і вимогли, щоб їх негайно повернули на Кубань. Повернувшись кораблями з Владивостоку до Новоросійська, 9-й пластунський батальйон, не здаючи рушниць, розійшовся по домах. При «усмиренні» селянських «бунтів» в імперії, кубанці теж виявили ненадійність, а єдина військова частина, 2-й Урупський полк, в самій Кубані відмовив послуху старшині. В 1906-му кубанські політики намовили Наказного Отамана ген. Михайлова зібрати Кубанську Раду під головуванням політично неблагонадійного статистика, козака Ф А. Щербини (пізніше українського професора). Ця Рада сама впорядкувала земельні питання, збільшуючи козачий земельний фонд. Всі оці революційні проти режимні виступи кубанців налякали уряд імперії і він без галасу примирився з усім, не вживаючи репресій, хоч конвой царя найвірніша гвардія) складалася з кубанських і терських козаків. За скликання Ради Наказний отам. Михайлів був звільнений, а всі її постанови цар Микола ІІ затвердив.

Північний Кавказ не мав земства, яке би дбало про культурний розвиток, а належав до «Намісництва на Кавказі» разом із Закавказзям. Головою цього намісництва був в ті часи ліберальний граф Воронцов-Дашков, який допускав ліберальні кроки ініціативних інтелігентних діячів. Велику роль в культурному розвитку відігравали учителі, місцеві старшини здебільшого з освітою — юнкерською школою, писарі переважно з докласовою школою, фельдшери. Високоосвічена інтелігенція (лікарі, адвокати, судді, інженери, агрономи, землеміри) траплялися по містах і повітових станицях. На Кубані були і твердіші свідомі українці, які при будові Кубано-Чорноморської залізниці випросили для нагляду державного контролера в особі українського письменника Кащенка і всі станції цієї залізниці були збудовані в українському стилі. У 1903 р. вони ж вислали делегацію до Полтави на відкритгя пам'ятника Івану Котляревському. Між цими кубанськими українцями виявилися й письменники, як: наказний отам. Яків Кухаренко (приятель Т. Шевченка, «Чорноморський побут»). Василь Мова-Лиманський («Старе гніздо і молоді птахи», поезії), Півень та інші. Ці кубанські українці закликали до себе інтелігенцію з Наддніпрянщини. Серед запрошених жили на Кубані якийсь час проф. Борис М. Мартос (прем'єр УНР), Симон В. Петлюра, Аркадій Кучерявенко, О. Левицький, Мандрика, Ротар, Іван Івасюк, Павло Сулятицький й інші.

При незначній українській свідомості все ж появлялися і серед козаків такі, які замислювались над питанням городовиків. Вони бачили, що на церковному й кооперативному полі ніякої різниці між козаками й городовиками не існує, а навпаки — є найтісніша співпраця. І все частіше козаки починали говорити про покозачення городовиків. щоб зрівняти ці два стани з метою швидкого розвитку краю. На Ставропільщині й на побережжі Чорноморщини російський уряд перевів таке зрівняння шляхом «розкозачення». Цікаво, що після першої революції депутатом до всіх 4-х Державних Дум козаки обирали осавула Кіндрата Л. Бардіжа, козака-українця, який належав до російської Конституційно-демократичної партії, а городовики вибирали соціалістів, а не представників правих груп.

Невідрадний стан городовиків використала ота московська зайшла інтелігенція, яка використовувала кожний негативний крок козаків відносно городовиків, критикуючи та роздмухуючи його в полум'яну пожежу. Випускались нелегальні летючки проти козаків, тавруючи їх назвою «нагаєчників», хоч кубанці нагайок не мали і їх майже не вживалось до поліційних функцій. Оте тверсько-ярославсько-пензенське учительство поширювало й поглиблювало розлад між козаками й городовиками.

В такому стані дожив Північний Кавказ до вибуху 1-ої світової війни 1914 року, яка привела до «безкровної революції». На цю війну під кінець мобілізовано було все чоловіче населення Кавказу. Козаки служили й вийшли на війну територіальним формуванням — цілими станицями. В частинах служили поруч брати, батько з сином, з своїми козацькими старшинами. Кожний був певний, що у випадку поранення його не лишать, а винесе з поля бою брат, кум чи добрий сусід. Городовики ж були перемішані між орловцями, тамбовцями, самарцями й інш. чужими солдатами. В 1-й світовій війні кубанські козаки виставили: 37 кінних полків, 22 батальйонів пластунів, 9 батарей гарматників та 37 сотень поза полками; кубанські городовики були мобілізовані у цю війну не в меншій кількості, але точної статистики їх не велося. Перебуваючи на далекому фронті, козаки не поривали зв'язку зі станицями, які знали, де їх полки, батальйони й батареї, знали про їхні перемоги й сумували при поразках. На Різдво та Великдень на фронт до козаків посилали станиці делегатів, привозячи з дому кутю та паску: дома станичні громади підтримували господарства фронтовиків — орють, сіють і жнуть. Посівна площа за 3 воєнні роки у козаків не зменшилась. Натомість городовики з Кубані чи Терека не мали зі станиць регулярних вісток, про них ніхто не турбувався. Козацькі полки й батальйони перевозяться з одного фронту на другий, на найнебезпечніші місця. Козаки йшли в авангард наступу на Галичину і взяли фортецю Перемишль, вони спасали Тифліс, розбивши турків під Саракамишом (взяли понад 100.000 полонених), оволоділи неприступною фортецею Ерзерум, наскоком захопили фортецю Трапезунд, Кубанський загін дійшов до Месопотамії, з'єднався з англійською армією; кубанський батальйон під командою полк. Ходкевича у Луцьку прорвав німецький фронт. Всім цим пишалися кубанські козаки, а кубанські городовики гинули на тих фронтах безіменно, про них ніхто й не згадав, до них зі станиць долітали лише випадкові вістки.

Однак війна втомлює як козаків, так і городовиків. Всі вони прислухаються до листів з запілля: чують про непорядки в царській родині, про Распутіна, дізнаються про заступлення вел. князя Миколи Миколайовича, як головнокомандуючого, самим царем. До офіційних вісток долучаються легенди, хтось веде пропаганду проти уряду.

Серед населення Північного Кавказу політичних партій не було. Молодь, старшокласники середніх шкіл, бували в гуртках російських партій (соц.-демократів та соціалістів-революціонерів), дехто з старших належав до конституційних демократів («кадетів»). Як постала на Наддніпрянщині Революційна Українська Партія (РУП), то підпільно виявилась вона й на Кубані (очолив її інспектор народних шкіл Ерастов). Членом її був і Симон Петлюра, але на його пропозицію цю партію називали «Чорноморською Вільною Громадою». Ця партія мала своїх членів і в деяких станицях.

3. Революція на Північному Кавказі

Політичне життя російських партій ледве жевріло. Воно зосереджувалось по містах і керувалось майже виключно зайшлими з Півночі інтелігентами. Чутка про революцію в Петрограді для населення Північного Кавказу була громом з безхмарного неба. По містах цю вістку стрінули з радістю, городовики — з великим задоволенням, а козаки — спокійно. Російська й зросійщена Інтелігенція вважала, що революція спричиниться до зросту міжнародно-політичного значення і слави Росії, і дасть можливість зреалізувати її мрії. Олександр Керенський скоро набув сяйва Мойсея російського народу, що введе його в «обітовану землю». Городовики вірили, що революційна влада дасть їм землю і то не де-небудь, а таки на Кубані чи Тереку. Козаки ж не сподівалися, що революція полегшить відбування військових обов'язків, а побоювалися, щоб їх не змушували «усмирять». За скинутим царем, якого вони вже не поважали, не жалували. Політично-громадську думку, якщо її можна було устійнити на підставі окремих заяв чи виступів, можна було поділити на чотири головні течії.

Перша течія — російська і зросійщинена інтелігенція, і революційна демократія — дивилась на частини Кавказу, як на звичайні російській чи іншій губернії, і вони потребують, як Ставропільська чи Чорноморська губернії, або Дагестан, демократичне земство. Оці зайди-інтелігенти почували себе у всіх частинах Кавказу як дома, вважали можливим втручатися в місцеві справи, а навіть домагались ставати на чолі громадсько-політичного життя краю. Просякнуті наскрізь централістичними тенденціями вони не припускали навіть думки, щоб якась частина, чи цілий Північний Кавказ утворили державний організм, хоч би і у складі федеративної Росії. Бажання місцевих кубанців, ставропільців, терців, дагестанців організувати життя по своєму зайшла інтелігенція трактувала як зраду Росії.

Росіяни на початку стояли на чолі городовиків, ведучи вперту боротьбу з козаками. Згодом же вони побачили, що городовики також не є «руські мужики», а «хахли», а серед козаків є течія, яка не менше за них бажає лишатися на послугах Москви.

Друга течія — виключно козачо-кубанська, інтелігентська, здебільшого «республіканці» і «демократи», «автономісти», «федералісти» і «самостійники». Всі разом вони дбали про інтереси «Кубанського Козачого Війська». Меншість з них, т. зв. «ура-козаки», не цікавились державним устроєм Росії, бо