Последние сообщения блогов
Друга половина XVIII століття була пов’язана з тривожними змінами в житті нашої Батьківщини. Це був час, коли Катерина II скасувала в Україні гетьманський устрій (1764 р.) та ліквідувала Запорозьку Січ (1775 р.). Україна втратила залишки автономії (1781 р.), свої збройні формування (1783 р.). Було закріпачено селян (1783, 1796 рр.), а значна частина українських земель опинилася в руках у російських поміщиків. Період від 1775 р. і до закінчення Кавказької війни у 1864 р. став часом організованого царським урядом переселення на Північний Кавказ, і зокрема на Кубань, сотень тисяч українських козаків і селян.
Після зруйнування Запорозької Січі у 1775 р. “всі блага землі запорожців достались іншим, самі ж запорожці мусили мандрувати хто на Кубань, хто за Дунай, хто на острів Мальту, хто в Анатолію, себто Малу Азію, хто до Австрії, а хто навіть аж за Атлантичний океан, у Сполучені держави, себто Америку” 1.
Значна частина запорожців зуміла вирватись на чайках з оточення російських військ, вийти у Чорне море і стати біля Тилігула, коло нинішньої Одеси. Згодом ці козаки заснували в гирлі Дунаю Задунайську Січ. “Частина їх зосталася на Тилігулі, поставивши собі курені на Пересипу. Запорожці ці були, таким побитом, першими осадчими великого торговельного города Одеси” 2.
Багато козаків після зруйнування Запорозької Січі оселилися поряд із Задунайською Січчю – на землях між Південним Бугом і Дністром. Розпорошені по степах запорозькі козаки самі намагалися згуртуватися у звичне їм козацьке військо і налагодити зв’язки із Задунайською Січчю.
Нова війна з Туреччиною, яка насувалася, змусила царський уряд змінити свою тактику стосовно запорозьких козаків, зокрема, у 1783 р. почалося формування полків із запорожців, які не втекли за Дунай. Військо вірних козаків, згодом за героїчні вчинки перейменоване на Чорноморське, зберігало структуру та традиції Запорожжя і було офіційно поселене на вже освоєних козаками землях між Південним Бугом і Дністром із центром у Слободзеї.
Чорноморці взяли активну участь у російсько-турецькій війні 1787 – 1791 рр. і відзначилися під час взяття турецьких фортець в Очакові та на острові Березань, а також під час взяття Аккермана, Болграда, Хаджибея, Бендер, Кілії, Ісакчі, Браїлова, Ізмаїла, в боях при Каушанах і Татарбунарах та у морських битвах.
Після закінчення російсько-турецької війни перед чорноморцями з усією гостротою постало питання про закріплення у постійне володіння земель між Бугом і Дністром. Але, як з’ясувалося, землі ці російський уряд вирішив роздати дідичам. Існування Чорноморського війська було поставлене під загрозу, тому козаки спрямували погляди на Кубань, де вони мали передані їм (у 1788 р.) указом Катерини II землі в Керченському куті 3.
Кубанська земля вже була знайома запорожцям, які впродовж XVII – XVIII століть відвідували цей край, а то й селилися там. Як відзначав кубанський історик Федір Щербина, вони цілими ватагами без дозволу кошового начальства переправлялися через Азовське море до Єйського лиману і тут, вибравши собі полковника, старшин та отаманів, будували курені та пристановища, займалися рибальством і полювали все літо 4.
На початку 90-х років XVIII ст. Прикубанські степи стали безлюдними, тому що ногайські татари, які кочували на цих землях, були майже вщент винищені російськими військами під керівництвом Олександра Суворова. “За словами Суворова, почалася жахлива рубка татар. Найголовніший їхній поводир, кунакайський мурза, був убитий… Татари були загнані у багнисту річку і, не бачачи порятунку, у припадку безсилої люті самі знищували свої коштовності, різали дружин і кидали у воду немовлят” 5. Решта ногайських татар була виселена на Південний Урал. Хтось врятувався, втікши за р. Кубань.
Переселення – ефективний спосіб імперського управління. Неодноразово він був використаний і щодо українського народу, зокрема його бойової частини – козацтва, яке завжди становило для Російської імперії потенційну небезпеку, яка небезпека посилювалася в умовах загострення соціально-економічних протиріч.
Намагаючись зменшити соціально-економічну напругу у покріпаченій Україні, викликану посиленням гноблення і, відповідно, зубожінням козаків та селян, російський уряд вирішив спровадити з України козацтво – войовничий елемент, рушійну силу національно-визвольного руху, переселивши частину козаків на околиці імперії. Тим самим з-під українського козацтва в буквальному розумінні вибивався ґрунт – рідна земля.
Цим переселенням досягалися й інші цілі. Зокрема, переселяючи українських козаків на Кубань, російський уряд мав на меті асимілювати їх шляхом перемішування з масою землеробського населення тодішньої Малоросії 6. Ось що писав з цього приводу Микола Стороженко: “Переселення малоросійських козаків в інші губернії, що заохочувалось урядом і навіть, правильніше сказати, виникло за його ініціативою, зменшуючи чисельність козацького стану, активно сприяло його, так би мовити, становому знеособленню…” 7.
Переселяючи десятки тисяч українських козаків із своїх споконвічних земель на Кубань, імператриця сподівалася “на фактичне вимирання козацької вольниці”. І мала рацію: “під час колонізації цієї території гинула 1/6 частина переселенців” 8. Однією з причин масової загибелі був несприятливий клімат вкритого болотами Кубанського краю – прийшлий люд гинув від кубанської пропасниці 9.
Серед політичних причин переселення українських козаків і селян на Кубань найголовнішою була колонізаторська, загарбницька політика Російської імперії. Колонізація Кубані, що цілеспрямовано велася російським урядом, вимагала переселення на кордони імперії насамперед козаків, здатних і звичних вести напіввійськовий спосіб життя. Уряд бажав тим самим захистити російські кордони від нападу кочових войовничих черкеських племен, замінивши регулярні військові частини, що там перебували і важко переносили повне нестатків життя у безлюдному краї, на козаків 10.
До того ж імперський уряд намагався позбавити Чорноморське козацьке військо зв’язків із Задунайською Січчю, факт існування якої змусив Катерину II піти на створення “Війська вірних козаків”, а згодом виселити його на Кубань, подалі від “невірних козаків”, щоб “вірні” раптом не опинилися на Дунаї.
Крім того, існувала гостра необхідність швидкого освоєння обезлюдненого російською політикою випаленої землі краю.
Мали свою мотивацію й українські козаки. Бажаючи – хоч за краєм української землі – зберегти свій устрій, звичаї і спосіб існування, вони змушені були переселятися з рідної України до Чорноморії. І ставали на захист інтересів Російської імперії, яка стільки бід принесла їхній Батьківщині.
Земель, виділених Чорноморському війську на Тамані, згідно з імператорським наказом від 14 січня 1788 р. 12, було явно недостатньо для розселення. За рішенням Військової ради Чорноморського козацького війська суддя Антон Головатий із кількома товаришами як депутати прибули до Катерини II з проханням надати війську у володіння землі на Тамані з її околицями 12 (а околиці ці становили територію у 30 разів більшу, ніж увесь Таманський півострів).
Катерина II видала два укази (від 30 червня і 1 липня 1792 р.), згідно з якими Чорноморському війську передавались у вічне володіння “острів Фанагорія (йдеться про Таманський півострів. – Є. П.) і землі на правому боці річки Кубані...” 13.
Не чекаючи рішення імператриці та виходячи з того, що землі на Тамані були передані війську ще у 1788 році, козаки почали переселення завчасно. “В російській історії... не було ще випадку подібних масових переселень” 14. Ще до отримання грамот кошовий отаман Захарій Чепіга відправив Чорним морем під керівництвом бригадира Пустошкіна, прем’єр-майора Саву Білого з 4000 козаків і старшин на 51 човні – для огляду і зайняття землі на Тамані. 21 серпня 1792 р. Білий із козаками прибув до “острова Фанагорії” 15.
Слідом за флотилією полковник Кордовський із двома пішими полками і частиною сімей прибув суходолом через Крим на Кубань і розташувався біля Старого Темрюка.
2 вересня 1792 року виступив на Кубань і кошовий Чепіга з кіннотою, піхотою та військовим обозом. Пройшовши через Херсонську і Таврійську губернії, обігнувши Азовське море, через Катеринославську губернію та землі війська Донського підійшов він у кінці жовтня з півночі до річки Єї – кордону своїх земель, де і розташувався на зимівлю.
З початком весни 1793 року чорноморці рушили з Єйської коси на Кубань, до Тализінської переправи. Тут, у Карасунському куті, на завороті р. Кубані при впадінні в неї р. Карасун (старої її притоки), були розквартировані головні бойові частини війська і згодом засновано Катеринодар 16.
Нарешті 18 березня 1793 року була відправлена перша колона сімейних козаків четвертої великої групи, що переселялась з-за Бугу на нові землі Чорноморського війська. Частина переселенців рушила через Буг на Соколи, а частина – через Дніпро на Берислав.
15 липня з рештою війська і вантажем виступив з-за Бугу на Кубань сам військовий суддя Антон Головатий. Ось як про це писав наш великий Кобзар:
Тепер, кажуть, в Слободзеї
Останки збирає
Головатий та на Кубань
Хлопців підмовляє...
Нехай йому Бог поможе!
А що з того буде –
Святий знає: почуємо,
Що розкажуть люде 17.
Вирушивши від Дністра, Головатий із козаками пройшов Крим і через місяць, 15 серпня 1793 року, прибув на Тамань.
Але цими чотирма групами не закінчилось масове переселення чорноморців на Кубань. Після закінчення російсько-турецької війни маса сіроми розбрелась на заробітки і під час переселення на Кубань продовжувала жити осторонь війська.
Виходячи з цього, віце-адмірал де Рібас доручив полковому осавулу Черненку зібрати всіх одинаків докупи. На заклик Черненка з’явилося близько 700 чорноморських козаків. Після виконання ними портових робіт в Одесі за визначену платню вони були в 1799 р. відправлені на Кубань. Це було останнє масове переселення чорноморських козаків. Після з’являлися у військо одинаки чи окремі члени сімей, які відстали від війська.
Таким чином, у 1792 – 1794 рр. з-за Бугу на Кубань переселилося запорожців і тих козаків, що приєдналися до них, 12645 осіб чоловічої і 5562 жіночої статей, що загалом становило 18207 особу 18. Згодом підійшло ще 7000 сімейних і несімейних козаків, що після ліквідації Запорозької Січі перебували на поселенні в різних місцях Новоросійського краю 19. Загалом кількість першої хвилі переселенців на Кубань становило понад 25000 осіб.
Чорноморське військо, прибувши на Кубань, спочатку розмістилося на землях Чорноморії 38 куренями. Назви куренів були перенесені із Запорожжя. З’явилося, щоправда, дві нові назви: Катерининський і Березанський курені.
***
До цього місця правки В. Радіонова внесені.
***
Але не всі козаки хотіли переселятися до Чорноморії. Частина відмовилася виконувати цей наказ. Перш за все, протест проти переселення на Кубань висловила чорноморська сірома. Крім неї, не схотіла виселятися частина сімейного козацтва, котра спокусилась на різні обіцянки і пільги, які пропонували дідичі, зацікавлені, щоб козаки лишилися. Не схотіла йти світ за очі й група козаків, що мали власне господарство.
Старшини і козаки, які не бажали переселятися, складали відповідно біля 7% (від загальної кількості зареєстрованих у відомості старшин) і 10% (від загальної маси козацтва). Сірома у відомість не ввійшла, бо не мала дворів і сімей і не була врахована при її складанні 20.
Другим масовим виходом на Кубань стало переселення козаків Задунайської Січі, Катеринославського, Усть-Дунайського Буджацького козацьких військ 1803 – 1810 роках.
Козаки ліквідованого у 1796 р. наказом Катерини II Катеринославського війська 21 не погодились з переведенням їх у стан малоземельних однодворців і звернулися до царя і Сенату з клопотаням щодо переселення їх на Кубань і повернення до козацького стану 22. Сенат визнав за можливе задовольнити прохання катеринославських козаків. 16 вересня 1801 р. імператор Олександр I затвердив сенатську резолюцію 23.
Катеринославські козаки переселились на Кубань в кількості 3277 осіб чоловічої статі й були розподілені таким чином: в Ладозькій станиці осіло 232 сім’ї, в Тифліській – 181, Казанській – 223 і Теміжбекській – 226 сімей 24. Разом вони сформували козацький полк, який було названо Кавказьким.
У 1804 р. переселилися на Кубань ще 378 осіб чоловічої статі колишніх катеринославських козаків. Прибувши на Кавказьку лінію вони розташувалися біля фортеці Усть-Лабінської і заснували станицю Воронезьку, зараховану також до Кавказького полку 25.
Таким чином, у 1802 – 1804 рр. на Кубань переселилося 3655 козаків колишнього Катеринославського війська, що разом із членами родин налічували 7000 осіб.
20 лютого 1807 р. генерал Міхельсон із запорожців, які втекли і поселилися в гирлі Дунаю під назвою Буджацьких, сформував Усть-Дунайське військо 26.
Кіш Усть-Дунайського Буджацького війська у серпні 1807 р. складався із 40 куренів і нараховував 1387 козаків 27. 38 курені мали назви, що існували в Запорізькій Січі. Додавались два курені: Сербський і Болгарський. Усть-Дунайське військо складалося переважно з чорноморських козаків, які залишились у Молдавії, запорожців, що перейшли із Задунайської Січі, чорноморських козаків, що повернулися з Туреччини на початку 1806 р., запорізьких і чорноморських козацьких дітей, які залишилися в Бессарабії та Валахії, та інших. 5 грудня 1807 р. військо це, було скасоване і перетворене в Усть-Дунайських і Буджацьких оселених козаків 28. Одночасно з реформуванням цього військового утворення розпочалося переселення козаків на Кубань.
Протягом 1807 – 1810 рр. з України на Кубань поступово переселилося 662 особи, що належали до колишнього Усть-Дунайського Буджацького козацького війська 29.
Невелику групу переселенців на Кубань складали запорожці, що втекли з Туреччини – чи прямо в Чорноморію, чи спочатку до Буджацького або Бузького війська. Впродовж 5 років, із 1806 по 1810 р. в Чорноморію переселилося окремо 162 задунайських запорожця 30.
Одним з останніх актів нищення українських козацьких військових формувань стало переселення в Закубання Азовського козацького війська, яке проіснувало 35 років 31.
На початку 60-х років ХІХ ст., коли позиції Росії на півдні України, в Криму і на Кавказі досить зміцніли, азовські козаки, як свого часу запорожці, стали для російської влади небажаними. Царський уряд вважав недоречним перебування Азовського козацького війська всередині імперії і намагався витиснути його на кавказький кордон. Імператор Олександр II видав “височайший указ” 32 про переселення азовців – поступово впродовж декількох років, у тому порядку, як надходили на переселення за Кубань родини з інших козацьких військ 33.
Знову, як і 70 років тому, під час переселення Чорноморського козацького війська на Кубань, з очевидністю виявилось послідовне намагання царського уряду виселити організоване козацтво з України. І зрозуміло чому: російському самодержавству українське козацтво було потрібне для охорони кордонів та під час численних війн. Російський царат боровся проти українського козацтва до своїх останніх днів 34. Переселення були одним із дієвих способів боротьби.
Перші азовські переселенці у кількості 206 сімей прибули на Кубань морем весною 1862 р. – до Костянтинівського укріплення, де планувалося побудувати Костянтинівську станицю, яка згодом отримала назву Новоросійська. У Костянтинівському укріпленні азовські переселенці зустрілися з козаками – переселенцями з Чорноморії, які прямували з північних станиць Кубані в Закубання – для заселення новостворених станиць.
Загалом, впродовж 1862 – 1866 рр. з України на Кубань було переселено 1117 сімей Азовського козацького війська 35. Дві гілки нащадків Запорізької Січі – чорноморці та азовці – остаточно злилися на Кубані.
Чорноморське військо (з 1860 р. Кубанське) – останній загін запорізького козацтва, єдина формація українського козацтва, яка залишилася до кінця існування російського самодержавства. Чорноморське військо увібрало в себе представників таких козацьких військ: Чорноморського – 25000 осіб, частину Катеринославського – біля 7000 осіб, Усть-Дунайського Буджацького – 662 особи, Задунайської Січі – 162 особи, Азовського – біля 6000 осіб обох статей, переселених у процесі військово-козацької колонізації Кубані в організованому порядку – з відома і за підтримки російського уряду.
Переселивши на Кубань значну частину українських козацьких військ, російське самодержавство вдалося у 1809 – 1811 роках до масового переселення колишніх реєстрових українських козаків у Чорноморію. 17 березня 1808 р. Олександром І був виданий “височайший указ” 36, яким передбачалось переселити на Кубань 25 тисяч українських козаків.
Організація переселення в Україні була доручена малоросійському генерал-губернатору. Він повинен був оповістити волосні правління, а останні зобов’язані були подати списки бажаючих виселитися до Чорноморії. Переселенцям надавалася можливість вислати попередньо ходаків.
Переселення українських козаків у Чорноморію почалося навесні 1809 р. До кінця року в Чорноморію, з Полтавської та Чернігівської губерній перейшло 20 груп загальною чисельністю 20910 осіб. В 1810 р. з тих же губерній до Чорноморії перейшло ще 24 партії в складі 7237 осіб чоловічої і 6144 жіночої статей. Нарешті, в 1811 р. до Чорноморії з’явилось 9 партій у кількості 1417 осіб чоловічої і 1199 жіночої статей 37. Загалом, за цей час із Полтавської і Чернігівської губерній до Чорноморії переселилось 41635 осіб 38.
Переселення колишніх українських реєстрових козаків на Кубань у 1809 – 1811 рр. мало суттєві відмінності у порівнянні з попередніми роками. На цей раз переселялися не одинаки і сірома, що складали переважну більшість Чорноморського, Катеринославського, Усть-Дунайського Буджацького козацьких військ та Задунайської Січі, а переважно сімейні козаки, які йшли в Чорноморію родинами і навіть цілими селами.
В 1820 р. знову виникло питання про переселення в Чорноморію колишніх реєстрових козаків із Полтавської і Чернігівської губерній. Однією з причин, що викликала переселення кількох десятків тисяч українських козаків з України на Кубань, було прагнення царського уряду “вислати з Малоросії найбільш волелюбний елемент, що розчарувався в своїх сподіваннях” 39. А сподівалися українські козаки, що після швидкого сформування ними своїх полків у 1812 р. їм будуть повернуті колишні права і вольності. Напруження всіх сил при формуванні великої кількості козацьких полків, без будь-якої підтримки з боку уряду, призвело до помітного погіршення добробуту козацтва. Крім того, було збільшено подушний податок, ціну на кримську сіль, проведено великі набори до армії. Все це викликало незадоволення серед козацтва в Україні.
З іншого боку, становище Чорноморського козацького війська було досить складним. Ось що писав із цього приводу один із ініціаторів нового масового переселення українських козаків на Кубань начальник головного штабу 2-ї армії, генерал-майор, граф Кисельов: “Маючи велику кількість землі, Чорноморія було слабо населена. Козаки добре освоїлися з військовою службою, але не могли, безперервно відлучаючись від господарства, підняти добробут краю і були бідні” 40.
Нове переселення 25 тисяч козаків з України було вирішено провести на підставі положення від 17-го березня 1808 р. Відповідальність за організацію лягла на плечі малоросійського військового губернатора, а нагляд за переселенням було покладено на полтавського і чернігівського цивільних губернаторів. Як і першого разу (1809 – 1811 рр.) переселятися дозволялося лише українським козакам.
Перша група прибула у Чорноморію 30 серпня 1821 року. Переселенські групи послідовно надходили на Кубань у вересні, жовтні, листопаді і грудні. Загалом за цей час у відомостях зазначено, що прибуло в Чорноморію 16239 осіб чоловічої та 14119 осіб жіночої статі (5300 сімей). Переселенці прибули на 10875 підводах із 22393 головами гульової худоби. Сімей, що зовсім нічого не мали, було 42 41.
У 1822 р. переселенці почали прибувати в Чорноморію вже з квітня. До середини листопада прибуло 3150 сімей у складі 8847 осіб чоловічої і 8214 жіночої статей – на 4670 підводах із 6805 головами гульової худоби. Сімей, що не мали майна, було 58.
У травні і серпні 1823 р. дісталося Чорноморії тільки 37 сімей (97 осіб чоловічої і 82 жіночої статей), а в травні і червні 1824 р. – 74 родини (261 осіб чоловічої і 215 жіночої статей. В липні і серпні 1825 р. прибуло 54 сім’ї: 183 осіб чоловічої і 135 жіночої статей 42.
Таким чином, за підрахунками Федора Щербини, протягом 5 років у Чорноморію перейшло з Малоросії 8623 сім’ї: 25627 осіб чоловічої і 22765 жіночої статей, що загалом складало 48392 особи 43.
Процес інтенсивного переселення українських козаків і селян з України на Кубань тривав і впродовж 1826 – 1847 років, тобто від масової хвилі переселення у 1821 – 1825 рр. до масової хвилі переселення у 1848 – 1849 рр.
У 1832 р. дві групи українських козаків-переселенців прибули в Анапу – одна складалася з 134 сімей, інша – з 66 сімей 44. У лютому 1835 р. в Анапу прибуло 119 сімей українських переселенців, зарахованих у козаки 45. Процес заселення Закубанських станиць у районі Анапи проходив дуже складно і розтягнувся на багато років. У 1841 р., з ініціативи імператора Миколи І, продовжувалося поступове переселення чорноморських із Прикубання та українських козаків із Полтавської і Чернігівської губерній до Анапи 46.
Царський уряд у 1848 – 1849 рр. вдається до нового масового переселення українських козаків і селян на Кубань. 24 січня 1848 р. Микола І наказав відправити з України до Чорноморського війська 2000 сімей, що виявлять бажання переселитись 47.
Перша група переселенців прибула в Чорноморію 14 червня 1848 р. в кількості 35 сімей. Протягом двох років із Харківської, Чернігівської й Полтавської губерній до Чорноморії перейшло 7767 осіб чоловічої і 6460 жіночої статей, що загалом складало 14227 осіб 48.
Загальна чисельність колишніх реєстрових козаків із родинами, що переселилися з України на Кубань у 1809 – 1811, 1821 – 1825, 1848 – 1849 рр., складала 108934 особи 49.
Крім організованого владою переселення українських козаків на Кубань, наприкінці XVIII і впродовж усієї першої половини ХІХ ст. відбувалось стихійно міграція з України на нещодавно освоєні прикубанські землі. Ці переселення відбувалися у двох формах: поодинці, родинами, середніми і великими (по кількасот осіб) партіями – з відома місцевої влади, а також у формі стихійних чи організованих втеч.
Щорічний наплив утікачів на Кубань доходив до тисяч душ 50. Лише за 1793 р. з одного Катеринославського повіту в Чорноморію втекло 65 чоловіків і 55 жінок 51. Канцелярія Чорноморського війська склала у листопаді 1800 р. відомість про зарахування в козаки 1264 особи поміщицьких і державних селян 52. Крім втікачів, на Кубань стихійно чи з дозволу влади переселялися окремі особи, родини і різні групи 53. Так у 1802 р. виявили бажання переселитися до Катеринодара 57 осіб чоловічої і 56 жіночої статей селян Конотопського повіту; окрім того, було зараховано до Чорноморського війська 150 осіб чоловічої і 134 жіночої статей мешканців села Спаського і села Лебедина Чернігівської губернії 54.
У 1841 р. на Кубань переселились 53 родини державних селян Харківської губернії 55. Протягом 1841 – 1843 рр. до Чорноморського війська після розгляду особистих справ поодинці було прийнято 6 осіб 56. Фонди Державного архіву Краснодарського краю насичені подібними справами про переселення впродовж 1830 – 1850 років окремих осіб і груп українських козаків, селян, міщан, дворян із Харківської, Чернігівської, Полтавської, Катеринославської губерній 57.
Таким чином, за нашими підрахунками, протягом 1792 – 1865 рр. з України на Кубань, було переселено козаків у складі військових формувань, колишніх реєстрових, а також селян загалом 158843 особи.
З розвитком капіталізму та відміною кріпацтва в Російській імперії настає якісно інший період у заселенні та освоєні Кубані. Якщо на першому етапі (1792 – 1861 рр.) переселення козаків і селян з України на Кубань і Закубання відбувалося внаслідок ініціювання його царським урядом і було пов’язане з прагненням використати військові козацькі формування для колонізації цих земель, то другий етап (1861 – 1917 рр.) визначався самостійною міграцією населення. Мотивація переселення була економічною, а не військово-політичною.
Випробувавши всі можливості підняти своє господарство і забезпечити прожитковий мінімум для родини, селянин часто вбачав у переселенні часто єдиний вихід зі скрутного становища 58.
У 1900 р. офіційне видання комітету міністрів визнало, що “в значній більшості випадків причини виселення мали суто економічний характер, виявляючись у невідповідності прибутковості селянських земель потребам землеробського господарства і труднощах добувати собі заробіток на стороні” 59.
Крім економічних, існували й інші фактори, що спонукали українських козаків і селян до переселення. Так І. Ямзін зазначав, що з опитаних у Тамбовській губернії переселенців мігрувало через відсутність землі, в тому чи іншому вигляді 73% 60. Таким чином, решта селян (27%) переселялись на околиці імперії з інших причин – “вони “брели нарізно” від різних виявів політичного, фінансового й релігійного гніту” 61.
Якщо після скасування кріпацтва, царський уряд негативно ставився до селянських переселень з регіону в регіон, то на Кубань він ще деякий час докладав зусилля, аби спонукати переселенців з усієї імперії, зокрема і України, до колонізації закубанських земель, що звільнилися внаслідок Кавказької війни та виселення до Туреччини у 1864 р. 470 тисяч горців Західного Кавказу 62.
Планомірне, широкомасштабне та цілеспрямоване заселення закубанських станиць на Західному Кавказі почалося 1858 року, коли в 6 станицях було поселено 1818 сімей українських, донських та лінійних козаків, а також анапських поселян і нижчих чинів регулярних військ 63. Причому, переселенців з України в ці станиці прибуло 853 родини, або 46, 9% від загальної кількості поселенців. У 1859 – 1861 роках було поселено 5899 родин у 21 закубанських станицях 64.
Головним законодавчим актом, що відкривав можливості для швидкого освоєння земель Північно-Західного Кавказу, було “Положення про заселення передгір’їв західної частини Кавказького хребта кубанськими козаками та іншими переселенцями з Росії” від 10 травня 1862 року 65. Цей документ вносив істотні зміни до земельного устрою Кубанського козацтва: допускалась приватна власність на землю і поселення осіб некозацького стану на військових землях. Положенням козакам-переселенцям за р. Кубань дозволялося продавати свої садиби в місцях попереднього мешкання зайшлим селянам. Крім цього, дозволявся продаж у приватну власність і здача в оренду зайвих військових і станичних земель особам всіх станів. Це дало можливість іногороднім * селитися в станицях на правах осідлих мешканців. Все це дало могутній поштовх до нового масового переселення на Кубань.
Після прийняття положення про заселення Закубання та поширення цієї інформації у газетах імперії процес переселення значно пожвавився. У новостворені станиці за р. Кубанню потяглись переселенці з Азовського, Донського, Кубанського, Терського та інших козацьких військ, селяни і козаки з України.
У 1862 р. було засновано 16 станиць у східній частині Закубання між річками Лабою і Білою та 12 станиць в західній частині Закубання – в Натухаївському окрузі. У всіх 28 станицях поселено 4387 сімей різного звання переселенців 66.
Архівні матеріали свідчать, що до новостворених закубанських станиць Натухаївського військового округу, заселеного козаками у 1862 р., переселенці прибули (у кількості 1549 родин) із колишньої Чорноморії, а 208 сімей з Азовського козацького війська. Відомо, що після завершення служби дехто лишався жити у станицях, так, наприклад, 110 сімей нижчих чинів регулярних військ залишились у станиці Кримській після строкової служби 67.
Таким чином, із 1867 сімей, що оселилися у 12 станицях Натухаївського військового округу, 1757 родин були з України чи українського походження – з Чорноморії.
Як бачимо, у переважній більшості переселялися козаки з чорноморських станиць, до яких вони, в свою чергу переселились декілька десятиріч тому з України. Ці переселенці, подолавши великі економічні труднощі, епідемії, голод, тільки прижились на нових місцях у Чорноморії, як знову невтомна і послідовна воля Російської імперії погнала їх у небезпечні у всіх відношеннях місця в Закубанні.
У 1863 – 1865 рр. за Кубанню поселено до 16 тисяч родин, себто майже стільки, скільки вимагалось положенням 10 травня 1862 року (1700 сімей) 68.
Хвиля переселень з України, викликана положенням від 10 травня 1862 р., не спадала і в середині, і у другій половині 1860-х років. Окремі особи та групи по декілька десят