Последние сообщения блогов

200 років з дня народження Миколи Гоголя. «Ти смієшся, а я плачу» – настільки влучним є це Шевченкове означення його суті!..

Микола Васильович Гоголь-Яновський. А що він за один? Дивно, але факт (!) – в Україні переважна більшість наших сучасників не тільки його серйозних історичних розвідок, а навіть і того – хто і якого родоводу він, мало, або зовсім не знає. Тому і лунає з гниловодянної – «вєлікій уський!..» – і більшість, неначе гірська луна хором виголошує – «О, так-так!». Оцінюючи цю «уськість», ми б поставили Гоголя на один щабель з іще одним «вєлікім уськім» – маркізом де-Кюстіном (за московським принципом перевертнів, скажімо, Олійників зробили Алейнікавимі, де-Кюстіна, чисто па-масковскі, треба було б звати Костіним). Праця останнього «Миколаївська Росія» є логічним доповненням гоголівських «Мертвих душ», «Ревізора» та ін.. Тільки на Москвє чомусь і досі не додали де-Кюстіна до свого мартирологу «славних» і «вєлікіх». Намарне! Не справедливо! А-а-а!.. Поза тим, хай би як, а «нам робить своє» (І.Франко)...

Стаття М. Гоголя-Яновського «Размышление Мазепы» була вперше (!!!) надрукована в академічному виданні «Полного собрания сочинений» виданого до 100-річчя від дня народження М.В.Гоголя 1952 року (том 9). Дослідники (більше московські) бажають оминати цей «казус» двадцятою дорогою, наші, українські, майже не посилаються на це повідомлення. Але ж! Саме тут М.Гоголь не є нищівним сатириком, із зрозумілим не лише українцям, сарказмом щодо месіяністичного призначення «души масковскай», а постає перед нами як серйозний дослідник гіркої нашої минувшини. Не забуваймо – він фаховий історик.

Далеко не зайвим буде нагадати і те, а хто і якої крові Микола Гоголь.

Серед діячів України XVII ст. чільне місце займав полковник, а згодом і гетьман України Остап (Євстафій) Гоголь.

Про дитячі, юнацькі роки та освіту О. Гоголя відомо дуже мало. Походив він зі старого шляхетного українського роду, що дав Речі Посполитій (до складу якої в XVI ст. разом з Литвою увійшла Україна) чимало високопосадових діячів. Найбільш відомий серед них Іона Гоголь, архімандрит Кобринського монастиря, якого 1595 р. король своєю грамотою призначив Пінським і Туровським єпископом ¹

Досягши повноліття, О. Гоголь, як і багато хто з української шляхти, вступив на службу до Речі Посполитої гетьмана Станіслава Калиновського як ротмістр панцерних козаків — легкої козацької кінноти.

З початком братовбивчої ребелії (в липні 1648 р.) вінницький полковник Остап Гоголь у складі загонів Б. Хмельницького виступив у похід проти військ української шляхти. Про цей похід в першому томі «Сказанія о войне козацкой с поляками» згадує Самійло Величко. За його свідченням, Б. Хмельницький відрядив Остапа Гоголя на допомогу уманському полковнику Ганжі, щоб взяти місто Нестервар².

Знову прізвище полковника Остапа Гоголя виринає 1654 р. 8 січня в Переяславі відбулася козацька рада, на якій, як засвідчують складені московськими чиновниками списки, на вірність московському царю присягнув і подільський полковник Остап Гоголь³.

27 липня (6 серпня) 1657 р. Б. Хмельницький помер. На короткий час гетьманом став його недоумкуватий син Юрась, після нього — Іван Виговський, у роки правління якого посилилася міжусобна боротьба серед козацької старшин – зерня Хмельниччини рясно проросло! І. Виговського підтримала більшість козацької старшини, в тому числі й О. Гоголь. Для боротьби з гетьманом московський цар прислав в Україну значні військові сили. І. Виговський звернувся по допомогу до Речі Посполитої короля і кримського хана⁴.

В серпні 1658 р. Остап Гоголь з 20 тис. козаків подільського полку виступив у похід на Лівобережну Україну, 16 серпня підійшов до Києва і став табором над річкою Либідь у двох верстах від міста. Там уже знаходилися білоцерківський полк І. Кравченка та брацлавський І. Сербина⁵. Загальне керівництво військами гетьман І. Виговський поклав на свого брата Данила і наказав йому вигнати з Києва царського воєводу та російський гарнізон. Генеральний бій все відкладали, бо чекали татарські й Речі Посполитої війська, які повинні були їх підтримати, але так і не з'явилися. Бій між російськими і козацькими військами не приніс бажаного результату⁶.

Козацькі війська відійшли до Білої Церкви. О. Гоголь повів свій полк на Овруч, а звідти до Білої Церкви, місця збору всіх полків. Зілля Хмельницького з парами отрути змусили І. Виговського відмовитися від гетьманської булави. Почалася гетьманоманія. Гетьманом України на козацькій раді під Хмельником у 1659 р. знов став 18-річний Юрій Хмельницький. Цей «гетьманський» уряд був примушений піти на відновлення союзу з Московією. У зв'язку з цим московитські бояри наполягали на повторному обранні гетьмана, яке мало відбутися у заповненому московськими військами Переяславі.

На Переяславській раді 1659 р. козацька старшина і гетьман підписали договірні статті, які визначали відносини між гетьманським і царським урядами. Більшість положень цієї угоди значно обмежувала автономію України, московитські війська одержували право постою не тільки в Києві, а й інших великих українських містах. Україні заборонялося проводити самостійну зовнішню політику, без угоди з царем її уряд не міг вибирати гетьманів, генеральну старшину і полковників.

Проте цю угоду підписали не всі: семеро козацьких полковників, в тому числі й О. Гоголь, на Переяславській раді не були — вони зі своїми полками охороняли кордони України від нападу Речі Посполитої і татарських військ. Із статтями договору вони ознайомилися в Чигирині, куди гетьман і старшина прибули після виборів. Полковники були дуже незадоволені підписаною з Московією угодою. Найбільш досвідчені і шановані — М. Ханенко, О. Гоголь і І. Богун — відкрито висловлювали своє обурення ⁷.

Відновлення союзу з Московією призвело до загострення відносин України з Речю Посполиитою і Кримським ханством, які активно готувалися до війни. Першими прийшли на Поділля війська Речі Посполитої, боротьбу з якими очолив О. Гоголь. На допомогу йому виступив миргородський полк на чолі з полковником К. Андрієвим. Восени 1659 р. війська Речі Посполитої, очолювані коронним гетьманом Станіславом Потоцьким, спробували взяти штурмом одне з найбільших міст Поділля — Могилів, але оволодіти ним не змогли.

У лютому 1660 p. C. Потоцький спробував ще раз захопити місто. Могилів оточило 18-тисячне військо Речі Посполитої, яке мало на озброєнні артилерію. На допомогу йому прийшло військо колишнього гетьмана України, а на той час київського воєводи І. Виговського та численна татарська орда ⁸. Могилів захищав О. Гоголь з п'ятьма тисячами козаків і відстояв місто.

Далі за роботу взялися дипломати Речі Посполитої. В Україну приїхав чернігівський воєвода С. К. Беньовський, довірена королівська особа ⁹. Використовуючи невдоволення гетьмана і старшини Переяславською угодою, він почав намовляти їх визнати зверхність Речі Посполитої, і мав у цьому значний успіх.

У 1660 р. в Україну для військових дій проти Речі Посполитої вступили московські війська під проводом боярина В. В. Шереметьева. Разом з лівобережними козацькими полками вони рушили на Правобережну Україну. Похід був невдалий. В бою під Чудновом їх оточили українські, литовські, татарські війська та наймані німецькі солдати.

Однак ані Річ Посполита, ані Московська держава втримати за собою всю територію України були не в змозі. Тому Правобережна Україна все більше підпадала під вплив Речі Посполитої, а Лівобережна — Московії. У цей тяжкий час козацька старшина не спромоглася подолати міжусобні чвари й об'єднатися в боротьбі за єдину державу. Навпаки, протиріччя в її середовищі поглиблювалися. У січні 1663 р. Ю. Хмельницький склав гетьманську булаву і постригся в ченці під іменем Гедеона. Після того Україну практично розділили на дві частини, в кожній з яких був вибраний свій гетьман: на Лівобережжі — І. Брюховецький, на Правобережжі — П. Тетеря.

Подільський полк О. Гоголя увійшов до складу правобережного козацтва і був підпорядкований гетьману П. Тетері, який мав чітку орієнтацію на Речь Посполиту. Та на початку 1663 р. полковник О. Гоголь разом зі своїми козаками виступив проти військ гетьмана П. Тетері. Останній направив у Бар Речі Посполитої й козацькі війська, керовані наказним гетьманом М. Ханенком, і повстання було придушене. О. Гоголь був помилуваний і повернувся на службу до короля. Пізніше, в листі до коронного гетьмана С. Потоцького від 11 вересня 1664 p., він пояснював свої дії тим, що хотів узяти керівництво над повстанцями, аби припинити повстання ¹⁰. У цьому ж листі О. Гоголь просив дозволити його синам, які знаходилися при С. Потоцькому, приїхати додому. Сини, яких коронний гетьман захопив у Львові, і стали однією з причин каяття полковника ¹¹.

Після того повстання О. Гоголю доводилося скрутно, за ним наглядали, не обходилося і без образ, яких полковник не прощав. Так, полковник С. Маховський 9 лютого 1664 р. повідомляв у листі до гетьмана П. Тетері, що Гоголь говорив неприємні слова його товаришу пану Болеету¹². Проте полковник лишався на своїй посаді: напевно, його, як досвідченого командира, король не хотів зміщати перед походом військ Речі Посполитої до Лівобережну Україну. В ньому повинні були брати участь і подільські та брацлавські козаки на чолі з полковником О. Гоголем. 20 лютого 1664 р. Брацлавський полк разом з полковником перебував вже в м. Лисянці¹³.

Гетьман Лівобережної України І. Брюховецький, поінформований про цей похід, готувався до зустрічі з королівськими військами. На допомогу йому прийшли запорозькі козаки на чолі з кошовим отаманом І. Сірком і Московська залога, яка знаходилася на Січі і яку очолював царський воєвода Г. Косагов. Недалеко від Корсуня вони зустрілися з татарськими загонами, що йшли на допомогу королю Речі Посполитої, і розбили їх.

Розгромлена татарська орда повернула до Криму, а кошовий отаман Сірко та воєвода Косагов мали рушати на Поділля для відпору королівському війську, але повернули до Умані, довідавшись, що полковник О. Гоголь «со всеми поднестровскими казаками перешли в подданство к русскому царю»¹⁴. Як оцінити такі дії полковника? Гадаємо, треба віддати йому належне, адже змінюючи підданство, він зберігав цілими міста і села свого краю і захищав жителів Поділля від завойовників.

Московське підданство О. Гоголя не було тривалим. Щойно гетьман І. Брюховецький з військом повернувся на Лівобережжя, Поділля й Брацлавщину захопили війська Речі Посполитої з козацькими полками гетьмана П. Тетері. Полковник О. Гоголь із своїм полком перейшов до гетьмана¹⁵. 6 вересня 1664 р. П. Тетеря повідомляв Речі Посполитої коронного канцлера М. Пражмовського: «Гоголь, полковник Брацлавский, оставил мятеж с Брацлавьем и Побужьем, дал присягу в верности королю, его милости, и получив повеление ускорить со своим полком поход против общего неприятеля, для того, чтобы на деле показать свое усердие» ¹⁶. Але вже в березні 1665 р., як відписував гетьман І. Брюховецький царю, О. Гоголь був в числі тих полковників, які знаходилися «при достоинстве вашего царского пресветлого величества» і воював з татарськими військами та військом Речі Посполитої¹⁷.

Того ж року в козацькій верхівці Правобережної України сталися зміни: замість нетривалого гетьманства Степана Опари, який дістав булаву при підтримці татарського хана після втечі П. Тетері до Речі Посполитої, гетьманом став чигиринський полковник Петро Дорошенко. О. Гоголь перейшов до нього на службу і на початку 1666 р. поставив свій підпис під інструкцією козацьким послам, що направлялися до Варшави на сейм ¹⁸.

Відносини П. Дорошенка з Варшавою значно погіршилися 1667 р. після підписання Московією і Польщею у с. Андрусового перемир'я на 13,5 років. Представників України на переговори навіть не запросили. За Андрусівським договором Росія і Польща затвердили фактичний поділ України на дві частини: Правобережна відійшла до Речі Посполитої, а Лівобережна залишалася у складі Московії. Запорозька Січ була підпорядкована обом державам.

Уряд Речі Посполитої почав жорстоку небачену ще в світі колонізацію Правобережної України. Єдиною силою, яка могла цьому протистояти, були козаки гетьмана П. Дорошенка. До складу їх входили подільський і могилівський полки, керовані старим і досвідченим полковником О. Гоголем.

У січні 1668 р. П. Дорошенко розпочав воєнні дії проти гетьмана І. Брюховецького і послав під Канів, де знаходилися лівобережні козаки, двох полковників — Жерибайла і Гоголя. Та власних сил для ведення війни було замало, і на козацькій раді в Корсуні 1669 р. було прийнято рішення звернутися по допомогу до Отоманської Порти. Як поставився до цього полковник О. Гоголь — невідомо, бо його на цій раді не було ¹⁹.

У 1671 р. уряд Речі Посполитої вирішив розправитися з Дорошенком і повністю підкорити населення Правобережної України. Польське військо на чолі з гетьманами Яном Собеським та Дмитром Вишневецьким захопило Брацлавщину, правобережним гетьманом був призначений Ханенко, що тримався орієнтації Речі Посполитої. Залоги Речі Посполитої були розміщені в усіх великих містах Поділля.

1672 р. до Поділля з великим військом прийшов союзник гетьмана П. Дорошенка турецький султан. Козацькі й турецькі війська захопили Кам'янець, Могилів та інші міста.

1674 р. П. Дорошенко відрядив під Корсунь сім полків, в тому числі подільський і могилівський О, Гоголя, для захисту міста від московських військ. Сам звернувся по допомогу до кримського хана ²⁰.

17 березня 1674 р. в Переяславі відбулася козацька рада, яка обрала І. Самойловича гетьманом всієї України. До тих, хто підписав рішення цієї ради, приєднався і полковник О. Гоголь. Як і іншим полковникам, що прийняли московське підданство, йому була видана царська грамота «за створчатою печатью на красном воску» ²¹.

Подальші події розгорталися так: як тільки московитські війська і лівобережні козацькі полки покинули Правобережжя під тиском турків, сюди прийшли війська Речі Посполитої на чолі з Яном Собеським. Їм вдалося захопити ряд українських міст, в тому числі на території Брацлавщини. Не маючи сил боротися проти військ Речі Посполитої, які прийшли на зміну турецьким завойовникам, О. Гоголь здав їм міста, які ще були під його орудою і за це одержав від короля гетьманство і маєток — с. Ольховець ²².

Про перехід О. Гоголя на службу до короля Речі Посполитої гетьман І. Самойлович повідомляв царя 18 травня 1674 р.: «...оставя к царскому величеству свои склонности и замучив на смерть мучительски невинно посланого нашего Самойла Завицкого, радича, за имя ваше государское против его стоящего, на тех днях вдался и ввел к себе в Могилев на заставу некоторого Александра Ловецкого, городничего киевского» ²³.

Влітку 1675 р. разом з військами Речі Посполитої О. Гоголь вступив у боротьбу із турками за визволення Поділля й Брацлавщини²⁴.

У грудні 1675 р. гетьман О. Гоголь перебував у Львові при королівській особі, що було пов'язане з підготовкою до коронації Яна Собеського. Вона відбулася 1 січня 1676 р. Ян Собеський став польським королем Яном III. О. Гоголь, який із своїм військом стояв на той час у Вінниці, залишив замість себе наказного гетьмана і поїхав на коронацію.

Коли в березні 1676 р. він повернувся додому, до нього з'їхалася козацька старшина, якій О. Гоголь розповів про ганебне ставлення урядовців Речі Посполитої, магнатів і шляхти до українців. Він радив старшині звернутися до лівобережного гетьмана І. Самойловича з проханням прийняти їх на службу, простити і не мати на них гніву. Тоді ж, у березні 1676 р., О. Гоголь звістив І. Самойловича, що в його полку 600 козаків, які служать Речі Посполитої королю, але хотіли б перейти у підданство московського царя²⁵.

Проте влада Речі Посполитої не була тривалою. Зруйнувавши багато міст і сіл Брацлавщини та Поділля, вони 1676 р. залишили ці землі й уклали з Туреччиною мир. За угодою Брацлавщина і Поділля відходили Туреччині. Залишки подільського козацького полку в кількості 600 чоловік з колишнім полковником, а нині гетьманом О. Гоголем змушені були покинути свої житла і тікати з Брацлавщини. Для їх розселення король Речі Посполитої відвів димерське староство і зобов'язав уряд видавати їм грошову плату, провіант і сукно з королівської скарбниці. Козаки стояли в містечках Брагині, Димері, Чорногородці та інших ²⁶.

О. Гоголь тяжко переживав розорення рідного краю. У листі до архімандрита Києво-Печерської лаври І. Гизеля від 24 листопада 1676 р. у відповідь на звернення останнього захищати лаврські маєтності у Поліссі він обіцяв стримувати своє військо від пограбування православних монастирів та церков і не допускати знищення міст і сіл України, бо «не рад болши видети урону» ²⁷.

Водночас українські козаки не хотіли служити королю Речі Посполитої і почали масово переходити на Лівобережну Україну на службу до гетьмана І. Самойловича, наївно довірившись останньому на його переконання про відродження України. У вересні 1676 р. гетьман наказав охочекомонному полковнику І. Новицькому прийняти козаків гетьмана О. Гоголя до свого полку й одночасно направив листа полковникам І. Новицькому та І. Павловському з розпорядженням охороняти жителів Корсуня та не чинити їм кривд, аби ті не піддалися Гоголю ²⁸.

В грудні 1676 р. гетьман І. Самойлович повідомляв царю, що О. Гоголь склав з себе гетьманство, віддав йому усі військові клейноди і присягся на Євангелії вірно і вічно служити царю²⁹.

Проте О. Гоголь залишався гетьманом і в наступні 1677 і 1678 роки, хоч йому вже було важко виконувати свої обов'язки. Очевидно, з гетьманом І. Самойловичем домовитися не вдалося. У березні до нього перейшов, ховаючись від царських військ і І. Самойловича, переяславський полковник Думитрашко-Райча³⁰. 1678 р. став останнім роком у житті гетьмана. Козацькі війська і війська Речі Посполитої готувалися до чергового турецького нападу. В Чигирині нагромаджувалися великі продовольчі запаси, спішно зводилися додаткові укріплення. Гетьман занедужав і керував підготовкою до оборони зі своєї резиденції — Димера, де 5 січня 1679 р. він і помер³¹.

У заповіті О. Гоголь висловив побажання бути похованим у старовинному Межигірському монастирі, недалеко Дніпра, за 20 кілометрів від Києва. Перед смертю він передав монастирю дорогоцінне Євангеліє, надруковане 1644 р. у Львові³².

7 січня 1679 р. його тіло було перевезено до Межигірської церкви і поховане у спеціально зробленому склепі³³.

Попри складну політичну ситуацію, смерть одного з найстаріших і найдосвідченіших діячів України не пройшла непоміченою. Реєнт Генеральної військової канцелярії Лівобережної України (тобто тієї її частини, яка лишилася у складі Московії) майбутній генеральний писар, а згодом суддя В. Л. Кочубей у листі до полковника І. Новицького повідомляв, що «Гоголь окончил живот свой»³⁴.

Зі смертю Остапа Гоголя, козацького полковника, а потім гетьмана, відходила в минуле жахлива, але від того не менш героїчна сторінка історії України-Сарматії. Полковник був одним із тих політичних діячів козацької держави, які не бажали визнавати влади ані московського царя, ані Речі Посполитої короля, але досягти самостійності України не змогли.

Отже, родова пам'ять, генетика, безумовно були головним, коли М. Гоголь торкався в своїх працях історичних тем. На відміну від Костіна (де-Кюстіна), який без перешкод міг викласти свої думки на землях древньої Галії, Батьківщина М. Гоголя, рідний Край його великого Роду, плюндрувався і нищився масковскім лаптєм. Якщо говорити рідною мовою заборонити не могли, то писати – аж декілька разів! То ж і мусив він, будучи кмітливим, як справжній українець вдаватися до алегорій, сатири, врешті сарказму. Варто навести тим, хто й надалі винуватить письменника в зраді рідної мови одним рядком в листі (1830 року) до своєї матері, де Гоголь коротко і ясно говорить: «Я буду писать на иностранном языке!» Не руською чи великоросійською (московсько-церковним сленгом - О.Ч.) мовою, як заведено було тоді говорити, а іноземною. За що його ті хто зрозумів таки написане ним (і не тільки ці рядки!), на гниловодних берегах вважали (і справедливо! О.Ч), головним ворогом всєя Расєї.

***

Вважаємо за доцільне навести наступну розвідку. Ще одного нащадка славного гетьманського роду, роду Дорошенків, Володимира Дорошенка (правопис збережено).

ГОГОЛЬ І УКРАЇНА

1. Без історичної перспективи.

4-го березня 1952 року минуло сто літ, як помер геніяльний син Української Землі Микола Гоголь. Увесь культурний світ найрізнішими мовами відгукнувся на цей ювілей, славлячи нашого земляка. Годі просто подумати, щоб у цьому всесвітньому хорі забракло вдячного українського голосу, голосу вільного українського громадянства. На жаль, як це не дивно, у нас нема однозгідности щодо відношення до Гоголя та його творчости. Питання, як нам ставитися до великого письменника, було вже у нас, десять років тому, пред?метом гарячих і завзятих спорів, що велися в Літературно-Мистецькому Клюбі весною 1943 року. Повстала ця дискусія з благої просто причини і з приводу перекладу "Тараса Бульби", що його видав Ю. Тищенко-Сірий у Празі, та збірки оповідань, що вийшла у Кракові накладом Українського Видавництва (“Сорочинський Ярмарок” та ін.). Дискусія зовсім не зачіпала літературної вартости виданих творів, чи добре й доброю мовою вони перекладені, обертаючись виключно Навкруги одного засадничого питання: чи варті Гоголеві твори, щоб ми ними цікавилися та їх перекладали? І знайшлися люди, які почали доводити, що Гоголь нe тільки не вартий нашої уваги, а що більше і він незвичайно шкідливий. В розпалі полеміки один промовець заявив навіть, що він Гоголя ненавидить.

Тепер, у сторіччя смерти великого сатирика, на порядок дня стали знову подібного роду обвинувачення, їх можна звести до таких точок: Гоголь був нібито перевертень, зрадник і кар'єрист. Пишучи виключно по-російському, він, мовляв, оплюгавлював Україну, спотворював історію України, глузував з українського народу на втіху москалів, величав Росію і російського царя. Отже творчість його має для нас розкладовий характер, а тому дуже погано роблять наші дослідники, студіюючи, а видавництва, видаючи його твори. Зокрема не бажано займатися Гоголем ще й з погляду політичного, щоб не створювати серед американців враження, що ми ст