Последние сообщения блогов

В шеренгу прикрих явищ, пов'язаних із так званим "культом особи", стоять деякі перекручення в сфері історичної науки, зокрема - історії України. Боротьба з "шкідливими наслідками культу особи" до осені 1964 р. зводилася переважно до викреслювання імені Й. В. Сталіна (навіть у таких контекстах, де його згадка була конче необхідною) та до перегляду деяких засад, свого часу висунутих самим Сталіним і піднятих до рівня незаперечної догми. Цей перегляд обмежувався часто поверховими шарами, тоді як суть справи залишалася незайманою. Тим часом протягом 30-х, 40-х та на початку 50-х років у нашій історіографії вкорінилися деякі тези, що становлять собою очевидне викривлення історичної правди і ревізію теоретичних підвалин марксизму-ленінізму.

В історичній українській науці особливо прикрі перекручення мали місце після 1947 року, коли головний колектив істориків радянської України - Інституту історії АН УРСР - був безпідставно звинувачений у буржуазному націоналізмі¹, а в наукових закладах утворилася ненормальна обстановка диктату малокомпетентних осіб. Побоюючись дальших звинувачень, українські історики піддали ревізії ряд засадничих формул, у тому числі й таких, що були цілком правильними і адекватно відбивали реальний історичний процес.

Виступаючи з промовою на ХХІІ з'їзді КПРС і говорячи про обстановку, яка склалася в Україні у 1947 р., коли на чолі ЦК КП(б)У стояв Каганович, М. В. Підгорний (тоді перший секретар ЦК КПУ) підкреслював: "Вважаючи себе непогрішимим, Каганович одноосібно, в обхід ЦК, вирішував найважливіші питання життя республіки, причому дуже часто неправильно. Великий майстер інтриг і провокацій, не маючи буквально жодних підстав, він обвинуватив у націоналізмі провідних письменників республіки, а також ряд керівних партійних працівників. За вказівкою Кагановича в пресі з'явилися розносні статті проти ряду відданих партії і народу письменників. Однак цe не задовольнило Кагановича. Він став домагатися скликання Пленуму ЦК з порядком денним: "Боротьба проти Haцiоналізму як головної небезпеки в КП(б)У, хоча в дійсності такої небезпеки не було й гадки" (підкреслення наше – М. Б.)².

В цій обстановці підготовки інспірованої справи і з'явилася підписана Кагановичем постанова ЦК КП(б)У від 27 липня 1947р., в якій колектив українських істориків було піддано гострій критиці за "рецидиви буржуазного націоналізму".

Здавалося б, цитована заява тов. Підгорного повинна була спрямувати нас до критичної переоцінки того, що зроблено в українській історіографії протягом 1947-1956 рр. Але цього не сталося, і все, по суті, залишилося по-старому: узагальнюючі праці з історії Укpaїни, науково-популярна література, підручники містять формулювання в тому вигляді, в якому вони з'явилися після постанови ЦК КП(б)У 1947 р. і найбільш завершену форму знайшли в "Тезах ЦК КПРС до 300-річчя возз'єднання України з Росією", опублікованих у кінці 1953 р.

Але хибність деяких надто важливих тверджень, які мають зараз повсюдне поширення, цілком очевидна: їх невідповідність історичній правді демонструється без особливих труднощів шляхом простого порівняння з джерелами. Часто при висвітленні того чи іншого питання історик опиняється в дуже скрутному становищі й змушений, аби дотриматися декретованого аспекту, просто приховувати від читача загальновідомі і цілком безперечні факти.

Це завдає величезної моральної і політичної шкоди нашій науці, зокрема в тій гострій ідеологічній боротьбі, яку наш народ веде проти буржуазного світу. Перекручуючи або приховуючи факти. відстоюючи заздалегідь хибні тези, шо спираються на однобічно і тенденційно підібраний матеріал, ми даємо нашим ідейним ворогам надзвичайно гостру зброю проти самих себе, дозволяючи їм звинувачувати нас у фальсифікації історичного процесу.

Аби не бути голослівним, наведу один характерний приклад. В 1964 р. у Захдній Німеччині була опублікована стаття емігранта Ярослава Пеленського, присвячена повоєнній українській історіографії, в якій, поміж іншим, читаємо: "Типово, що радянські українські історики завжди замовчують битву під Конотопом (липень 1659 р.), в якій Іван Виговський, комaндуючи з'єднаними козацько-татарсько-польськими силами, завдав рішучої поразки російській армії. Ані Соловйов, ані жоден інший представник російської імперіалістичної школи істориків не наважувався приховувати такі історичні факти" ³.

Заперечувати подібні обвинувачення дуже важко. Ми можемо лаяти наших ворогів (що, до речі, і робимо надто охоче, забуваючи, шо сама по собі лайка, зрештою, дуже поганий метoд дискусії), але навіть наші друзі в таких випадках змушені замовкати перед лицем суворих фактів. Бо факти, як відомо,- річ дуже уперта.

Цим ми підриваємо авторитет нашої науки, ставимо себе в таке становище, що нам просто перестають вірити,- навіть там, де ми маємо рацію. Бо, як казав Козьма Прутков: "Единожды солгавши, кто тебе поверит?"

У цій статті я хочу підняти питання, яке давно назріло, яке уже довгий час обговорюється в наукових кулуарах, але ще й досі не вийшло за стіни цих кулуарів. Ідеться про висвітлення і, зокрема, про оцінку подій, пов'язаних із завершенням національно-визвольної війни українського народу проти шляхетської Польші і переходом України під протекторат Росії; отже, про події середини та другої половини ХVІІ ст., головне - між 1654 та 1667 роками.

Це - одне з тих питань, що найбільш зазнали ревізії після 1947 р.

Ситуація ускладнилася в період гучного святкування З00-річчя Переяславської ради, під час якого ця акція була піднята на рівень всесвітньої події, яка за своїм значенням майже дорівнювалася найвизначнішим революційним переворотам в історії людства. Ревізія уявлень, які панували в радянській науці до кінця 1947 р., знайшла, між іншим, і термінологічний вияв: замість загальновживаного слова "приєднання" України до Росії був декретований термін "возз'єднання" України з Росією, який і став обов'язковим для всіх текстів. Треба відзначити, що ця термінологічна реформа була здійснена всупереч активному протесту з боку переважної більшості спеціалістів, але на цей протест в умовах культу особи не зважали, і питання було розв'язане адміністративним порядком.

Звичайно, з погляду філологічного ця зміна виглядає як абсолютна нісенітниця. Адже "возз'єднуватися" можуть лише частини чогось цілого, єдиного. Аби не бути обвинуваченим у суб'єктивізмі, звернімося до тлумачних словників⁴. Академічний словник російської мови слово "воссоединять" тлумачить таким чином: "Вновь соединять разделенные части целого (народа, коллектива и т. п.), снова собирать воедино распавшееся целое" ⁵.

Отже, йдеться про возз'єднання народу, а не народів. З погляду історичного застосування цього визначення до події, що нас цікавить, є елементарним невіглаством: Україна і Росія сформувалися після розпаду Русі в умовах роздільного існування; до 1654 р. вони ніколи не були об'єднані.

Тлумачний словник Д. М. Ушакова слово "воссоединение" визначає: "соединение вновь, присоединение отторгнутого" ⁶. Але дефініція не рятує справи: Україна ніколи не була відторгнута від  Росії; йдеться про різні народи, що сформувалися незалежно один від одного і в різних історичних умовах.

Отож, можна говорити про возз'єднання російських земель в Московській державі протягом ХІV-ХV ст., можна і треба говорити про возз'єднання всіх українських земель в єдиній українській радянській державі; можна було б, зважаючи на відносну єдність Русі  Х-ХІІІ ст., говорити про возз'єднання давньоруських земель, коли б  Русь у ХVІІ ст. становила собою історичну реальність.

Але "возз'єднувати" Україну з Росією неможливо, якщо визнавати існування українського і російського народів як окремих етнічних частин східного слов'янства. Тож не випадково, навіть говорячи про створення Радянського Союзу, ми вживаємо термін "об'єднання України і Росії".

Але, само собою зрозуміло, суть справи полягала не в словах, а в  тому, що стояло за цими словами. Отже, оцінка самого явища зазнала рішучої зміни.

Ще в 30-х рр. Переяславський акт у радянській історіографії  оцінювався як "союз українських феодалів з російськими, який, по суті, юридично оформив початок колоніального панування Росії над Україною"⁷. Відповідно до загальної концепції марксизму-ленінізму цей факт, як і всякий акт колоніального загарбання, розглядався як безумовне зло.

У 1937 р. було опубліковано постанову Урядової комісії конкурсу на кращий підручник з історії СРСР (за спиною якої стояв Й. В. Сталін). В цій постанові говорилося, що "автори не бачать ніякої позитивної ролі в діях Хмельницького в ХVІІ ст., в його боротьбі проти окупації України панською Польщею і султанською Туреччиною; факт переходу, скажімо, Грузії наприкінні ХVІІІ ст. під протекторат Росії, так само, як факт переходу України під владу Росії, розглядається авторами як абсолютне зло, поза зв'язком з конкретними історичними умовами того часу; автори не бачать, що перед Грузією стояла тоді альтернатива - або бути поглинутою шахською Персією і султанською Туреччиною, або перейти під протекторат Росії, так само як перед Україною стояла тоді альтернатива - або бути поглинутою панською Польщею і султанською Туреччиною, або перейти під владу Росії; вони не бачать, що друга перспектива була все ж найменшим злом"⁸.

Оскільки в умовах "культу особи" кожна теза, зв'язана з іменем Сталіна, одразу ж набирала значення абсолютної істини, що не підлягає жодному сумніву, формула "найменшого зла" набула загального і універсального поширення, зокрема й щодо приєднання України до Росії, Так, у І томі "Історії України", виданому під час Великої Вітчизняної війни, читаємо: "Звичайно, оцінюючи це приєднання, ні в якому разі не треба забувати, що Україна приєдналася до Росії царської, що царизм, який був диктатурою поміщиків, провадив колоніальний наступ на Україну; не повинні ми забувати й того, що козацька старшина, починаючи з Богдана Хмельницького, відновлювала на Україні крупне землеволодіння, «послушенство селян. Всіх цих фактів ми не повинні забувати, а мусимо констатувати, що це було зло (підкреслення наше – М. Б.). Але це було злом меншим порівняно з тим, що чекало український народ в тому разі" якби Україну загарбала Польша або Туреччина" ⁹.

Аналогічні формулювання знаходимо і в інших курсах з історії України, що були видані в цей час.

Але після постанови 1947 р. приєднання України до Росії стали оцінювати як безумовне благо, як найкращу перспективу для українського народу, як умову sine qua non для дальшого його прогресу. "Возз'єднання України з Росією" стало тепер розглядатися як "закономірний результат всієї попередньої історії двох великих братніх слов'янських народів - російського і українського" ¹⁰.

Отже, виходило б, що на відміну від усіх інших народів, для яких шлях незалежного існування стверджувався як необхідна умова нормального розвитку, український народ міг розквітати лише під благодійною опікою російського царизму!

2

Постановка питання про загарбання українських земель царизмом як про велике благо для українського народу виникла в нашій історіографії не ізольовано. Вона була частиною більш загальної концепції, яку один з українських істориків дуже влучно назвав "теорією про месіанську роль Росії". Ця теорія є нічим іншим, як гострим рецидивом великодержавного шовінізму в радянській історичній науці 40-50-х років, того шовінізму, якому В. І. Ленін ще в 1922 році оголосив "бій не на життя, а на смерть" ¹¹.

Суть "теорії про месіанську роль Росії" полягає у винесенні російського народу та його історії за рамки тих закономірностей, які становлять зміст історичного матеріалізму. Оскільки теоретична сторона цього питання є дуже важливою у зв'язку з темою нашої статті, вважаю необхідним зупинитися на ній трохи докладніше.

Від певного часу в нашій історіографії з'явилася тенденція розглядати поняття російський народ як щось позаісторичне, незалежне від реальної історичної обстановки; поза зв'язками з умовами тої чи іншої соціально-економічної формації. Конкретний вияв це знаходило в багатьох аспектах - починаючи від протиставлення російської соціалістичної нації всім іншим соціалістичним націям СРСР (знаменитий тост "за великий російський народ") і до проекції сучасних відносин між народами Радянського Союзу на феодальну та капіталістичну епохи.

У зв'язку з цим виникло прагнення вважати Радянський Союз безпосереднім спадкоємцем "єдиної і неподільної" Росії. Всяка критика імперіалістичної політики російського царизму розглядалася як щось небезпечне, як таке, що може завдати шкоди дружбі радянських народів. "Відрив історії України від історії Росії, перекручене висвітлення Київської Русі і визвольної війни 1648-1654 рр. потрібні були українським націоналістам для того, щоб ... приховати від трудящих єдність походження й історичну спільність українського, російського та білоруського народів, посіяти ворожнечу між цими народами з тим, щоб відірвати Україну від революційної, соціалістичної Росії і кинути її на поталу і розграбування буржуазному Заходові".

Так формувалася ідеологічна колізія. Згадувати про битву під Конотопом чи викладати зміст Гадяцького договору стало небезпечним, бо це могло бути витлумачене як прагнення "відірвати" Україну (ніби це гудзик на російському віц-мундирі) і "кинути її комусь на поталу".

Соціально-економічна й історична межа між царською Росією і Радянським Союзом стиралася. Класовий підхід до оцінки кожного історичного явища ставав зовсім не обов'язковим. Російська феодальна держава проголошувалася державою російського народу. ЇЇ діячі на кшталт Суворова чи Ушакова, що забезпечували царизмові панування над своїм і над чужими народами та втілювали в життя його загарбницькі зазіхання, а й, навіть, царі - як от Петро І або Іван ІV - були піднесені майже до рівня народних героїв, їх оспівували, перед ними схиляли коліна, їм присвячували епопеї, трагедії, кінофільми і т. ін.

Ще в травні 1941 р. Й. В. Сталін піддав критиці відому статю Ф. Енгельса, присвячену зовнішній політиці російського царизму,  саме за гостре викриття російського імперіалізму¹³. Цей виступ хоч відзначався обережністю формулювань, однак послужив до певної міри поштовхом для ревізії марксистської оцінки цілого ряду подій і явищ, пов'язаних з цією "делікатною" темою, а найбільше - з темою національно-визвольних рухів, спрямованих проти російського панування.

Так, у 1950 р. було рішуче переглянуто ставлення до руху північнокавказьких племен під проводом Шаміля. Доти цей рух розглядався як національно-визвольна боротьба проти іноземного гніту, що мала об'єктивно прогресивний характер. Тепер її стали трактувати як реакційний рух, інспірований Туреччиною та Англією¹⁴. Відповідним чином було переоцінено повстання Кенесари Касимова у Казахстані ¹⁵  , повстання 1916 р. в Туркменії¹⁶ та ряд інших історичних подій. Єдиною теоретичною "підставою" для цієї ідеологічної метаморфози було те, що всі ці рухи були спрямовані проти російського панування.

Одночасно було поставлено й питання про перегляд формули "найменшого зла" у зв'язку з приєднанням неросійських народів до Росії. Вперше це питання порушила М. Нєчкіна у листі до журналу "Вопросы истории" ¹⁷, який викликав досить мляву, але дуже характерну дискусію. Сенс нової постановки проблеми полягав у тому, що механічне застосування цієї формули без урахування конкретних умов того чи іншого факту, мовляв, приводить до викривлення історичної дійсності. Характерно, що у відношенні до приєднання Грузії та України формула "найменшого зла" в цій дискусії (відповідно до цитованого вище документа Урядової комісії 1937 р.) ще не була взята під сумнів. Але загарбання царизмом Поволжя, Середньої Азії, Азербайджану, Вірменії та інших країн дістало нову дефініцію як величезне благо для цих народів.

Але навіть ця дискусія, що досить яскраво відбивала поворот повоєнної радянської історіографії в бік великодержавного шовінізму, зазнала розгромної критики за ... потурання місцевому націоналізму (!). У виступі на ХІХ з'їзді ВКП(б) у жовтні 1952 р. тодішній перший секретар ЦК КП(б) Азербайджану М. Д. Багіров (в 1953 р. розстріляний у справі Берії), заявив: "Журнал «Вопросы истории" не тільки не допомагає історикам наших національних республік розібратися в характері тої чи іншої історичної події, але часом й сам займає в цих питаннях помилкову позицію. В минулому році журнал затіяв безпредметну, абстрактну дискусію про так звану формулу «найменше зло» у питанні щодо приєднання неросійських народів до Росії. Невідомо, яку мeтy переслідував журнал цією дискусією, але в усякому разі нашим кадрам на місцях, в національних республіках, не допоміг у їх боротьбі з проявами буржуазного націоналізму в питаннях історії, коли не сказати навпаки. Це замість того, шоб на основі численних історичних даних, архівних матеріалів і документів на весь зріст поставити питання про прогресивність, благотворність приєднання неросійських народів до Росії. Аніскільки не применшуючи реакційність колонізаторської політики царизму, не можна забувати, шо для багатьох народів у тих конкретних історичних умовах, коли їм загрожувала небезпека повного поработіння і винищення з боку відсталих Туреччини та Ірану, за спиною яких стояли англо-французькі колонізатори, приєднання цих народів до Росії було для них єдиним виходом і мало винятково сприятливе значення в їх подальшій долі.

Не видно, щоб журнал «Вопросы истории», керуючись висловлюванням товариша Сталіна про роль великого російського народу в братній сім'ї радянських народів, всебічно, конкретно розробляв би і висвітлював актуальне, життєво важливе для нас, для дальшого зміцнення дружби народів нашої країни питання - про неоціненну допомогу, яку подавав і подає всім народам нашої країни наш старший брат - російський народ" ¹⁸.

У цій довгій і косноязичній цитаті (слово "питання" тут, для прикладу, повторено шість разів!) дістала свій яскравий вияв тенденція, що на той час претендувала посісти панівне місце в радянській історіографії, тенденція обгрунтовувати шовіністичну платформу необхідністю зміцнення дружби радянських народів. Характерно, що автором наведеної заяви виступав представник Азербайджану, тобто країни, яка в минулому на власному досвіді зазнала колоніального гноблення з боку царизму. Як тут не згадати відомих слів В. І. Леніна про те, шо "обрусілі інородці завжди пересолюють щодо істинно руського настрою" ¹⁹.

Наслідки заяви Багірова не забарилися: редколегія журналу зазнала репресій, а відповідального редактора П. М. Третьякова було знято з посади.

Від того приблизно часу в нашій історіографії набула значного поширення концепція, яку важко визначити інакше, як "націоналізм навиворіт" .

Як відомо, корінна відмінність націоналізму від марксизму полягає в тому, що він (націоналізм) вважає головною рушійною силою в історичному процесі відносини між націями, тоді як марксизм кладе в основу відносини між класами, розглядаючи національну проблему лише як один з виявів, аспектів соціальної боротьби. В тій же тенденції, про яку йдеться, соціальний, класовий аспект виявився відсунутим на далекий план, а проблема національних відносин, натомість, виступила на авансцену. Але на відміну від націоналізму, який завжди вважає національно-визвольний рух прогресивним фактором історичного розвитку, наша історіографія 50-х років розглядала його як явище безумовно реакційне (якщо він, звичайно, був спрямований проти Росії).

Ця тенденція дуже яскраво виявилася в українській історіографії 1947-1966 рр. По суті вона залишається неподоланою і дотепер. Досить повний свій вираз вона дістала, зокрема, в І томі двотомної "Історії Української РСР", виданому наляканим постановою 1947 року Інститутом історії в 1953 р.

З цієї книги читач мав переконатися, що, починаючи від ХІV століття і до самої Жовтневої революції, головним фактором в історичному розвитку українського народу була не боротьба класів, не зміна соціально-економічних формацій, а ідея "возз'єднання з братнім російським народом". Втім, ця теза була піднята до рівня загального принципу у висвітленні історії всіх народів колишньої царської Росії.

"Історія народів СРСР є єдиний процес. Історія окремого народу нашої країни може бути правильно розроблена і зрозуміла тільки в зв'язку з історією інших народів і насамперед з історією російського народу",- писалося в постанові ЦК КП(б)У 1947 року ²⁰.

Ще чіткіше висловлювалися учасники дискусії з приводу формули "найменше зло": "Від правильного вирішення питання (про формулу «найменше зло» - М. Б.) багато в чому залежить створення правдивої історії братніх народів СРСР як історії дружби з великим російським народом" (підкреслення наше - М. Б. ) ²¹.

Отже, головне завдання сформульовано з неперевершеною відвертістю: інтерпретація історії всіх неросійських народів СРСР як історії їхніх відносин з Росією. І це видавалося за марксизм!

З таких позицій оцінювалася і Переяславська Рада. "Цим історичним актом була завершена тривала боротьба волелюбного українського народу проти іноземних поневолювачів, за возз'єднання з російським народом в єдиній Російській державі"²². Тож не будемо дивуватися, що акт возз'єднання розглядався як підведення підсумків всієї попередньої історії українського народу (коли головною історичною метою його було саме приєднання до Росії); не будемо дивуватися й з того, що саме Переяславська Рада стала критерієм періодизації української історії; що, скажімо, перший том "Історії України", виданий ще в 1943 р., було доведено саме до цієї події, отже, в основу членування історичного процесу було покладено не поділ за формаціями, а історію міжнаціональних відносин. І це теж видавалося за марксизм!

У зв'язку з цим історія України дістала дуже своєрідну інтерпретацію. Виходило, що протягом багатьох століть український народ боровся головним чином ... проти власної національної незалежності. Що незалежне існування було величезним злом для нашого народу. І що, отже, всі ті, що кликали його на боротьбу за національну незалежність, були ... найлютішими ворогами українського народу. Всі конкретні явища в історії України - події, тенденції, діяльність окремих осіб і самі ці особи - все оцінювалося під кутом зору не класової, соціальної суті, а їхньої позиції щодо Росії. Якщо хтось обстоював ідею "возз'єднання" - здобував позитивну оцінку, незалежно від усіх інших умов; той же, хто брав цю ідею під сумнів або (боронь, Боже!) брав участь у визвольній антиросійській, антицарській боротьбі,- одержував ярлик "мерзенного зрадника", "ворожого ставленика" і "найлютішого ворога",- знов же незалежно від своєї класової позиції та соціальної програми.

Ось цікава галерея оцінок найвизначніших діячів української історії від середини ХVІІ ст. до початку ХVІІІ ст., виписана з І тому "Історії Української РСР": Іван Виговський - "підлий зрадник"²³; Юрій Хмельницький - "нікчемність, маріонетка в руках пропольської групи української феодальної знаті"²⁴, а до того ж "турецький ставленик і людина, яка зрадила інтереси народу"²⁵; Павло Тетеря - "ставленик і слухняний агент польських панів"²⁶; Іван Брюховецький - "демагог"²⁷, а за іншими відомостями: "зрадник" ²⁸.

Петро Дорошенко - "турецький ставленик"²⁹, "зрадник"³⁰, який прагнув "віддати Україну в рабство одвічним ворогам українського народу - султанській Туреччині і Кримському ханству"³¹; Григорій Лісницький і Юрій Немирич - "намагалися відірвати Україну від Росії і відновити польсько-шляхетське панування"³²; Кость Гордієнко - "зрадник" і "демагог"³³; Іван Мазепа - "підлий зрадник, що продав Україну іноземним поневолювачам", який "зобов'язався перетворити Лівобережну Україну в провінцію польсько-шляхетської держави"³⁴, який "допомагав шведам розоряти і грабувати українські землі"³⁵; "ненависний українському народу прихильник шляхетської Польщі"³⁶, і т. д.

Пилип Орлик та інші мазепинці - "зрадники, агенти шляхетської Польщі і шведського короля" ³⁷.

Але досить (хоча список можна було б продовжувати). Серед названих були особи дуже різні за масштабом і характером своєї діяльності - і справді видатні діячі, як наприклад, Петро Дорошенко, і нікчеми, подібні до Брюховецького або Юрася Хмельниченка. Різними були їхні програми і прагнення. Але в спільну компанію вони потрапили за однією ознакою: всі вони рано чи пізно змушені були виступити проти Росії. Саме це і було основою для наведених  вище дефініцій. А в тих (порівняно рідкісних) випадках, коли хтось з українських діячів цієї доби за іншими ознаками потрапляв одесную і діставав "позитивну оцінку" (як, наприклад, знаменитий кошовий Іван Сірко), його діяльність, спрямована проти Росії, старанно замовчувалася. Навіть у спеціальній монографії, присвяченій народним рухам на Лівобережній Україні в другій половині ХVІІ ст.³⁸, відсутній сюжет повстання І. Сірка проти царських воєвод 1668 р. Зайве казати, що жодної згадки про цю подію не знайдемо в загальних курсах чи підручниках.

З другого боку, така особа, як Василь Кочубей - феодал і гнобитель - був піднятий на щит і піднесений трохи не до рівня народного героя лише завдяки відомому доносу цареві Петру на свого спільника Мазепу. Його проголошено видатним патріотом і мучеником, а один із шановних наших істориків дописався до того, що радив вчителям водити школярів на екскурсію до могили Кочубея, аби виховувати в них почуття паріотизму. І все це теж видавалося за марксизм!

В порядку оберігання "споконвічної дружби українського народу з російським" під заборону потрапили навіть деякі твори Тараса Шевченка, в яких висловлюється критичне ставлення до "возз'єднання". Так, наприклад, "Кобзар" 1954 року вийшов без творів "Великий льох", "Стоїть в селі Суботові", "Чигрине, Чигрине" та інші. І це теж називалося марксизмом!

4

Отож розглянемо хоча б коротко ту конкретну аргументацію, яка наводилася в нашій історіографії на користь цієї концепції, і спробуємо визначити її методологічну і теоретичну вартість. Втім, це завдання не таке вже й складне, бо аргументація ця не відзначається особливою різнобарвністю, складністю чи глибиною. При значному діапазоні конкретних дефініцій, вживаних стосовно різних народів, загальні засади її зводяться до такого:

1. Приєднання до Росії означало союз неросійських народів з російським народом і, отже, сприяло розвитку їх споконвічної дружби, сприяло їх спільній боротьбі проти спільних ворогів і насамперед - царизму.

2. Приєднання до Росії зміцнювало економічні зв'язки приєднуваних народів з російським народом, сприяло їх соціально-економічному прогресу.

3. Приєднання до Росії означало прилучення приєднуваних народів до високої і передової російської культури і тим сприяло їх культурному розвитку.

4. Приєднання до Росії було порятунком для цих народів від загарбання іншими країнами (Польшею, Туреччиною, Іраном).

5. Приєднання до Росії неросійських народів завдавало удару імперіалістичним країнам, що протистояли Росії на світовій арені і, отже, зміцнювало її міжнародні позиції.

Теоретична неспроможність цієї аргументації очевидна навіть з погляду загальноісторичних міркувань. Справді, за допомогою подібних "аргументів" можна виправдати будь-який акт колоніального розбою будь-якої епохи і в будь-якій точці земної кулі. З таким же успіхом можна твердити, що, скажімо, загарбання Англією Індії сприяло зближенню англійського та індійського народів у їхній спільній боротьбі проти англійського і всякого іншого імперіалізму.

Далі, хіба це загарбання не сприяло встановленню тісних економічних зв'язків Індії з Англією (яка стояла на значно вищому щаблі соціально-економічного розвитку) і тим самим - певному економічному прогресові?

Хіба воно, це загарбання, не сприяло культурному зближенню обох країн і впливу англійської культури на індійську?

Хіба "приєднання" Індії до Англії не гарантувало її від "поглинення", скажімо, Францією або Португалією, Голландією чи ще якоюсь імперіалістичною країною?

Хіба, нарешті, загарбання Індії не зміцнювало міжнародні позиції Англії, не завдавало удару її суперникам по колоніальному розбою?

Вже самих запитань досить, аби відвести всю цю "аргументацію". Але, зважаючи на її поширеність в літературі та її загально-вживаний характер, дозволимо собі коротко розглянути кожний з перелічених п'яти аргументів і зокрема - у відношенні до оцніки Переяславського акту 1654 р.

І. Перший з наведених аргументів здається найважливішим: тим самим - найбільш прикрим. Вважаємо, що тлумачити приєднання неросійських народів до царської Росії як їх союз з російським народом, принципово неможливо. Така думка могла з'явитися в нашій історіографії лише внаслідок забуття діалектики історичного процесу і прагнення розглядати Росію, російський народ позаісторично, як щось статичне, як таке, що дорівнює саме собі на всіх етапах свого існування. Боюся, що тут має місце термінологічне квід про кво - щодо самого поняття "народ".

У загальному розумінні поняття це досить складне, оскільки в умовах класового суспільства кожний народ, кожна нація має складну соціал