Последние сообщения блогов

1. П'ята колона: історія питання
2. Склад п'ятої колони
   1. Етнічні меншини
   2. Ренегати
3. П'ята колона в сучасній Україні
4. Способи протидії
5. Список джерел

Розділ І. П'ята колона: історія питання

Всередині липня 1936 року розпочалася громадянська війна в Іспанії. До кінця вересня генерали, які вчинили заколот проти уряду республіки, одержали значні перемоги. Використовуючи в якості опорної бази Іспанське Марокко, вони зайняли значні території у південній частині Іспанії, забезпечили собі міцні позиції уздовж португальського кордону, а також на півночі Іспанії. Заколотники чотирма колонами наближалися до Мадриду, поступово оточуючи столицю країни.

Саме в той час — 1 або 2 жовтня 1936 року — генерал з числа військ заколотників Еміліо Мола виступив по радіо. Він загрозливо змалював бойові дії, розгорнуті чотирма колонами військ, і додав, що наступ на урядовий центр буде розпочатий п'ятою колоною, яка вже знаходиться в Мадриді.

Це було перше в історії формулювання, котре чітко визначало ціле явище внутрішнього ворога, котрий завдає удару зсередини в критичний момент. Історикам поки що так і не вдалося точно встановити дату і текст заяви генерала Мола. Сам він помер 3 червня 1937 року, не залишивши по собі ніяких спогадів про цей факт. Тим не менше, новий політичний термін з'явився, і одразу увійшов до широкого вжитку. Одразу після виступу Моли 3 жовтня 1936 року газета комуністичної партії Іспанії "Мундо обреро" написала:

"Зрадник Мола говорить, що кине проти Мадриду чотири колони, однак розпочне наступ п'ята колона"[1].

Мадрид був переповнений чутками та панікою перед тінню, де переховувався небачений ворог. До населення постійно зверталися із закликами бути наготові, попереджуючи про quinta cjlumna facciosa[2]. Страх перед таким противником був настільки великий, що необережні слова генерала Мола негайно отримали емоційний зміст та силу. Випадкова комбінація слів "п'ята колона" перетворилася на визначений термін, котрий використовується поряд із поняттями "троянський кінь" або "комінтерн"[3].

Зазвичай п'ятою колоною охрещають людей, чиї дії викликають тривогу у країні, а їх зв'язки із закордоном залишаються таємницею для широкого загалу. Приводом для широкого розповсюдження загальної впевненості в існуванні п'ятої колони стали події початку Другої світової війни. Зрадницька діяльність Зейс-Інкварта у Австрії та Гелейна у Чехословаччині зробили п'яту колону міжнародною сенсацією. Хвиля виступів пронацистськи налаштованих німців та їх інтриги були викриті на судових процесах в самих різних країнах — від Литви до Південно-Західної Африки. Ще більше заговорили про п'яту колону після німецького вторгнення до Данії, Норвегії, Бельгії, Нідерландів та Франції. Щоправда тепер йшлося не про політичну, а здебільшого військову діяльність п'ятої колони: про туристів і молодих подорожувальників, які здійснювали ретельну розвідку у Норвегії; про німецьких громадян, які організували збройний напад на урядовий центр у Гаазі; про німецьких агентів, що поширювали панічні чутки у Бельгії та Франції…

Зрозуміло, що часто при цьому перші підозри падали на місцеві національні меншини. Наприклад, німецьку. Не було жодної країни, де німці не об'єдналися б у свої етнічні спільноти. За даними веймарського історика професора Ернста Єкка, за межами Німеччини тоді мешкало 10 млн. німців[4]. Берлін став розглядати їх анклави як знаряддя підриву зсередини новостворених держав. Із цією метою серед німецьких національних меншин було створено потужну мережу націоналістичних і реваншистських організацій. Вони співробітничали з урядовими інстанціями Німеччини та щедро фінансувалися німецьким МЗС. Окрім суто господарських завдань по встановленню німецького контролю над економіками нових держав, переслідувалася й культурницька мета. Під патронатом культурного відділу МЗС здійснювалися зовнішня культурна експансія і "культурна пропаганда". Ця діяльність визначалася як популяризація і перетворення німецької культури в притягальний центр духовного життя ненімецького населення Центральної Європи, а німецької мови — в засіб спілкування між народами. Головним засобом збереження й зміцнення культурних позицій Німеччини вважалася всебічна підтримка німецьких шкіл, залучення до них місцевого населення, його подальша германізація й асиміляція. Влаштовувалися дні німецьких учителів, куди приїжджали колеги з "фатерлянду" ділитися досвідом, як у серцях учнів ростити "палку любов до Батьківщини". У зміцненні шкільної справи реваншистські організації вбачали ключ до налагодження ідейної, політичної й економічної єдності між Німеччиною і "фрольксдойче" (німецькими меншинами закордоном), до створення "єдиної німецької спільноти".

Починаючи з 1918 року уряд Німеччини таємно фінансував німецькі заклади й асоціації в прикордонних районах, котрі відійшли від Німеччини за Версальським мирним договором. Частина субсидій відпускалася від імені "Німецького благодійного товариства" та кількох підставних фірм. Значні кошти надавалися й через "Асоціацію для німців закордоном", оскільки майже всі німці розглядали втрачені після війни території як тимчасову несправедливість.

Врешті-решт, німецька демократія у 1933 р. остаточно виродилася у фашизм. І тоді настав логічний кінець багаторічної роботи. Німецькі національні меншини стали активними учасниками імперської політики реваншу. Перед ними ставилися завдання влаштовувати "інциденти" й заявляти "протести" проти "тяжкого становища німців" і таким чином готувати європейську громадськість до спокійного сприйняття майбутніх територіальних змін у Європі як закономірних та справедливих. Вони підточували суверенні держави, руйнували їх зсередини, "готуючи" їх до поглинання Німеччиною, що заходилася повертати собі "керівну роль у Європі". Закордонні німецькі організації, і в першу чергу націонал-соціалістські асоціації, поза сумнівами, підтримували тісний зв'язок з центральним керівництвом у рейху. Ним слугувала закордонна організація нацистської партії Auslands-Organisation der NSDAP.

Сутність їх зв'язків залишалася таємницею для широкого загалу, хоча газети іноді публікували повідомлення про вигнання з різних країн окремих членів закордонних секцій нацистів. А про масштабність роботи таких секцій свідчить хоча б той факт, що африканський відділ Auslands-Organisation der NSDAP був відкритий ще у 1931 році! Тобто ще до приходу нацистів до влади в Німеччині. А в 1933 році, коли Гітлер став канцлером країни, існувало 160 відділень нацистської партії поза межами Німеччини[5].

Крім того, в складі міністерства внутрішніх справ, яке підкорялося SS, з 1936 року діяла власна Служба зв'язку з німецькими національними меншинами. Він фінансувався через так званий благодійний "фонд Адольфа Гітлера", котрий в 1937-38 роках мав 46 мільйонів рейхсмарок[6].

Ці структури, спираючись на своїх закордонних членів, забезпечували керівництво нацистської партії інформацією про країни свого розташування. Завдяки цьому Гітлер з поплічниками мали альтернативні джерела інформації незалежно від дипломатів та розвідки, котрим не надто довіряли. Ряд відомостей географічного, історичного, військового та економічного характеру про іноземні держави німецька влада накопичувала завдяки роботі так званого Німецького інституту закордоння ("Deutsche Ausland- Institut"). Крім того, крупні німецькі фірми "І.Г. Фарбен", "Крупп", "Цейс", "Рейнметалл-Борзіг" у своїх закордонних філіях та представництвах охоче приймали на роботу місцевих громадян, котрі допомагали робити політичні та економічні звіти для своїх роботодавців. Потім у Німеччині добре навчений персонал готував з цих звітів докладні відповіді за переліками питань, що передавалися розвідкою та партійними органами влади.

З таких культурно-навчальних заходів та інформаційних послуг німецькому уряду розпочиналася зловісна політична (а потім і військова) діяльність німецької п'ятої колони. Групи німців та співчуваючих місцевих нацистів добровільно надавали свою допомогу Німеччині, при цьому свідомо завдаючи непоправної шкоди власній країні. Це було наслідком політичного виховання, котрим наполегливо займалася Німеччина щодо іноземних громадян протягом всіх років Веймарської республіки. Першим кроком стала Австрія.

25 липня 1934 року група австрійських нацистів спробували підняти заколот проти уряду на чолі з Дольфусом. Хоча заколот зазнав поразки, нацисти встигли поранити канцлера Австрії. Він помер, стікаючи кров'ю, бо члени п'ятої колони просто не допустили до канцлера ані лікарів, ані священика. Причетність Німеччини до дій австрійських заколотників (на кшталт Планетта і Хольцвебера) була очевидною, оскільки іноземні журналісти вже через кілька днів демонстрували один одному у Відні німецький прес-бюлетень ("Deutsche Presseklischeedienst") від 22 липня 1934 року. Хоча він був надрукований за три дні до заколоту, але в ньому вже були фотознімки "народного повстання у Відні" і повідомлення про смерть Дольфуса! Ще в пістолети не вставлені набої, а некролог про жертву вже надруковано!

Наступні роки відкрили нову сторінку в питанні п'ятої колони. Страх перед цим явищем призвів до усвідомлення та чіткої конкретизації нової загрози. Тож конкретизуємо цю загрозу й ми.

Розділ II. Склад п'ятої колони.

1. Етнічні меншини.

Завдяки наполегливій роботі Німеччини з "фольксдойче"[7] та активному їх використанню Гітлером у своїх агресивних планах постала уява про всіх закордонних німців як агентів Гітлера. У виданні Британського Королівського інституту з міжнародних справ ("The World in March 1939", Лондон, 1952 рік) німецькі національні меншини у державах Центральної та Східної Європи були прямо названі п'ятою колоною міжнародного значення. Фактично сама національність людини ставала головною ознакою її належності до п'ятої колони.

Головним доказом для такого етнічного підходу до визначення проблеми п'ятої колони стала діяльність судетських німців у Чехословаччині в 1938 році. Там існувала так звана судето-німецька партія ("Sudetendeutsche Partei"), за котру на травневих виборах 1935 року проголосували кожні два з трьох судетських німців. Партію очолював колишній вчитель фізкультури Конрад Генлейн. Він постійно звертався з надуманими звинуваченнями проти чехословацької влади та закликав німців до повстання й приєднання до Німеччини. Кілька разів він зустрічався з Гітлером, був присутній на партійному з'їзді нацистів у Нюрнбергу, а також виступав на німецьких радіостанціях із закликами до втручання в чехословацькі справи. Він проголосив створення судетського добровільного легіону для збройної боротьби проти Чехословацької республіки, таким чином перетворюючи її громадян німецької національності на збройних заколотників. Врешті-решт, він втік до Німеччини, проте справа вже була зроблена. Внутрішня ситуація в Чехословаччині була розбурхана, і створені умови для перенесення "чехословацького питання" на міжнародний рівень. Далі відбулася відома "мюнхенська зрада", і розпочалася поступова анексія Чехословаччини Німеччиною. Фіналом "політичної" боротьби Генлейна за автономію судетських німців у складі Чехословаччини стало перетворення цієї держав на Протекторат Богемія і Моравія!

Згодом зрадницькі кроки вчиняли представники німецьких меншин під час агресій проти інших країн. Бойовики судетсько-німецького легіону та члени конспіративних загонів польських німців, замаскованих під "спортивні клуби", були переформовані в постійні диверсійні підрозділи, що підкорялися II відділу Управління військової розвідки та контррозвідки Верховного командування збройними силами Німеччини ("Абвер"). Вони закидалися до інших країн напередодні агресії та діяли методами вже не політичної, а військової п'ятої колони: терористичні акти, провокації, поширення панічних настроїв і чуток, розвідувально-диверсійні дії, організація саботажу. З цих груп був сформований так званий будівельно-навчальний полк "Бранденбург", що спеціалізувався на диверсіях у тилу противника і комплектувався з представників п'ятої колони.

До речі, на базі цього полку формувалися українські батальйони "Роланд" і "Нахтігаль". Українців розглядали в "Абвері" як п'яту колону в СРСР, тому підпорядкували їх "фахівцям" диверсійної роботи. Але як тільки українці проголосили 30 червня 1941 р. у Львові "Акт проголошення Української Держави", вони їх негайно позбулися, оскільки тепер українці з своїми державницькими устремліннями перетворилися на п'яту колону для самої Німеччини.

Репресії з тортурами та масовими розстрілами обрушилися на український національний рух. Гітлера цікавила тільки допомога ОУН у вигнанні радянських військ із Західної України, а потім український рух автоматично ставав ворожою перешкодою для влади Рейху в Україні.

Натомість "Абвер" та війська SS активно залучали до своїх лав членів п'ятої колони з німецьких "фольксдойче" на окупованих територіях. Сумну відомість набула, наприклад, 7-ма гірська дивізія SS "Принц Ойген", яка складалася з югославських німців та воювала проти місцевих партизан.

Все це було добре відомо вже в ті часи, тому реакція не забарилася. Вже стали хрестоматійними приклади, як Сталін рішуче скасував німецьку національно-культурну автономію у Поволжі, а всіх німців відправили на заслання до Сибіру та Казахстану. Єдиною їх провиною була їх німецька національність, котра викликала підозри у приналежності до п'ятої колони. Потім аналогічним чином будуть діяти щодо багатьох так званих "злочинних" народів. Не обов'язково, щоб серед цих народів було багато випадків бандитизму, зради чи співробітництва з окупантами, як у випадку з кримськими татарами або чеченцями. Достатньо було, що їх підозрювали у симпатіях та зв'язках із реальними ворогами СРСР (як німців, угорців, фінів) або можливими ворогами СРСР (як турків-месхетинців, японців, корейців). Адже вони були етнічними родичами ворожих націй!

Аналогічним чином вчинили у США. Морський міністр цієї держави після японського нападу на Перл-Харбор (7 грудня 1941 року) виступив з твердженням, ніби "найбільш ефективними за всю війну діями п'ятої колони (якщо не враховувати подій у Норвегії) виявилися дії на Гавайських островах"[8]. Йшлося про 160 тисяч громадян США японського походження, які проживали на Гавайських островах. Аналогічні підозри звучали щодо 110 тисяч японського населення в Каліфорнії, так званих "нісеїв". Спираючись на телеграми агенції "Юнайтед Прес" від 30 і 31 грудня 1941 року, американська преса опублікувала масу повідомлень про уявні зради американських японців. Член палати представників Конгресу США Ренкін 19 лютого 1942 року навіть закінчив свій виступ прокльонами зрадникам. Ворожі настрої посилилися до такого ступеню, що навесні 1942 року влада інтернувала всіх громадян США японського походження, відправивши їх до внутрішніх районів країни.

Після 1945 року уряди Польщі, Чехословаччини, Югославії, СРСР депортували з своїх територій сотні тисяч осіб німецького населення, яке проживало століттями у своїх місцях. Надто велику пам'ять залишили по собі німецькі меншини, тому уряди нових держав намагалися убезпечити себе на майбутнє від можливих проявів німецької п'ятої колони.

Розглядаючи цю проблему, виходить, що Українська держава стоїть перед складними випробуваннями. Територіальних претензій до неї вистачало завжди. З Україною межує сім країн, і кожна з них так чи інакше натякала на "історичну несправедливість" українських кордонів[9]. А згідно Всеукраїнського перепису населення 2001 року в Україні є значні національні меншини: росіяни (17,3% населення, 8 млн. 334 тис. чол.), кримські татари (0,6%, 248,2 тис. чол.), угорці (0,3%, 156,6 тис. чол.), румуни (0,3%, 151 тис. чол.), поляки (0,3%, 144 тис. чол.)[10].

Підозри щодо поляків і кримських татар поки що безпідставні. Після століть непримиренної боротьби та підозр (особливо в першій половині та середині XX ст.) міждержавні відносини з Польщею досягли такого рівня, що говорити про якійсь реванш і територіальні зазіхання з боку Польщі немає підстав. Крім того, польська община малочисельна й надто розпорошена, щоб слугувати п'ятою колоною, коли б у Варшави виникли такі плани. Що стосується кримських татар, то вплив на них з боку Туреччини не варто перебільшувати. Маючи суттєві проблеми з сепаратизмом у власній країні й історичні конфлікти по периметру всього свого кордону, Туреччині не вистачало ще розпочинати експансію до Криму. До того ж, татари складають тільки 12% населення Криму, тому сучасний статус автономії дозволяє успішно розв'язувати більшість їх проблем.

Що стосується угорців та румун, то ці етнічні групи проживають компактно у прикордонних районах і мають тісні зв'язки з своїми історичними батьківщинами. В принципі, їх можна було б використати у якості п'ятої колони проти України в якомусь прикордонному конфлікті. Однак тут слід зважати на кілька "але". По-перше, Угорщина є членом НАТО і ЄС, тому не може ігнорувати принципи цивілізованої зовнішньої політики, прийняті сьогодні у Європі. До того ж родинні та історичні зв'язки угорців виявляються ще одним каналом зв'язку України з ЄС. Тому рубати їх заради сумнівної перспективи зміни східного угорського кордону ніхто у Будапешті не замислить. Від цього буде проблем більше, ніж якихось вигод. По-друге, хоча Румунія за останні 14 років і дала вдосталь приводів не довіряти її запевненням (згадаємо хоча б акцію її МЗС по незаконній видачі румунських паспортів українським румунам в Чернівецькій області та погано приховані територіальні претензії), проте Бухарест занадто слабкий, щоб сперечатися з Україною. А громада українських румунів на практиці довела, що є лояльною своїй державі і не дозволяє використовувати себе в якості п'ятої колони. Згадаємо, як Румунія фабрикувала інформацію щодо утисків національних прав румунів в Україні для компрометації України перед міжнародними організаціями. За наслідками цих дій зацікавлені європейські організації проводили перевірку дотримання українською владою прав національних меншин в Україні. Румунська громада в нашій державі тоді яскраво продемонструвала, що звинувачення офіційного Бухаресту на адресу Києва безпідставні. її права та можливості в Україні були значно ширшими, ніж стан справ із забезпеченням прав українців в Румунії. Тому говорити про якусь румунську п'яту колону в нашій державі сьогодні немає підстав.

Значно складніше питання з російською етнічною групою. Вона багаточисельна, претендує на статус другої державостворюючої нації в Україні поряд з самими українцями. До того ж в окремих регіонах нашої країни росіяни проживають великими групами і компактно[11]. Небезпека стає зрозумілою при деяких історичних порівняннях.

Суттєвим наслідком Першої світової війни стали зміни на політичній карті Європи. Після неї з'явилася ціла низка нових і відроджених держав (Польща, Чехословаччина, Австрія, країни Балтії, Угорщина, Югославія). Для переможеної Німеччини, яка втратила 10% території, 1/8 населення та з наймогутнішої країни континенту перетворилася на другорядну державу, така ситуація була неприйнятною. Німці в масі своїй не прийняли нового статусу держави, байдуже і навіть вороже ставилися до демократичної республіки, ностальгували за кайзером, колоніями, великою армією… Для них веймарська демократія була чужою. Загальне невдоволення викликали нові кордони. Усе це породжувало реваншистські настрої і прагнення.

Порівняємо з сучасною Росією. Поразка у Холодній війні малозрозуміла широкому загалу населення, як німці не розуміли причин поразки у Першій світовій. Адже німецька армія весь час доволі успішно воювала на території противника, а важливий учасник Антанти Росія була виведена з війни. І в розумінні росіян поразка в Холодній війні була також нелогічною. Радянська армія тільки що закінчила переозброєння і є найсильнішою у своїй історії. Розпочалася реальна гонитва озброєнь у космосі, де СРСР має гучні успіхи. Військові бази розташовані у всьому світі. І раптом табір союзників розбігається, а СРСР розпадається. Подібно до німців після Першої світової, росіяни пояснили собі все доволі просто: нас зрадили найвищі керівники! І так само не сприйняли демократичних порядків, як колись німці Веймарську республіку.

Морально-психологічний стан імперської нації, що зазнала поразки і потребувала часу, аби подолати її наслідки, вимагав переосмислення своєї ролі в європейській історії. За таких умов нові держави, насамперед Польща і Чехословаччина, де жили значні німецькі національні меншини, стали об'єктами фактичного невизнання і тиску з боку Німеччини — економічного, політичного, культурного, мовного, їхні спроби послабити німецькі позиції на власній території, що було природним у сенсі розбудови державного суверенітету, наштовхнулися на протидію керівних кіл німецької демократії.

Те ж саме ми спостерігали з Росією, котра аналогічним чином ніяк не могла змиритися з втратою цілих республік, що в один момент стали незалежними країнами. У першу чергу, Білорусією та Україною. Про те, що сам факт української державної незалежності не сприймається російським політичним істеблішментом, свідчать вислови практично всіх російських політиків. Жоден з них не залишився байдужим до "українського питання": від президента Єльцина і віце-президента Руцького одразу після їх серпневої перемоги 1991 року в Москві, і до політиків різних рівнів сьогодення. Давно нікого не дивує, що у віце-спікера російської Думи В. Жириновського на язиці те, що у інших росіян на умі. Ось один з останніх "перлів" цього діяча: "Для мене Україна — це Київська губернія, Полтавська, Одеська. І якщо я стану президентом РФ, то ніякої України не буде"[12].

Але ми говоримо, в першу чергу, про таких дуже поважних російських політиків, як голова уряду Москви Лужков, "господар Уралу" Едуард Россель, голова Кубанського краю Ткачов, колишній віце-прем'єр-міністр В. Христенко та багато інших. Усі вони говорять без втоми про "малоросійське жлобство", історичні образи Росії через втрату Коси Тузла (в інших умовах згадують Севастополь, Крим, Донбас, Новоросію…) Самостійні стосунки України з Європою вважають зрадою. І це ще не дуже радикальні настрої. Починали вони з того, що просто відкидали сам факт існування Української держави. Відомий російський політик початку 1990-х pp. С. Бабурін: "Либо Украина снова объединится с Россией, либо война"[13]. Член Комітету Держдуми Росії з геополітики О.Митрофанов: "Дело в неприятии принципиальном: нет государства "Украина". Нет для общества"[14].

Член думського комітету в справах СНД К. Затулін створив Інститут країн СНД, котрий претендує бути експертом для російської влади у справах з країнами СНД. Його інститут і комітет свого часу встигли охрестити джерелом провокацій напруженості у відносинах з Україною. Він публічно критикував сам факт існування Української держави та ще й в існуючих українських кордонах як нечувану загрозу інтересам Росії і росіян взагалі. Вся його політика щодо України побудована на тому, щоб "смириться с тем, что невозможно изменить, и изменить то, с чем невозможно смириться"[15]. Досить погортати сторінки Інформаційно-політичного бюлетеню цього інституту "Страны СНГ. Русские и русскоязычные в новом зарубежье", котрий видає Затулін. До речі, інститут Затуліна спеціалізується не тільки на проблемах Росії в СНД, але й на російських общинах поза межами Росії. Саме його зусиллями російські меншини в інших державах старанно перетворюються на п'яту колону. І сьогодні він діє при Адміністрації Президента РФ, тобто фактично виступає одним з інструментів реалізації російської державної політики.

У жовтні 2005 року депутат Держдуми Російської Федерації, член центральної політради партії "Единая Россия", директор Інституту країн СНД К. Затулін побував у Києві з метою відкрити філіал свого інституту, а також провести прес-конференцію з "промовистою" назвою: "Криза помаранчевої влади напередодні березневих виборів". Ми ще не раз повернемося до роботи цього закладу на наших сторінках.

Аби утримати під своїм контролем нові держави СНД, Росія широко застосовувала свої економічні можливості і вплив російських етнічних меншин. Подивимось, як це робила Німеччина?

Німецький капітал ставив перед собою насамперед політичні цілі — загальмувати економічний розвиток молодих країн, зміцнити опорні пункти германізму й засади своєї присутності, зберегти німецький елемент і обстановку неспокою та конфліктів. Масштабна торгівельна війна 1925-1934 pp. проти Польщі повинна була довести її "нежиттєздатність". Митна війна сприяла збереженню й зміцненню економічних позицій Німеччини в Польщі. Щодо Чехословаччини сповна використовувалась її експортно-імпортна залежність, орієнтація на німецькі ринки. Потужна антипольська й античехословацька пропаганда, розгорнута німецькою демократією, формувала у німців уявлення про нові держави як квазідержави. У низці фальсифікацій, спрямованих на розпалювання національної ворожнечі, було охаювання й применшення ролі у суспільному житті поляків і чехів та перебільшення й вихваляння діяльності німців. Поширювалася теза про "нездатність чехів і поляків творити свою державність". У Польщі робилася ставка на створення антипольських настроїв, на внутрішній розкол суспільства.

Поглянемо на українські реалії. Прагнення України вийти із зони російських інтересів і мати незалежну внутрішню і зовнішню політику зустрічають спротив як з боку Росії, так і з боку п'ятої колони в Україні.

Загрозами підвищення цін на газ Росія прагне безкровним способом організувати "недокрів'я" української економіки. А це на руку п'ятій колоні, яка може використати проблему енергоносіїв у своїй пропаганді проти незалежної політики України на користь своїм замовникам з Росії.

Серед пріоритетів російської політики щодо України в останні роки провідне місце посідають придбання частини промислових і енергетичних підприємств в Україні, тиск у сфері енергетики, підвищення цін на енергоносії, будівництво газопроводів в обхід України та інше. Сутність цієї політики полягає в тому, щоб діючи через економічне життя, використовуючи економічні важелі тиску, домогтися кадрових змін в українській владі. Тобто сформувати міцно пов'язані з Росією бізнес-групи й привести їх до політичної влади в Україні.

З цією метою російська влада розгорнула формування російських транснаціональних корпорацій, котрі б володіли майном в межах СНД і слугували провідниками російської політики. Ясна річ, місцеві громадяни, що отримали роботу в цих компаніях, ставали б патріотами своїх підприємств і, відповідно, провідниками російських інтересів.

Піонерами на цьому шляху стали приватні нафтові компанії: ТНК, ЛУКойл, "Татнафта", "Альянс". Саме ці компанії виявилися першими в російській економіці, хто завдяки продажу на експорт високоліквідної сировини отримав значні кошти для експансії на ринках СНД. У короткий час до їх рук перейшли 90% підприємств української нафтопереробки і нафтохімії. Після цього голова підприємства з іноземними інвестиціями "ТНК-Україна" пан Городецький відкрито заговорив, що український ринок нафти і нафтопродуктів є придатком російського. З суто нафтової сфери російські кошти почали перетікати до інших галузей. Найперше, до контролю за морськими портами і харчовою промисловістю. Крім того, росіяни придбали всі українські підприємства алюмінієвої промисловості.

Нехай не вводить в оману приватний статус цих нафтових корпорацій. Російський уряд має вдосталь важелів тиску на них. Хоча б право надавати й відкликати ліцензії на родовища вуглеводнів у Росії, без чого ці компанії перестануть існувати. Є у влади й чимало інших способів. Доля "ЮКОСа" та його голови Ходорковського, а також безслідне зникнення й таке ж дивне повернення керівника фінансів ЛУКойлу пана Кукури яскраво демонструє, що нафтовикам з владою краще не сперечатися.

Окремо прийшли на Україну PAT "Єдині енергосистеми" і ВАТ "Газпром". Щоправда, враховуючи державний статус цих корпорацій, український уряд відкинув можливість їх участі в приватизації без спеціальних міжурядових угод.

Наступним кроком стало ініційоване російським урядом формування транснаціональних корпорацій в галузі машинобудування. Створені на базі указів президента Путіна концерни об'єднують підприємства однієї галузі, з радянських часів зав'язані в єдиний виробничий комплекс. Підприємства ці знаходяться в різних республіках, однак мозковий та фінансовий центри — у Росії.

Однак економікою все не вичерпується. Вище ми вже навели приклади офіційних заяв, висловлювань політиків, практичних дій Росії, котрі фактично є копією аналогічних дій Німеччини 1920-х років. Той самий стогін про мільйони росіян, що опинилися поза межами Росії в нових державах, неухильна боротьба з використанням їх потенціалу проти укріплення незалежності колишніх республік. І все це разом із галасливою кампанією проти "насильницької українізації", як колись німецька демократія боролася проти слов'янізації німців. Ось назви публікацій лише на шпальтах "Берлінер Анцайгер" за 1924 рік: "Чеська злість проти німецької культури", "Чеський терор", "Страждання німців", "Нечуване насильство" тощо. І все це на тлі зовсім протилежної реальності, як в наші дні галас про "насильницьку українізацію" тим дужчий, чим ближче до остаточної смерті українства. Так, якщо 257805 німців польської Верхньої Сілезії мали в 1930-1931 навчальному році 82 народні школи, в яких навчався 21881 учень, то із 528243 поляків, які проживали в німецькій Верхній Сілезії, тільки 384 учні навчалися польською мовою. Ситуація у сучасному Криму для українців ще гірша. Достатньо згадати хоча б нещодавню істерію з приводу спроби відкрити у селищі Комсомольське на півночі Криму україномовну школу. Попри те, що десятки тисяч українських дітей не мають змоги навчатися своєю мовою, борці з українізацією вчинили справжню "битву" під гаслом "Не дамо взяти за горлянку російську мову!". Все поставлено з ніг на голову. А в Росії українці взагалі не мають змоги навчатися рідною мовою.

Так само в засобах масової інформації. Вище ми відзначали про тотальне панування російського інформаційного простору в Україні. Придивимося до історії: кількість газет німецькою мовою у Чехословаччині перевалювала за 170 найменувань, в Польщі окрім загальнопольської "Рундшау ін Полем" лише в польській частині Верхньої Сілезії виходило 35 газет. Вам це нашу сучасність не нагадує?

За допомогою російського бізнесу в Україні формується потужна база, завдання якої — захищати євразійську модель подальшого розвитку. Це "завдання" вже виконують мало не 90% наших засобів масової інформації. Подивимося, хто володіє українським телебаченням:

• власники російської компанії "НТВ" володіють акціями українського каналу "1+1";

• телеканал "Інтер" створений за участю російського "ОРТ";

• "Новий канал" підконтрольний "Альфа-групп";

• компанія "ЛУКойл" бере посильну участь в українському політичному житті за допомогою дециметрового телеканалу СТБ…

Власне українське телебачення переповнене російською продукцією. І на додаток до цього в ряді регіонів України йде пряма трансляція російських телеканалів.

Не краще на ринку друкованих засобів масової інформації. Маємо ситуацію, коли в 1