Последние сообщения блогов

З кожним роком правда проГолодомор 1932—1933 років в Україні дедалі більше поширюється серед українськоїі світової спільноти. Сьогодні не викликає сумніву, що 75 років томусталінський тоталітарний режим вчинив жорстокий злочин проти української нації,внаслідок якого мільйони українських селян були виморені штучно організованимголодом.

Поступово предметом поглибленоговивчення стає дедалі ширше коло питань, пов’язаних із причинами, мотивами,обставинами, механізмами і наслідками Голодомору. В результаті у корпусідосліджень цієї жахливої трагедії меншає білих плям і спірних проблем. Протетриває і, як мені здається, набуває інтенсивності дискусія навколо питаннякваліфікації Голодомору геноцидом.

Деякі дослідники, політологи іполітики як в Україні, так і поза її межами, визнаючи його злочинний характер,не вважають Голодомор злочином геноциду, попри ухвалення у 2006 р. ВерховноюРадою України Закону про Голодомор 1932—1933 рр. в Україні. Вони аргументуютьсвою позицію тим, що в той час на безмежних просторах Країни Рад від голодумасово гинули не лише українські селяни, і тому, мовляв, немає сенсувиокремлювати геноцидний характер українського Голодомору.

Така постановка питання ігноруєнаціональний вимір українського Голодомору, на який аргументовано вказуютьбагато дослідників, зокрема такі авторитетні, як Роберт Конквест та Джеймс Мейс.

Голодомор і злочини протилюдяності

Навіть якщо розглядати масовевимордування українських селян штучно організованим голодом поза національнимконтекстом, таке знищення також є тяжким міжнародним злочином або злочиномпроти людяності.

Примусова хлібозаготівля, 1933 р.

У зв’язку зцим зазначимо, що для юридичної оцінки і засудженнявбивства селян голодом не вартовинаходити нові терміни, такі як «соціоцид» або «класоцид», а треба лише знати та вміти застосовуватиміжнародне право, в якому, крім геноциду, є й інші категорії злочинів протилюдяності, зокрема такий як винищення. У міжнародному праві підвинищенням розуміють свідоме широкомасштабне або систематичне вбивство значноїкількості людей, зокрема шляхом позбавлення їх доступу до продуктів харчуваннята ліків.

Геноцид і винищення є найтяжчими міжнародними злочинамивідповідно до загальновизнаних звичаєвих норм міжнародного права, які знайшливіддзеркалення у міжнародних договорах, зокрема в Конвенції ООН 1948 р. пропопередження злочину геноциду і покарання за нього, і в Римському статутіМіжнародного кримінального суду 1998 року.

У Римському статуті в окремій ст. 6 відтворенакваліфікація злочину геноциду як вона викладена у Конвенції ООН 1948 р., а уст. 7 дається перелік інших міжнародних злочинів під загальною назвою «злочинипроти людяності», до яких віднесено і такий злочин, як винищення (частина 1 § b).

Отже, геноцид не є єдиним міжнародним злочином або злочином проти людяності,а одним із них. Проте цей злочин вирізняється серед інших особливим характером,правовою специфікою та наслідками. Тому в доктрині міжнародного права геноцидназивають «злочином злочинів» (crime of the crimes — англ., crime des crimes —фр.)

Особливість соціально-правової природи геноциду полягає в тому, що цейзлочин спрямований на знищення національних, етнічних, расових або релігійнихгруп як таких, тобто груп, які є найголовнішими базовими цивілізаційнимиелементами структури людства. Знищення цих елементів суперечить принципубагатоманітності світу в його цивілізаційно-планетарному вимірі і становитьнебезпеку не лише для поодиноких людей і спільнот, а для людства в цілому.

Загальним для геноциду та інших злочинів проти людяності є те, що їхвчинення веде за собою широкомасштабні або систематичні порушення природнихправ та основоположних свобод людини і є підставою для відповідальності виннихдержав, посадових і приватних осіб відповідно до норм національного йміжнародного права.

Сподіваюся, що сьогодні в жодної неупередженої людини, яка має хоч крихтусовісті і людського співчуття, не виникає сумнівів щодо правомірності оцінкицілеспрямованого вбивства голодом мільйонів українських селян у 1932—1933 рр.як злочину проти людяності під назвою «винищення». Отже, масове вимордуванняукраїнців, яке сталося 75 років тому, є тяжким міжнародним злочином, незалежновід того, кваліфікувати його як геноцид чи як винищення.

Проте шана до пам’яті жертв Голодомору, елементарне почуття справедливості ілюдська солідарність вимагають належної юридичної оцінки нашої національноїтрагедії у світлі положень Конвенції ООН 1948 р. про попередження злочинугеноциду та покарання за нього.

Характерніознаки геноциду

У дослідженнях, присвячених Голодомору, досить часто трапляються нарікання на недосконалість правового визначення поняття «геноцид» інедоліки Конвенції 1948 р., аінколи — й закиди, щоюридичним нормам, сформульованим уцьому документі, відповідав лише Холокост часів Другої світової війни іщо ці норми «не давали 100-процентної гарантії на ідентифікацію усіх випадків масового знищення людей як геноциду» (С. Кульчицький). Такіоцінки Конвенції 1948 р. — хибні, принаймні з двох міркувань. По-перше, нормицього документа не кваліфікують випадків масового знищення людей як геноцид.Відповідно до ст. ІІ Конвенції, геноцидом вважаються злочинні дії, спрямованіпроти будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи як такої, ане просто випадки масового знищення людей.

Як уже зазначалося, масове знищення людей становить окремий міжнароднийзлочин під назвою «винищення».

По-друге, хоч норми Конвенції 1948 р. і були сформульованіпід впливом трагічних подій часів Другої світової війни, вони є нормамизагального міжнародного права і розраховані на кваліфікацію актом геноциду всіхвипадків злочинних дій, які відповідають юридичним критеріям, визначеним цимдокументом; і лише цим документом.

Подобаються нам чи ні наслідки відомих перипетій у ході її розробки,Конвенція про попередження злочину геноциду та покарання за нього у томувигляді, як вона була підписана 9 грудня 1948 р., є автентичним і чиннимміжнародно-правовим актом. Жодна держава і міжнароднеспівтовариство в цілому не ставлять під сумнів правоякісність Конвенції 1948 р.Це, зокрема, було переконливо підтверджено через 50 років після її підписання,коли ст. ІІ Конвенції, в якій розкрито зміст злочину геноцид, була, по суті,дослівно відтворена у ст. 6 Римського Статуту Міжнародного кримінальногосуду.

У світлі викладеного контрпродуктивними є спроби самочинної інтерпретаціїположень Конвенції 1948 р. з метою «поліпшення» її якості або пристосування доспецифіки «механізму радянського геноциду». В рамках такого підходу деякідослідники обстоюють тези, які, всупереч їхнім добрим намірам, із юридичноїточки зору, створюють підстави для заперечення геноцидного характеру Голодомору.

З іншого боку, неприпустимими є спроби заперечення геноцидного характеруГолодомору шляхом свідомого спотворення змісту положень Конвенції 1948 р. якдослідниками, політиками та політологами, так і офіційними представникамидеяких держав.

Відповідно до принципів права міжнародних договорів,Конвенцію 1948 р. треба сприймати такою, яка вона є, і застосовувати її нормидля кваліфікації будь-яких злочинних дій як геноциду у суворій відповідностілише до визначених нею критеріїв, а не критеріїв, які комусь заманулосявикористати, оскільки вони вписуються у рамки його/її суб’єктивногобачення і є для них зручними.

Суть злочину «геноцид» викладено у формулі початкової частини ст. ІІКонвенції 1948 р., відповідно до якої «геноцид означає … акти, вчинені знаміром знищити, повністю або частково, будь-яку національну, етнічну, расовуабо релігійну групу як таку». В доктрині і практиціміжнародного права загальновизнаним є розуміння того, що для кваліфікаціїзлочинних дій геноцидом необхідно довести наявність у суб’єкта злочинуспеціального наміру (dolus specialis) знищити лише визначену у Конвенції групуі спрямованість його злочинної поведінки проти визначеної групи як такої.

Дії, які не мають усіх згаданих ознак, не є злочином геноциду, навіть якщоїхнім наслідком є масове знищення людей і винищення навіть чслених людськихгруп. Геноцид відрізняється від інших злочинів протилюдяності, по-перше, якістю наміру, а не кількістю жертв, по-друге,спрямованістю не проти людей взагалі, а проти чітко окресленого кола різновидівлюдських груп, по-третє, націленістю не проти окремих членів таких груп, апроти груп як таких.

Отже, вирішальним і критичним для юридичної оцінки тієї чиіншої поведінки геноцидом є встановлення спеціального наміру знищити певну групуі доведення того, що цей намір стосувався саме цієї національної, етнічної,расової або релігійної групи як такої, а не пошуки відповіді на запитання чому,з яких причин і мотивів, де й коли було вчинено злочин, а також щодо такзваного кількісного порогу, тобто чисельності жертв злочину.

Водночас слід підкреслити, що відповіді на ці запитання єважливими як для встановлення спеціального наміру, так і для з’ясування іншихобставин злочину, зокрема його спрямованості проти певної групи, визначеноїКонвенцією 1948 р. У зв’язку з цим необхідно високо оцінити творчий доробоктаких українських істориків, як В. Васильєв, С. Кульчицький, В. Марочко,Ю. Мицик, Р.Пиріг, Є Шаталіна, Ю. Шаповал та багатьох інших, численні розвідкияких є надійним фактологічним підґрунтям для кваліфікації голоду 1932—1933 рр.в Україні злочином геноциду. Не можна не згадати також подвижницьку працюсвітлої пам’яті Дж. Мейса та В. Маняка.

Наявністьнаміру сталінського режиму організувати Голодомор в Україні

Для доведення геноцидного характеру Голодомору необхіднонасамперед довести наявність наміру сталінського тоталітарного режимуорганізувати Голодомор в Україні. Противники кваліфікації Голодомору як злочинугеноциду ставлять запитання, чи був цей намір зафіксований документально, чиіснував заздалегідь розроблений план, який би його підтверджував, івідповідають: «Дослідниками не знайдено ще жодної постанови Радянськогоуряду і ЦК партії, що наказують убити з допомогою голоду певну кількістьукраїнських чи інших селян». (російський вчений В. Кондрашин)

У зв’язку з цим слід наголосити, що Конвенція 1948 р. не передбачаєнеодмінного пред’явлення документа про план злочину або про намір йогоздійснення, а вимагає лише доведення такого наміру.

Документ, у якому було б викладено план знищення українських селян іздопомогою голоду, навряд чи буде виявлено. З огляду на вкорінену у ментальностібільшовицького керівництва схильність до конспірації та його прагненняприховати страхітливо злочинну і нелюдську акцію, існування такого документа упринципі проблематичне. Навіть у фашистській Німеччині, де існувала офіційносхвалена расистська доктрина, геноцидна акція проти євреїв відбувалася підприкриттям евфемізму «остаточне вирішення єврейського питання».

Сьогодні навіть противники визнання українськогоГолодомору геноцидом погоджуються з тим, що — голод в Україні та інших частинахСРСР було породжено свавільним вилученням у селян вирощеного ними врожаю таінших сільськогосподарських продуктів на основі надмірних хлібозаготівельнихпланів, встановлюваних державою за рішеннями вищих партійних органів.Реалізація таких планів неминуче прирікала село на голодну смерть. Отже,планування надмірного вилучення в селян виробленої ними сільгосппродукції єрівнозначним плануванню Голодомору. Таким чином, можна стверджувати: планвинищення українських селян був замаскований під надмірні планихлібозаготівель.

Усі надмірні плани хлібозаготівель виконували злочинніфункції, але лише хлібозаготівельні плани 1932 і 1933 років стали планамигеноцидного винищення українського селянства.

У 1926 році — останньому році вільних продажу-закупівлісільськогосподарської продукції — держава заготувала в Україні 3,3 млн. тзерна. Після запровадження централізованого і керованого зМоскви планування хлібозаготівель квота для України на 1928 рік становила 4,4млн. т зерна, а для всього Союзу — 10,5 млн. т. Планові квоти хлібозаготівель1930 р. було збільшено майже вдвічі: для України вони становили 7,7 млн. т, адля всього Союзу — 20 млн. т.

Радикальне підвищення квот хлібопоставок відбулося в умовах, коли внаслідокполітики розкуркулення і насильницької колективізації стару традиційну системуземлеробства було зруйновано, а нової ще не було створено. Першого колгоспногороку Україна виконала хлібозаготівельний план завдяки сприятливим погоднимумовам у 1930 р. і надзвичайно високому врожаю, який сягнув 23 млн. т зерна.Втім, виконання плану супроводжувалося великими втратами зерна, а головне —селян було позбавлено звичайних запасів, які традиційно робилися ними для забезпеченнясвоєї життєдіяльності.

Ігноруючи потреби селян, кремлівське керівництво, хибнопереконане, що успішна реалізація плану хлібозаготівель у 1930 р. буладосягнута завдяки «перевагам колгоспного ладу», затвердило новий надмірний планхлібозаготівель і на наступний, 1931 рік. Відповідно до цього плану, Українамала знову поставити 7,7 млн. т зерна, а решта республік Союзу — 21,4млн. т.

Виконання в Україні хлібозаготівельного плану 1931 року відбувалося звеликим напруженням і супроводжувалося вилученням максимально можливих обсягівзбіжжя як у колгоспів, так і в одноосібників, оскільки врожай зернових бувзначно нижчим за торішній і становив 18,3 млн. т.

Україна не виконала повністю плану хлібозаготівель(замість запланованих 7,7 млн. т зерна було зібрано 7 млн. т), але з села зновубуло вивезено великі обсяги збіжжя, внаслідок чого вже у 1931 р. в багатьохмісцевостях України через нестачу харчів почалося голодування і були навітьвипадки голоду .

У звіті секретно-політичного відділу ОДПУ, що стосувався кінця 1931 р. —початку 1932 р., констатувалося таке: « В низці населених пунктів (Харківської,Київської, Одеської, Дніпропетровської, Вінницької областей) УСРРспостерігаються продускладнення та випадки голодування колгоспних сімейств». Утогочасних офіційних документах немає згадок про голод. Натомістьвикористовуються евфемізми «продускладнення» та «голодування».

Плануючи і здійснюючи хлібозаготівлі 1930—1931 рр., більшовицькекерівництво, найвірогідніше, ще не мало наміру викликати голод. Його мета полягала тоді не у знищенні українських селян та селян вінших регіонах СРСР, а у створенні великих централізованих запасів збіжжя йінших сільгосппродуктів, необхідних для отримання валютних надходжень і використанняїх для індустріалізації СРСР, створення потужного військово-промисловогокомплексу, модернізації і озброєння Червоної Армії як знаряддя майбутніхвизвольних походів та силового поширення комунізму в світі.

Голодування і голод, перші ознаки якого з’явилися ще наприкінці 1931 р. іякий став поширюватись в Україні та інших регіонах СРСР на початку 1932 р.,слід кваліфікувати як результат злочинної недбалості комуністичногокерівництва. Його дії мали ознаки злочину, оскільки воно могло і мусило передбачатинебезпечні наслідки реалізації надмірних хлібозаготівель.

Водночас не викликає сумніву той факт, що більшовицьке керівництво не моглоне усвідомлювати: систематичне продовження свавільної грабіжницької практикихлібозаготівель через запровадження надмірних планів хлібозаготівель викличеширокомасштабний голод і прирече мільйони селян на голодну смерть.

Порівняно з 1930—1931 рр., хлібозаготівельні плани для України на 1932 і1933 роки передбачали трохи нижчу квоту поставок — 5,8 млн. тонн щорічно. Протевони виявилися непосильними, оскільки в попередні роки потенціал села булоістотно підірвано. Їх затвердження стало рівнозначним затвердженню планіввинищення українських селян.

Отже, початком спланованого сталінським режимом Голодоморув Україні слід вважати початок реалізації плану хлібозаготівель на 1932 рік. Усвітлі викладеного помилковим є твердження, що Голодомор, який набув ознакгеноциду, розпочався в Україні в 1933 році. Очевидно, підставою для такоготвердження є презумпція наявності певного кількісного порогу числа жертвгеноциду. Така презумпція — хибна, оскільки Конвенція 1948 р. невизначає кількісних параметрів злочину. Адже гіпотетично неважко уявитивипадки, коли кількість жертв геноциду може бути досить обмеженою й налічуватинавіть не тисячі, а сотні людей, наприклад при знищенні невеликого племені абонародності.

Вбивство голодом відбувалося в Україні й на Кубані як до 1933 р., так і в1933 році. Різниця полягає лише в масштабах злочину. Якщо протягом 1932 р.голодом було замордовано приблизно 150 тис. людей, то в 1933 р. лік ішов намільйони. Однак і в 1932, му і в 1933 р. в Україні й на Кубані, на відміну відінших регіонів СРСР , де голодом було також виморено чимало людей, голод бувактом геноциду, оскільки він був навмисне спрямований проти української націїяк такої.

У критичній ситуації, що склалася в Україні, цивілізована альтернативавиходу з кризи полягала в кардинальному перегляді надмірних планівхлібозаготівель, припиненні варварського визиску села, оголошенні голодуючихрайонів зонами гуманітарного лиха та наданні їм термінової широкомасштабноїдопомоги.

Натомість сталінський тоталітарний режим не лише не відмовився відреалізації надмірних планів хлібозаготівель, а й застосував щодо українськогосела безпрецедентні репресії, спрямовані на забезпечення їх виконання тапозбавлення селян продуктів харчування.

Відповідно до наказів і настанов кремлівськогокерівництва, Постановами ЦК ВКП(б)У від 18 листопада 1932 р. та РНК УСРР від 20листопада 1932 р. за незадовільне виконання графіків хлібозаготівель,неправильне використання хліба та його розкрадання, створені у колгоспахнатуральні фонди перераховувались у фонди хлібозаготівель, заборонялосявидавати натураванси, вилучалися натураванси хліба на трудодні, встановлювалисянатуральні штрафи розміром 15 місячних норм здавання колгоспом м’яса якусуспільненої худоби, так і худоби колгоспників.

Розширене тлумачення цих постанов виконавцями давало можливість необмежуватися запровадженням лише м’ясних натуральних штрафів, а й вилучати іншіпродукти харчування (картоплю, квасолю, цибулю, капусту тощо) під приводомборотьби за виконання планів хлібозаготівель.

Постановою РНК УСРР і ЦК К(б) від 6 грудня 1932 р.затверджувалося занесення на «чорну дошку» сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі.Режим покарання занесених на «чорну дошку» сіл включав: припинення довозу дотаких сіл товарів і вивезення з відповідних кооперативних та державних крамницьусіх наявних товарів; повне припинення кооперативної і державноїторгівлі на місцях; цілковиту заборону колгоспної торгівлі як для колгоспників,так і для одноосібників; припинення всілякого кредитування і дочасне стягненнякредитів та інших фінансових зобов’язань; репресії проти всіляких чужих,ворожих і контрреволюційних елементів.

На підставі цієї та інших подібних постанов на «чорнудошку» було занесено сотні українських сіл. І навіть суцільні райони. Їхмешканці опинялись у своєрідних «гетто», позбавлялись елементарних предметівповсякденного побуту, ставали жертвами спеціальних фінансових санкцій тавибіркових політичних репресій. Після виконання хлібозаготівельнихпланів 1930—1931 рр. в українському селі не залишилося запасів зерна, і цепідтверджували результати численних обшуків та рейдів, під час яких вилучалисямізерні, з погляду планових державних квот, обсяги зерна. Незважаючи на це,Сталін 1 січня 1933 р. телеграмою за власним підписом направляє українськомукерівництву постанову ЦК ВКП(б), яка була своєрідним сигналом до продовженнямасових обшуків і застосування репресій щодо українських колгоспів,колгоспників та одноосібників.

Широке застосування надзвичайно жорстких і жорстоких методів виконаннянадмірних планів хлібозаготівель і свавільне позбавлення селян усіх запасівпродовольства є переконливим доказом наміру тоталітарної влади викликати голодв Україні і використати його як знаряддя для знищення українського селянства.

Аналіз поведінки комуністичного керівництва свідчить і про наявність низкинепрямих доказів, які переконливо підтверджують його намір використати штучноорганізований ним голод для винищення українських селян.

По-перше, у розпал Голодомору українським селянам було заборонено виїздитипоза межі України. Заборона забезпечувалась розміщенням на кордонах УСРР та назалізничних станціях військових частин і підрозділів ГПУ. Відповіднодо Постанови Політбюро ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 22 січня 1933 р., органи владибули зобов’язані «не допускати масового виїзду селян із Північного Кавказу вінші краї та в’їзд до меж краю з України», а також «масового виїзду з України вінші краї та в’їзд на Україну з Північного Кавказу». Ця заборона свідомопозбавляла голодуючих селян можливості придбати необхідні для порятункупродукти харчування поза межами ураженої голодом території України, прирікаючиїх на голодну смерть.

По-друге, систематичні і жорстокі репресивні заходи вживалися до тихпартійних і радянських керівників усіх рівнів, які висловлювали незгоду знадмірними планами хлібозаготівель і прагнули допомогти голодуючим селянамшляхом виділення їм продуктів харчування із колгоспних фондів.

По-третє, у державних резервах Непорушного іМобілізаційного фондів було нагромаджено досить великі обсяги збіжжя, але цейресурс не було використано для надання допомоги голодуючій Україні. В обохфондах на 1 січня 1932 року зберігалося 2,033 млн. т збіжжя, а на 1 січня 1933р. — 3,034 млн. т. Цієї кількості зерна цілком вистачило б длязабезпечення хлібним раціоном (при денній нормі 1 кг) до нового врожаю 10 млн.осіб у 1932 р. і 15 млн. осіб у 1933 р.

По-четверте, величезні обсяги збіжжя та інших продуктів харчування,вироблених в Україні , експортувалися за її межі — в інші регіони СРСР і закордон, тоді як мільйони українських селян були позбавлені їжі і вмиралиголодною смертю. З Радянського Союзу було експортовано 5,8 млн. т збіжжя у 1930р., 4,8 млн. т у 1931 р., 1,6 млн. т у 1932 р. та 1,8 млн. т у 1933 р.

Не викликає сумніву, що обмеження зернового експорту в 1931 р., наприкінціякого в Україні вже виникли серйозні продовольчі ускладнення , поширювалосяголодування й навіть з’явилися перші ознаки голоду, та його припинення у1932—1933 рр. могли б запобігти виникненню голоду. Причому такий крок не бувкритичним для реалізації планів радянської індустріалізації. Річ у тому, що вцей період упали світові ціни на пшеницю і, відповідно, зменшилися валютнінадходження від її експорту. У 1932—1933 рр. вартість експортованого хлібастановила лише 369 млн. крб. Тоді як від експорту лісоматеріалів інафтопродуктів було одержано майже 1 млрд. 570 млн. крб.

По-п’яте, сталінський тоталітарний режим проголосив голодв Україні неіснуючим явищем і на цій підставі відмовлявся від допомоги, якупропонували численні неурядові організації, зокрема закордонні українськігромади, і отримання якої сприяло б якщо не відверненню трагедії, то істотномузменшенню її масштабів. Політика заперечення Голодомору і відмова відміжнародної гуманітарної допомоги є переконливим додатковим свідченнямнаміру режиму використати голод як знаряддя знищення українського селянства.

Отже, комуністична влада мала вдосталь ресурсів і можливостей длязапобігання Голодомору і в Україні, і в інших регіонах СРСР. Однак ці ресурсине було використано. Натомість в Україні було свідомо задіяно продуману системурепресивних заходів для позбавлення селян їжі та припинення їх доступу до їжі,оскільки кремлівське керівництво мало намір використати штучний голод длязнищення українського селянства.

Підтвердженням штучного характеру Голодомору 1932—1933 рр.і навмисного використання його як інструменту вимордовування українських селянє продемонстрована сталінським тоталітарним режимом спроможність «контролюватиголод». Із середини 1933 р. смертність від голоду в Україні почала знижуватись,і він припинився наступного року, хоча врожай 1934 р. становив лише 12,3 млн. ті був набагато нижчим, ніж врожаї 1932—1933 рр., які сумарно дорівнювали36,9 млн. т.

Першим кроком у напрямі припинення репресивного вилучення продовольства вселян стала таємна директива-інструкція від 8 травня 1933 р. за підписамиСталіна і Молотова, адресована «всім партійно-радянським працівникам, органамОГПУ, суду і прокуратурі». Цей документ орієнтував на припинення масовихрепресій: «Настав момент, коли ми вже не маємо потреби у масових репресіях,які, як відомо, торкаються не лише куркулів, а й одноосібників і частиниколгоспників». Оскільки знесилені голодом та ізольовані у своїх селах селянивже не становили загрози режимові, директива передбачала припинення масовихвиселень, «упорядкування» арештів та «розвантаження» місць ув’язнення.

У другій половині 1933 р. — на початку 1934 р. ЦК ВКП(б) та РНК СРСРухвалили низку постанов, спрямованих на поліпшення умов праці і життя вколгоспах. Ці акти, зокрема, передбачали відмову віднереалістичних квот хлібозаготівель та свавільних методів вилучення зерна,встановлення нового порядку видачі авансів за участь у збиральних роботах (10червня 1933 р.), нормативне закріплення права колгоспників мати корову, дрібнухудобу та птицю (20 червня 1933р.), заборону додаткових зустрічних планівколгоспам, які виконали встановлені планові завдання (2 серпня 1933р.),надання допомоги безкорівним