
Устанув із могили січовик,
Вогонь янтарний викресав кресалом,
Роздмухав люльку: «Чи ж усе пропало?! –
В його груді озвався серця крик. –
Ординці, лях, царі і більшовик,
Віддавна – за навалою навала,
Земля в огні криваво рокотала…
І знов ясир, і знов московський штик.
...Пощо на меч міняли люди рала?»
В ту мить над полем пісня залунала
Про козаченька, шаблю й чорний шлик…
Десь гучно гримнув постріл з самопала…
І радісно всміхнувся січовик,
Додавши: «Ні, ніщо ще не пропало!»
Андрій Легіт
Стаття Олександра Черненка до "Дня захисника Отєчєства" СМЄЛО МИ В БОЙ ПАЙДЬОМ… Або трупоїди"