Последние сообщения блогов
Організація Українських Націоналістів(ОУН) напередодні війни
Після поразки національно-визвольної боротьби в Україні в 20-х роках ХХ століття патріоти України не змирилися і продовжували боротьбу. Серед них своєю активною діяльністю виділявся Євген Коновалець, активний учасник української революції 20-х років. Євген Коновалець у 1920 році став засновником Української Військової Організації (УВО), на базі якої 3 лютого 1929 року патріоти України за її межами у Відні утворили Організацію Українських Націоналістів (ОУН). До складу ОУН увійшли також студентські націоналістичні спілки. ОУН очолив Євген Коновалець.
Очоливши Організацію Українських Націоналістів, він організаційно її зміцнив, установив контакти з політичними колами багатьох Європейських держав та організував українські політично-інформаційні служби в цих країнах, залучив до співпраці з ОУН широкі кола української еміграції. З метою підготовки до майбутньої збройної боротьби за незалежність України, за його дорученням було сформовано військовий штаб та укомплектовано школи з підготовки старшинських кадрів для української армії Польщі, Чехословаччині та Австрії.
Головною метою діяльності ОУН було встановлення незалежної соборної національної держави на всій українській етнічній території. Ця мета мала реалізуватися через національну революцію. У міжвоєнний період ОУН на чолі з Євгеном Коновальцем готували національну революцію. Значну роль в ній мали відіграти Наддніпрянські та Східні українські землі. Коновалець постійно висилав своїх людей у Центральну та Східну Україну. Більшовики в СРСР добре усвідомляли, що Галичина — цитадель націоналізму й тому утворили тут надійну прикордонну смугу. Людям Коновальця доводилось прориватися в Україну через Литовський, Естонський та Фінляндський кордони.
Найвищого рівня активізації діяльності націоналістичне підпілля досягло в 1927-1928 роках, коли партійно-енкаведиський контроль в Україні ще був слабким. На початку 30-х років підпільні осередки ОУН у Центральній та Східній Україні були утворені в першу чергу в середині національної інтелігенції. Але потім піднялася хвиля більшовицьких репресій проти української інтелігенції, яка ускладнила роботу осередків. Більшість з тих патріотів-українців каральні органи російських більшовиків ліквідували. А ті, кому поталанило залишитись непоміченими, пішли в глибоке підпілля.
Діяльність Коновалця з розбудови ОУН викликала занепокоєння у більшовицького керівництва в Москві, яке вирішило фізично знищити його. 23 травня 1938 року агент Москви в Роттердамі (Голландія) вбив Євгена Коновальця.
Після смерті Євгена Коновальца провід ОУН очолив полковник Андрій Мельник, соратник Коновальця з часів боротьби Української Народної Республіки в 1917-1920 роках та спільної праці в лавах Української Військової Організації (УВО). Проте група молодих націоналістів на чолі зі Степаном Бандерою зажадали від Андрія Мельника проводити більш рішучу тактику ОУН. Конфлікт набрав гострих форм і призвів до розколу. Від ОУН відійшов осередок на чолі з Степаном Бандерою і утворив " Революційний " Провід ОУН, який перебрав собі назву ОУН-Р, а пізніше ОУН-Б.
На початку 1941 року Революційний провід скликав Другий Великий Збір ОУН, на якому було обрано головою Проводу Степана Бандеру. Під його проводом ОУН-Б стає кипучою революційною організацією. Вона розбудовує організаційну мережу на рідних землях, творить похідні групи ОУН-Б. Після того як Червона Армія під натиском німецьких військ залишила Західну Україну, Провід ОУН-Б 30 червня 1941 року у Львові проголошує відновлення Української Держави. Однак, німецькі окупанти арештували членів українського уряду на чолі з Степаном Бандерою і посадили за грати. Степан Бандера звільнився з концентраційного лагеря лише в 1944 році. Незважаючи на те, що Провід ОУН залишився без керівництва, українські націоналісти на землях, окупованих німецькими військами продовжили боротьбу, об'єднавшись з місцевими патріотами, які уникли більшовицьких репресій.
Про те, що, незважаючи на жорстокі репресії більшовицьких карателів проти українських патріотів, в Україні напередодні війни збереглися кадри українських націоналістів, пише один із керівників національного руху Тарас Бульба-Боровець:
".... у другій половині жовтня 1940 року виїхав на двомісячну інспекцію в глиб України. Починаючи від Житомира, через Київ, Чернігів, Полтаву, Харків, Дніпропетровськ, Одесу, Вінницю і назад — через Житомир — Сарни. Я об'їхав всі головні осередки."(1)
1.Отаман Тарас Бульба-Боровець. Армія без держави. Інститут дослідів Волині. ч. 45.Накладом товариства "Волинь" -1981- Канада
Похідні групи вирушають в похід
Напередодні Другої світової війни члени ОУН мали надію, що Німеччина підтримає їх устремління створити незалежну Українську державу. Однак, коли німецький уряд підтримав Угорщину в збройному придушені самостійної держави Карпатська Україна та відмовився визнати незалежність Литовської держави, вони втратили ту надію й розробили плани самостійного досягнення своєї мети. Головним в цьому плані було організація діяльності похідних груп.
Похідні групи були створені ОУН-Б та ОУН-М з метою організації зі свідомих українців на українських землях органів самоврядування. Загальну мету похідних груп обох організацій (ОУН-Б і ОУН-М) сформулював мельниківець О.Жданович:
"Було ясно, що вибух німецько-совєтської війни вимагатиме від нас швидкої й рішучої дії, що в момент змішання, в момент, коли новий наїзник ще не буде закріплений, зайняти й розбудувати позиції для дальшої боротьби." (1)
Таємно підготовлені напередодні війни похідні групи ОУН-Р і ОУН-М поступово проникали в Україну вслід за німецькою армією. У групах налічувались до восьми тисяч чоловік, розділених на відділи: "Північ", "Центр" і "Південь". Кожний відділ складався з невеликих загонів чисельністю від 7 до 12 осіб. Їхнім завданням було організувати саме незалежну від окупантів українську владу в тій місцевості куди вони приходили. Більшість членів груп мали підроблені документи або перепустки служби пропаганди вермахту. Молоді люди з цих похідних груп в тилу німецьких армій створювали міліцію для наведення порядку й місцеве управління, що спочатку німецькою владою сприймалось позитивно.
Архівні документи свідчать:
"... цілі загони націоналістів групи Бандери постійно вторгаються на всій території Східної України, щоб розгорнути там агітацію на користь Великої України."(2)
Ідучи завойовувати Україну, німецькі керівні кола були переконані, що двадцять років російсько-радянського поневолення, наслідки "інтернаціонального" виховання, нищення всього національного, русифікація та політичні репресії в Центральній та Східній Україні знищили національну свідомість українців та бажання мати свою державу. Але спостереження за поведінкою українців на окупованій ними території примусило змінити свою думку.
Німецький полковник Г.Ф. Блюнк у своєму донесенні за 1 вересня 1941 року зазначав:
"Українці змушені були протягом століть вести боротьбу за незалежність проти поляків, татарів, особливо проти росіян, і тому вони не втратили ностальгії за українською державою.
... що вони (члени похідних груп -М.Т.) намагаються проникнути до політичної адміністрації і роблять спробу пробудити серед населення потяг до ідеї незалежної і суверенної України."(3)
Організація Українських Націоналістів у перші місяці окупації німецькими військами України розпочали діяльність по відродженню українського національного життя, про що повідомляє Тарас Гунчак:
"А тепер поглянемо, що відбувалося в Києві, куди німці увійшли тільки 19 вересня 1941 року. За ними з'явилися похідні групи ОУН. ... Саме за їхньою ініціативою 4 жовтня відбулися громадські збори, на яких було вирішено відновити Українську Національну Раду. Її головою одностайно обрали професора Миколу Величківського.
Завдяки заходам Української Національної Ради в Києві, як і в багатьох інших містах України, поступово відроджувалися освіта, кооперація, церковне життя (яке великою мірою довелося українізувати), соціальна допомога.
Юні націоналісти обох крил ОУН, об'єднані у більші чи менші загони, йшли по слідах німецької армії, проникаючи в населені пункти. Завданням цих груп було заслужити довіру місцевих жителів, сприяти відбудові їхнього громадського життя, й врешті-решт розбудити національну свідомість наддніпрянських українців.
Похідні групи виконали своє завдання. Вони не тільки дійшли до Харкова, Одеси, Дніпропетровська, Донбасу й золотоверхого Києва, але й активно стали до праці, створивши підпільні осередки. Ця праця не минула безкарно – сотні патріотів віддали життя в німецьких катівнях." (4)
1. Жалоба О. У поході на схід. На зов Києва. Український націоналізм в другій світовій війні. Збірник статей, спогадів і документів. К.,1993.
2. Володимир Косик. Україна та Німеччина у другій світовій війні, Париж — Нью-Йорк-Львів,1993.
3. Там же.
4. Україна: Перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії. Тарас Гунчак, - М.: Либідь, 1993.
Члени похідних груп в Кременчуці
Одна з таких похідних груп прибула до Кременчука. Відважні націоналісти, прибувши в наддніпрянське місто, розпочали свою самовіддану й мужню роботу. Але похідні групи прийшли на Наддніпрянщину не на пусте місце.
Отже, коли на Кременчуччину прибули представники похідних груп ОУН, місцеві українські націоналісти, що врятувалися від більшовицьких репресій, вийшли з підпілля, об'єдналися з ними й розпочали розбудовувати українське життя. Що така підпільна націоналістична група діяла в Кременчуці узнаємо із спогадів члена похідної групи, активного члена ОУН Євгена Стахіва, котрий засвідчив:
"Добрався в Кременчук, де ми мали осередок. Там я організував підпільний осередок на чолі з Михайлом Щепанським, редактором газети "Дніпрова хвиля".(1)
Подамо короткі біографічні довідки на Євгена Стахіва та Михайла Щепанського.
Євген Стахів
Євген Павлович Стахів відомий діяч українського національно-визвольного руху народився у Перемишлі (Польща)15 вересня 1918 року. Після поразки визвольних змагань на Галичині та Волині в 1919 році він разом з батьками опинився у Чехословаччині в таборі для інтернованих. Пізніше разом з батьками повернувся в рідні місця. З 1932 року брав активну участь в українських шкільних та молодіжних організаціях Галичини. З 1934 року він член Організації Українських Націоналістів. В 1938 році на території Прикарпатської Руси вступає до лав карпатських січовиків, які захищали Карпато-Українську республіку. У березні 1939 року, після закінчення воєнного конфлікту між Угорщиною й Карпато-Українською республікою, Євген Стахів опинився в угорському полоні з якого скоро вирвався. Після початку німецько-радянської війни він в складі похідної групи ОУН
"Південь" прибуває в окуповану німецькими військами Східну Україну.
В Кременчуці, Кривому Розі, Дніпропетровську, Маріуполі, Луганську і в Криму він організує осередки Організації Українських Націоналістів. В 1943 році Євген Стахів залишив територію України. До 1949 року він жив у Федеративній Республіці Німеччині (ФРН). У ці роки він активно виконував обов'язки члена Української Головної Визвольної Ради (УГВР). В 1949 році Євген Стахів емігрував до США. Після проголошення Незалежної Української держави, за яку він боровся в молоді роки, він часто приїздить на рідну землю, зустрічається з земляками та розповідає їм про боротьбу за незалежність України. За активну участь в боротьбі за свободу України Євген Стахів в 1997 році нагороджений орденом "За заслуги" ІІІ ступеня, а в 2006 році – орденом Ярослава Мудрого. (2)
Михайло Щепанський
Народився Михайло Щепанський в 1908 році в Кам'янець-Подільському. Уже з молодих літ він цікавився національно-історичною проблематикою. Працювати почав у більшовицьких часописах у різних місцевостях України. Перед Другою світовою війною Михайло Щепанський працював у редакції місцевої газети в Кам'янці — Подільському. Комуністичний ідеологічний вплив не зміг знищити в ньому національної свідомості, любові до України. Він підсвідомо відчував: не все те, про що він мусив писати в більшовицькій пресі є правда. Ще більші сумніви охопили його душу, коли він почав спілкуватися з українцями-комуністами, які втекли із Закарпаття до Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР). Деякі з них працювали в редакції газети разом зі Щепанським. Це вони розповіли йому про інше життя українців у Галичині та на Закарпатті, про український визвольний рух, про діяльність Організації Українських Націоналістів. Він починав розуміти, що Україна в складі СРСР не має прав і поневолена Москвою.
Коли вибухнула Друга світова війна, а потім розпочалась німецько-радянська війна, Михайло Щепанський разом із сім'єю залишає Кам'янець-Подільський, виїздить на Схід і зупиняється в Кременчуці. Тут його і застає німецька окупація. В Кременчуці він стає членом націоналістичного підпілля і очолює газету "Дніпрова хвиля". Газета під його керівництвом стала трибуною української самостійницької думки. Навколо газети гуртувалися учасники українського національного опору. 20 лютого 1942 року Михайла Щепанського разом з дружиною і двома доньками арештувала німецька поліція безпеки та охоронної служби при СС міста Кременчука. Після катувань він разом із сім'єю був розстріляний.(3)
Про те, що в містах і селах Наддніпрянщини похідні групи зустріли члени колишніх, розгромлених більшовиками, націоналістичних організацій, повідомляла німецька служба безпеки.
Уривок із донесення про події СРСР № 112
Берлін, 13 жовтня 1941 року
Начальник поліції безпеки і СД
У Городищі (Черкаська область) колишні члени СВУ (Спілка Визволення України), з якими працювали люди з ОУН, вимагали незалежної України. Стаття, що з'явилася зовсім недавно в першому номері місцевої газети, закінчувалась закликом: "Хай живе вільна і незалежна Україна і її голова Бандера!" (4)
Ймовірно, що членами підпільного націоналістичного осередку в Кременчуці, які зустріли похідну групу були К.Й.Корольчук – директор музею, Д.Д.Барковський — науковий працівник музею, А. Ф. Демиденко – учитель села Омельник, П. Баль — журналіст, Цимбал — директор школи та інші.
1. Газета "Молодь України" число 27 квітня 1993 року. Газета "Дніпрова хвиля". Місце зберігання: НДБ ЦДАУ, ЛНБ, ДАПО.
2. Віталій Абліцов. Євген Стахів. Останній молодогвардієць.2004.
3. Володимир Косик. Україна в другій світовій війні в документах. - Львів,1998 — Т-2.
4. Там же.
Діяльність націоналістів в Кременчуці
Відбудова міського господарства
На початку жовтня 1941 року в місті під наглядом німецьких окупаційних органів розпочала роботу місцева українська влада – Міська Управа. Члени похідної групи разом з місцевими патріотами запропонували німецькій окупаційній владі своїх кандидатів на посаду голови Міської Управи Д.Дмитренка, а на посаду бургомістра Синицю-Вершовського. З перших днів діяльності Міська Управа потурбувалася про забезпечення умов життя тим, хто залишився в місті. Необхідно зазначити, що напередодні війни в Кременчуці проживало 98 тисяч чоловік, а коли в місто увійшли німецькі війська, в ньому залишилось чуть більше 30 тисяч. Націоналісти, які працювали в Міській Управі, організували регулярне видання Кременчуцького округового часопису "Дніпрова хвиля", який, крім всього іншого, повідомляв про відбудову міського господарства.
На 1 грудня зусиллями Міської Управи в місті почали видавати за картками хліб та інші продукти, завозити паливо в школи й населенню. Були відкриті музична, медична школи та організована бригада сажотрусів із 16 чоловік.
При Міській Управі розпочав роботу відділ охорони здоров'я населення міста під керівництвом Зрайковського Іполіта Іполітовича.
У грудні 1941 року в Кременчуці запрацювали лісозавод, електростанція, водогін, завод металовиробів, хлібопекарні, кустарні майстерні.
На початку 1942 року розпочала роботу міська пошта. Була організована робота пожежної команди із 37 чоловік. На початку січня 1942 року в місті уже працювало 25 магазинів. Майстерня почала приймати замовлення на пошив одягу. У квітні 1942 року Міська Управа видала розпорядження про налагодження роботи архіву.
Газета "Дніпрова хвиля" регулярно друкувала статті, в яких повідомляла про події, що відбувалися в місті. Наведемо деякі з них: В. Крилатий "Увагу управлінню торгівлі", О. Недоля "Покласти край крадіжкам" , М. Срібний "Більше приватної ініціативи", Д. Дмитренко "Нумо до праці, брати!", В. Крилатий "Зберігаймо міське господарство", І. Дніпровий "Завод у русі", В. Мостенко, І. Григоренко "На тютюновій фабриці", Г.Лашко "Дещо про елеватор".
27 травня 1942 року "Вечірній листок" - додаток до газети "Дніпрова хвиля" сповіщав:
"Кременчук впорядковується.
Відділ впорядкування міста розпочав роботу з насадження квітів у скверах, садках, на майданах тощо.
Вся набережна, поштовий сквер будуть у квітах. Відремонтовано буде два водних фонтана — на набережній та в колишньому Жовтневому сквері."
Газета "Дніпрова хвиля" – трибуна національного відродження
На другому місяці окупації в місті почав виходити Кременчуцький округовий часопис "Дніпрова хвиля". Редакція знаходилась у будинку номер 15 на третьому поверсі по центральній вулиці міста. Перше число часопису було надруковане у вівторок 28 жовтня 1941 року. Видавцем часопису була Міська Управа, яка й призначила Михайла Щепанського відповідальним редактором. Необхідно зазначити, що редактор підписував іменем Петро Щепанський.
Газета "Дніпрова хвиля" під керівництвом Михайла Щепанського стала трибуною української самостійницької думки. У редакції газети працювали українські націоналісти, які ставили перед собою завдання надати Кременчуку українське обличчя. Їх самовіддана праця була спрямована на пропаганду правдивої української історії, впровадження в повсякденне життя української мови, національних символів, відродження дійсно українського духу. Навколо газети гуртувались учасники українського національного руху опору. До газети "Дніпрова хвиля" виявляли великий інтерес, як у місті, так й у віддалених куточках Кременчуччини. До редакції часто приїздили люди з далеких околиць, щоб дістати інформацію про те, як відроджувати національне життя та будувати українську владу.
Михайло Щепанський роздавав їм підпільні видання Організації Українських Націоналістів та українські друковані твори, заборонені більшовиками. Одночасно він брав участь в організації у місті й районі підпільних націоналістичних гуртків. Протягом короткого часу вся Кременчуччина була покрита мережею підпільних груп Організації Українських Націоналістів.
Керувати мережею підпільних груп ОУН Михайлу Щепанському допомагали його помічники Якимців та Надія Мойленко. У підпільній роботі брали активну участь і кореспонденти часопису "Дніпрова хвиля". Багатьох їх ми не знаємо. Архіви донесли до нас відомості лише про одного з них — Петра Даниловича Баля, який народився в селі Потоки Кременчуцького району. Підпільні організації ОУН на Кременчуччині підтримували зв'язок з організаціями ОУН у Києві, Полтаві та Донбасі.
Організація народної освіти
Українські націоналісти, які працювали в Міській Управі, приділяли велику увагу вихованню дітей, становленню української школи й навіть в умовах німецької окупації робили все можливе аби виховати патріотів України. У кінці жовтня 1941 року був створений відділ народної освіти міста Кременчука та Кременчуцького району, який розпочав підготовку до навчання дітей. У перші ж дні своєї діяльності відділ народної освіти видав наказ про обов'язкове навчання в школі дітей віком від 7 до 14 років, для чого батьки повинні були до 3 листопада 1941 року зареєструвати своїх дітей у школах. І уже в листопаді 1941 року в Кременчуці було відкрито декілька шкіл, а на 1 грудня того ж року в місті та районі уже працювало 32 школи. Дітей, які бажали навчатися в школах, було достатньо. Так, наприклад, школу де був директором С. Яновський, відвідувало 1648 учнів.
Заняття в школах розпочиналось з вивчення українського гімну "Ще не вмерла Україна" та "Заповіту" Тараса Шевченка. У школі діти вчили українську й німецьку мови, арифметику, проводились уроки праці, а також було впроваджене релігійне навчання.
Міністерство окупованих територій на чолі з Розенбергом навіть потурбувалось про підручники для початкових шкіл українською мовою, яких було надруковано 2,3 мільйона.
Про розвиток освітянської справи в Кременчуці розповідають дописувачі газети "Дніпрова хвиля" в своїх статтях:
- Я. Чайка "Відчиняйте двері української школи";
- Й. Швидь "Семінар учителів" ;
- Ф. Бабій "Українська література в школі";
- Е. Стахович "Нові шляхи виховання української молоді";
- М. Олесь "До конференції українських учителів".
В серпневому числі 1942 року в газеті "Дніпрова хвиля" була надрукована стаття завідуючого відділом народної освіти Міської Управи Й. Швидя
"Виховувати нове покоління", в якій зокрема говорилось:
"Безмірно великі завдання покладаються на українського вчителя. Він мусить виявити твердість духу, віру в свою мету, готовність офірувати (жертвувати — М.Т.) всім для того, щоб виховати нове покоління в дусі християнської моралі та української національної свідомості".
У статті Є. Стаховича "Нові шляхи виховання української молоді" читаємо:
Наша молодь повинна пройнятись ідеєю українського націоналізму й на службу Вітчизні ставити все — вище всяких скарбів світу.
Українська молодь повинна вчитись історії України та черпати з неї великі приклади, йти слідами тих, які своє життя віддали Україні, для щастя й блага її народу".
Зусиллями завідуючого районним відділом народної освіти Осипіва та заступника голови Міської Управи Бабія в Кременчуцькому районі в кінці 1941 року було відкрито 4 сільськогосподарські школи, а в селі Піщаному — агрозоотехнічну школу. У Градизьку розпочались заняття в агро-кооперативному технікумі. Технікум готував інструкторів організаторів, бухгалтерів-ревізорів та крамознавців-консультантів.
У 1942 року в Кременчуці розпочались заняття в землемірній, комерційній, музичній та ремісничій школах. Тогочасний учень ремісничої школи Інна Сергіївна Бурлаченко влітку 2000 року розповіла авторові наступне:
"У час окупації Кременчука німцями я ходила до ремісничої школи. В школі ми вчилися кроїти, шити й в'язати. У цій школі також готували токарів. Директором школи був Петро Васильович Безпечний."
Новостворений відділ народної освіти надавав методичну допомогу вчителям, які розпочинали навчати дітей у нових умовах.
3 листопада 1941 року в приміщенні Кременчуцького міського театру відбулась конференція українських учителів міста та Кременчуцького району. На конференції були обговорені такі питання:
1. Сучасна українська школа.
2. Українська література в новій школі.
3. Боротьба України з Москвою.
28 листопада 1941 року в Кременчуці відбувся семінар учителів історії. Наступна конференція українських учителів міста й району відбулась 8 липня 1942 року в Кременчуці. Перед початком конференції капела ім. Лисенка виконала українські народні пісні. На конференції виступив завідуючий відділом освіти Е. Швидь з доповіддю "Напрями українського шкільництва".
Міська Управа Кременчука під керівництвом українських націоналістів з перших днів її діяльності потурбувалася і про дітей сиріт та сліпих. 12 лютого 1942 року в місті запрацювало товариство сліпих, де вироблялися художні вироби.
У серпні 1942 року в місті був відкритий притулок для дітей сиріт. У перші дні після його організації в ньому уже перебувало 15 дітей.
Відродження культурно-національного життя.
Одним із напрямків національного відродження та підняття національної свідомості народу на вищий рівень є розквіт національно-культурного життя. Це добре розуміли члени похідних груп ОУН, які прибули до Кременчука. Вони разом з місцевими національно свідомими українцями, що працювали в Міській Управі та Районних Управах у перші ж місяці окупації почали відновлювати національно-культурне життя в місті та селах району.
У кінці жовтня 1941 року колишній міський театр імені більшовика Ревенка перейменували в театр імені Івана Тобілевича, в якому 1 та 2 листопада 1941 року йшли вистави С.С. Гулака- Артемовського "Запорожець за Дунаєм" та "Сватання на Гончарівці" Г. Квітки-Основ’яненка. 21 грудня 1941 року актори театру влаштували благодійний концерт. Зібрані на ньому близько семи тисяч карбованців були передані на потреби шпиталю військовополонених.
Міський часопис "Дніпрова хвиля" повідомляв, що кременчужани з великим інтересом сприйняли виставу "Степовий гість" за п'єсою Б.Грінченка, в якій була показана Визвольна війна 1648 року під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Виставу поставив талановитий режисер П. Артеменко, а головні ролі виконували актори І. Рубінчук, Ф. Цибенко та З. Гайдученко.
В часи німецької окупації на правому березі Дніпра в Крюківському районі Кременчука працював клуб імені В.Винниченка (до війни він носив ім'я більшовика Котлова), в якому ставилися вистави українських класиків.
Влітку 1942 року аматори поставили на сцені цього клубу п'єсу І. Котляревського "Наталка Полтавка" та комедію Г. Квітки-Основ'яненка "Сватання на Гончарівці". У клубі проводилися заняття хорового гуртка та духового оркестру, працювала "Просвіта". Українські націоналісти на Кременчуччині надавали великого значення діяльності "Просвіти", як засобу підняття національної свідомості українців. Члени ОУН провели велику роботу щодо відновлення в місті й селах Кременчуччини діяльності "Просвіти", яка раніше була заборонена комуно-більшовицькою владою.
Уже 16 листопада 1941 року в Кременчуці пройшли перші зібрання "Просвіти". У перший період її діяльності до "Просвіти" записалося 100 жителів міста. Часопис "Дніпрова хвиля" регулярно повідомляв про роботу "Просвіти" на Кременчуччині. Так, журналіст О. Тихий у статті "Просвіта" писав:
"... на початку 1942 року в селі Омельник діяла українська громадська організація "Просвіта". При ній працювали співочий та драматичний гуртки.
Учасники співочого гуртка Тимошенко Андрій, брати Литвинови, Мельнікова та інші виконували українські пісні, український гімн "Ще не вмерла Україна".
В статті "Національне вогнище" повідомлялось про діяльність організацій "Просвіти" в Градизьку та Недогарках. В селі Білецьківці теж діяла "Просвіта" і керував нею Макар Омельянович Німець.
Та не довго діяли "Просвіти" на Кременчуччині, відроджені членами Організації Українських Націоналістів. Скоро німецькі окупанти зрозуміли, що ця просвітницька, патріотична організація загрожує їхній окупаційній політиці й пішли в наступ на "Просвіту". В першу чергу окупаційна влада взяла під контроль її діяльність, а пізніше й зовсім заборонила, про що свідчать архіви.
Уривок із донесень з окупованих районів Сходу № 14
Берлін, 9 жовтня 1942 року
Секретно!
Начальник поліції безпеки і СД
Український рух опору
У районі Дніпропетровська в ніч з 6 вересня 1942 року було арештовано 15 осіб за таємну діяльність у забороненому товаристві "Просвіта".
Стає усе більше очевидним, що "Просвіта" хоче усунути іноземний вплив, враховуючи і німецький, і хоче всякими засобами працювати для мети "створення незалежної України". (1)
З метою показати чому окупанти, які вривалися на українську землю з берегів Волги, а інші вдирались з берегів Рейну, вороже ставились до діяльності "Просвіти" й знищували її членів, подамо коротку історичну довідку.
"Просвіта"
Історична довідка
У першій половині ХIХ століття національне життя українців було пригноблене двома імперіями: Російською й Австрійською. Революційна хвиля, що прокотилася Европою в1848 році, й була названа "весною народів" сприяла пробудженню національної свідомості українців Галичини, Буковини та Закарпаття. Тут народився суспільно-політичний рух, який ставив своїм завданням освітню та організаційну працю в народних масах, вживання української мови в повсякденному житті, літературі, пресі, театрі, школі та науці. Цей рух оформився в Товариство "Просвіта", перший організаційний з'їзд якого відбувся 8 грудня 1868 року в Львові.
Основним напрямком діяльності "Просвіти" було книгодрукування. Свої видання "Просвіта" використовувала не тільки в Галичині, а й висилала їх у Велику Україну, яка була підкорена Російською імперією, де національна культура була найбільше пригноблена.
1905 рік став важливим періодом в історії українського визвольного руху. Програвши війну з Японією й переживши революцію 1905 року, царський уряд Росії був змушений надати конституційні права народам. Після чого з'явилася надія на відродження культури українського народу.
За прикладом галичан створюються "Просвіти" й на Наддніпрянщині. У 1914 році вибухнула Перша світова війна. Російські війська окупували Галичину. Російська окупаційна влада панічно боялася пробудження національної свідомості серед солдат-українців, на яких впливала діяльність "Просвіти", й тому російський уряд зайнявся знищенням цього "джерела мазепинства та сепаратизму".
У 1917 році було повалено російське самодержавство, що душило національне життя в Україні. Після чого в українського народу з'явилась можливість будувати свою самостійну державу. У той час процес державотворення тісно сплітався з нестримним розвитком національної свідомості українців, які розпочинають відроджувати національну освіту, створюють мережу культурних закладів.
Основною організаційною формою залучення широких верств населення до активної участі в національнотворчому процесі були Товариства "Просвіти", які утворювались майже в кожному населеному пункті України. "Просвіти" об'єднували національно свідому інтелігенцію, відкривали українські навчальні заклади,