Последние сообщения блогов

ЗМІСТ

Від Видавництва Товариства ім. Т. Шевченка

Передмова

Вступ

І. А. Полки Слобідсько-Українського козацького походження

ІІ. Б. Полки походження з Гетьманщини

ІІІ. В. Полки з Лицарсько-Християнського Ордена Запорізького Козацького Війська

IV . Г. Полки походження з Українського Козацького Війська 1612 року

Примітки й Пояснення

Додаток

фотографії

НЕСТОР КОРОЛЬ

УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО – РОДОНАЧАЛЬНИК КІННОГО ВІЙСЬКА МОСКОВІЇ-РОСІЇ

Printer by Ukrainian American Press 114 St., Mark's Place New York 9, N. Y.

SHEVCHENKO SCIENTIFIC SOCIETY

SOCIETE SCIENTIFIQUE CHEVTCHENKO

SCHEVTSCHENKO - GESELLSCHAFT DER WISSENSCHAFTEN

UKRAINIAN STUDIES

BIBLIOTEQUE D'ETUDES UKRAINIENNES BIBLIOTHEK DER UKRAINEKUNDE

THE UKRAINIAN KOZAKS THE PROGENITOR OF THE CAVALRY

IN MUSCOVY-RUSSIA

BY

NESTOR KOROL

Правопис, термінологія і географічні назви вжито в цій книжці згідно з бажанням Автора, Книжка видана коштом приятелів Автора.

Д.р Г. Лужницький

Редактор Бібліотеки Українознавства

Published by Shevchenko Scientific Society, Inc.

New York, N. Y., USA.

„Українське Козацтво — родоначальник кінного війська Московії - Росії" Професора Доктора Нестора Короля, бувшого старшини кіннотчика Російської царської армії і армії Української Народньої Республіки, є поширеною доповідю виголошеною автором на науковім засіданні Історично-Філолоґічної Секції Наукового Товариства iм. T. Шевченка 18-го листопада 1961 року.

Здається, що вона є чи не єдиною працею в ділянці висвітлення ролі Українців у творенні війська Московитсько-Російської імперії — Тюрми Народів і в першу чергу Українського ж народу.

Наукові інституції народів, що мають свої держави, звичайно тримаються осторонь історичного висвітлення розвою збройних сил своїх держав та їх опису. Можливо, щоб уникнути закидів у мілітаризмі, аґресивності та імперіялізмі, що, розуміється, не лишить науковій установі. Військовим справам вони приділяють увагу, і то мимоходом, тільки під час описів воєнних зударів своєї країни з іншою, чи то у випадку переможного, чи нещасливого кінця війни для своєї країни. Вони дозволяють собі це тому, що за них постійно працюють ріжноманітні інституції та установи, які і засновані державою спеціяльно для цеї мети.

Хог ми таких державних інституцій і установ не маємо, одначе, дотримуючись ретельно загально принятої засади, старанно оминаємо все те, що має будь-яке відношення до військових справ, не зважаючи на те, що якраз це і є надзвичайно важливою частиною нашої історії.

Треба сподіватись, що ця праця Проф. Д-ра Н. Короля стане початком висвітлення ролі Українців в чужих, і в першу чергу в Російських, збройних силах, народу в минулому войовничого, що так спритно використовувався Російськими аґресивно-імперіялістичними колами в своїх завойовницьких інтересах. Але з гордістю мусимо тут підкреслити, не для поліційних цілей внутрі імперії — для цього вживались козацькі війська не-Української національности.

ПЕРЕДМОВА

На день зречення Николаем II престола збройні сили Російської імперії мали в своїм складі 66 регулярних кавалерійських полків (крім полків ріжних козацьких військ, які також були кінними регулярними, хоч у цю кількість і не входили) : із них 56 полків складали армійську кінноту, а 10 кінноту лейб-ґвардії.

Із 56-ти полків армійської кінноти 31 — 9 драгунських, 10 уланських і 12 гусарських — мали територіяльні Українські назви, які походили переважно ще з козацьких часів, про що говориться в їхніх хроніках. Крім того Українського козацького походження були ще 6 полків армійської кінноти, яким в ріжні часи „по височайшому велінню" понадавано чужі, не Українські, назви.

Із 10-ти полків Гвардійської кінноти 3 полки також були Українського походження ще з козацьких часів. Між ними лейб-ґвардії КІННИЙ полк, в якому відбували військову службу майже всі наслідники престола і шефами якого були до своєї смерти всі царі. Другим таким полком був л.-ґв. КІННО-ҐРЕНАДЕРСЬКИИ полк, а третім л.-ґв. ГУСАРСЬКИЙ „його імператорської величности" полк.

Не зайвим буде тут підкреслити, що ні в армії, ні в ґвардії Російської імперії не існувало ні одного полка — кінного чи пішого — що був би ровесником, не те вже щоб був старшим, полкам Слобідсько-Українського козацького походження, полкам походження з Гетьманщини від компанійських і козацьких полків, себто зформованих в 1651 та в 1668 роках.

На протязі довгого періоду „європеїзації" Московії-Росії, коли командирами всіх полків, судячи по їх призвіщам, були представники найріжноманітвіших національностей і наименьше Москалів при майже повній відсутності Українців, полки армійської кінноти Українського походження безперервно переіменовувались на: легко-кінні, гусарські, фельд-єґерські, еґерські, карабінерські, кирасірські, драгунські, уланські і знову козацькі, ніби-то бойові якости полків залежали від їх назв та форм умундурування.

Досить було в якійсь війні європейських держав між собою перемогти гусарам чи драгунам або кирасірам — як кінні полки в Росії, крім іррегулярних козацьких, негайно діставали назву і форму умундурування кінноти-переможниці в останній війні. Нарешті в 1882 році прийшли до остаточного переконання, що кіннота Російської імперії стане пострахом для чужих армій якщо її назвати драгунами, забуваючи, що пострахом для чужих військ завше були Українські козаки. І всі кінні полки в Росії було названо драгунськими. Одначе, вже в 1907 році всі кінні полки знову було поділено на драгунські, уланські і гусарські. Дальнішим переіменуванням перешкодила вже революція, що остаточно знищила всю стару армію в тім числі і кінні полки Українського козацького походження.

В нашу задачу не входить ні подати повністю хроніки окремих кінних полків Українського походження, ні хоч би скорочено усіх полків цього походження. Подаються тут лише найяскравіші місця вибрані з цих хронік, що стосуються державно-політичної окремішности України.

ВСТУП

Ще Анти — предки пізніших Українських племен Уличів і Тиверців, найдальших на півдні і південнім сході — успішно відбивали напади на свої селища сусідніх кочовиків, що завше нападали кінно. Успішні відсічі мешканців Словянських селищ були можливі тому, що вони самі були дуже вправними верхівцями, не поступаючись у цім відношенні ні в чім кочовикам, про що згадується в стародавніх писемних джерелах. Словяни Анти були в однаковій мірі як рільничим народом, вирощуючи пшеницю та інше збіжа, що його вигідно продавали Грекам Причорноморських колоній, так і скотарями, плекаючи коней, рогату худобу, овець і свиней. Плекання коней і рогатої худоби було навіть важливішим занятям, ніж рільництво.

Хоч найостанніші знахідки Трипільської культури при розкопках по обох берегах середніх і нижніх течій рік Богу і Дністра, себто в місцевостях, замешкуваних Антами та їхніми нащадками Уличами і Тиверцями, показують що вже більше ніж за 500 років до Р. X. тут був уживаний деревяний плуг-сабан з череслом і лемішем, окованими залізом по їх острих сторонах і на передку з колесами, якого тягнула пара волів, все ж таки ознакою заможности і багатства була кількість коней і рогатої худоби.

Відомо, що в Гунських ордах були і Словянські загони Антів, про що свідчать їх Словянські імена — князя Божа та інших проводирів в писаних згадках про Гунів, бо Гуни, як і всі тодішні Азійські завойовники, вимагали від усіх підбитих ними народів збройної участи в своїм війську.

В Київській Русі - Україні,* особливо з часів князя Святослава, кінне військо уже повністю переважає над пішим. В Святославових походах на Хазарів, Камських Болґарів, Ясів і Касогів військо вже було переважно кінне. Київський Літописець характеризує князя Святослава такими словами: „...в походах він був легкий і бистрий як барс . . . спав підклавши сідло під голови, а покривався попоною, так само і його дружина (військо)". Це зовсім не означає, що Київські князі не мали і пішого війська.

* Ось витяг з документа з жовтня 1651-го року в якому згадується Україна: „Даю шерть (писемна присяга про признання себе підданцем „холопом") великому володареві (Государю), царю і великому князю Алексієві Михайловичу, всієї Руссії самодержцеві і багатьох царств володареві і власникові: по своїй вірі, по Мусульманському закону: Я, і за всіх своїх братів, і за дітей, і за своїх небожів і небог, і за своїх унуків і унук, і за всіх улусних (околишних, Н. К.) людей в тім, що бути нам усім під великого володаря, царя і великого князя Алексія Михайловича, всієї Рг/ссії самодержця, під його високою рукою ... в прямім холопстві до самої своєї смерти і йому володареві та його володаревим дітям, яких: йому володареві в майбутнім Бог пішле, служити прямо і добре йому володареві та усім майбутнім володарям його наступникам і спадкоємцям та їхній землі,... аз Турецьким султаном, з Кримським царем, з Кизилбашським шахом, з Бухарським царем, з Ташкеном, з Юрґенчом, і з Казачою (Казахською) Ордою, з Шевканом, з Козиєвим улусом, з Черкесами, з Азовом і зі всіма його володаревими, царевими і великого князя Алексія Михайловича, всієї Pуcciї самодержця недругами і непослушниками не знатись, до них не приставати, і не ходити... а їхні грамоти і післанців відсилати до володаря, царя і великого князя Алексія Михайловича, всієї Руссії самодержця, України ..." (Полное Собраніе Законов Россійской имперіи, т. І, стр. 260-61, С. Петербург, 1830 г. — далі всюди буде вживатись для цього джерела скорочення: ПОЗ...). Вираз всієї Руссії самодержець, УКРАЇНИ..." в цім документі повторюється шість разів. Такої ,,шерти" гетьман В. Хмельницький не давав.

Сама природа Руси-України сприяла в однаковій мірі розвиткові і рільництва і скотарства. Лісостеп та широкі розлогі степові простори як найліпше надаються до цього. Конярство в південних частинах Руси-України княжої доби Київської держави було досить розвинене і в конях недостачі не було. Само ж населення, хоч і осіле, було чудовими верхівцями.

Зовсім інша річ НЕ-Русь, себто НЕ-Україна, а її колонії, „Руськия земли" (в Літопису РУСЬ кожний раз дуже різко і чітко протиставляється „Руським землям"), себто пізніша Московія, яка без жодних на те підстав трохи згодом присвоїла собі цю чужу НЕ НАЛЕЖНУ їй назву Русь, з її НЕ-Словянським населенням.

— Стародавня РУСЬ в найтіснішім розумінні цього слова була країна довкола Київа, земля Полян, границями Руси були: на півночі — водорозділ між ріками Припятю і Німаном; на заході — водорозділ між Західним Бугом і Вислою; на півдні — зпочатку водорозділ між Припятю та Дністром і Південним Бугом, пізніше доплив Дніпра Рось, за якою вже в XI століті помітні воєнізовані оселі — зародок козацтва". 1

...,,в останніх спеціяльних дослідженнях висловлюється гадка, що вона (назва Русь) означала назву одного з Словян-ських племен, яке мешкало в околицях Київа" (це давно вже доведено М. Грушевським, НК). 2

...„Київ не втратив свого переднішого значення (після розгрому його Андрієм Боголюбським), благословенний край якого і надалі тримав за собою стару назву Русь". 3

... „князь Андрій (Боголюбський) мав повне право сказати: „Аджеж це ми з батьком змайстрювали (видумали) Суздальську Русь" (зародок Московії, НК). 4

... „з XIII до половини XV столітя появляється нова назва: „Московська Русь". 5

— „В 11-12 столітях назва Русь відносилась виключно для означення тільки лише Київської Руси... Звідси назва „Русин" в Новгородських літописах, це мешканець півдня, Київської Руси і різко протиставляється „Словенинові" — мешканцеві Новгородської землі". 6

... „політична влада Київського великого князя над правителями окремих земель (Полоцької, Новгородської, Рязанської, Владиміро-Суздальської) помітно слабне" (в кінці XII столітя)". 7

— „Ростов Великий від самого початку... був у найтісніших звязках з Новгородською землею. Новгородський князь однаково побирав данину як з Ростова (з населенням, яке складалось з тубільців Фінів і пересельців сюди Словян), так і з Фінського племени Меря, що замешкувало цю область... З Ростовської землі приходили (в інші землі-колонії заселені Фінськими племенами, НК) поганські жерці, які дуже сильно підбурювали та хвилювали недавно навернені на християнство північні Фінські народи" (в кінці XIII столітя, НК). 8

Багниста і лісиста місцевість цих „Руських земель", пізнішої Московії, не сприяла розвиткові конярства, як рівно ж і маршам більших з'єднань кінноти. А місцеве населення не посідає і не посідало якостей доброго верхівця. Цим і пояснюється відсутність в Московії довгий час кінноти.

... „з половини XV до другого десятилітя (яка точність! НК) ХVІІ-го столітя... витворюється окрема вітка Словянського, Великорусского, народа (як з не-Словян Фінів міг витворитись „Словянський народ" не пояснено, НК). Це Велика, Московська Русь". 9

— „Великорусске племя не є продовженням розвитку (якогось Словянського) племени, а витворилось по-за границями старої корінної (справжньої, НК) Руси, в краю, який в XII століті був тубільчим (інородчеським), а не Словянським краєм, із злитя цих тубільців з Словянськими пересельцями". 10

— „Тубільці, з якими тут змішувались Словянські пересельці, були Фінські племена. Фінські племена замешкували Московію ще тоді, коли тут зовсім не було помітно ніяких слідів присутности Словян... в І ? століті в складі Готського королівства Германарика можна вичитати Естів, Весь, Мерю, Мордву, Черемисів. В басейнах рік Оки і Волґи аж понижче Нижнього Новгорода в XI-XII столітях мешкали Мурома, Меря, Весь, захоплюючи територію теперішніх Губерній Калужської, Тульської, Орловської, Рязанської... тут Словянські пересельці змішувались з Фінськими тубільцями в самісенькім центрі Великороссії". 11

... ,,у витворі Великорусского племени діяли сукупно два фактори: племінне змішування і природні умови"... 12

... „тут ще до XII столітя виникло кілька Словянських міст; Ростов, Суздаль, Ярославль, Муром та ін. В головніших з них іноді сиділи князі-намісники Київського великого князя... пересельці зустрілись тут з тубільними Фінськими племенами (отже населення цих міст не було чисто Словянське, НК) ... міська верхівка Ростова і Суздаля належала до ранньої хвилі Словянських пересельців у цю землю"... 13

.... „найголовніше в питанні про походження Великорусского племени, це кількісна роля Фінського і Словянського елементів у його витворі... досить пригадати співвідношення Великороссів і Українців, щоб мати повну уяву про перевагу першого елемента... Ословянюючись, Фіни всією своєю масою, зі всіма своїми віруваннями і звичками, зі всіма своїми антропологічними і етнографічними особливостями і відмінностями увійшли в склад Великорусского народа... в Русский народ проникло багато фізичних і духових якостей і особливостей успадщених від Фінів. Наше Великорусске облича не зовсім гармонізує з загально-Словянськими рисами. Інші Словяни помічають в ньому... чужу домішку: смуглявий колір шкіри, надто виперті з облича вилиці Великоросса... і особливо типовий Великорусский ніс, що сидить на широкій основі, мусять бути віднесені на рахунок Фінської спадщини". 14

Це було стільки про ролю Фінських племен у витворі нового ніби-то „Словянського" племени — Москалів („Великороссів", „Русских", себто приналежних Русі, власність Руси, а не щось самостійне саме по собі).

А тепер де-що про ролю у цім витворі „нового Словянського племени" іншого не-Словянського елемента — Тюркських народів. Правда це стосується тільки родовитих Москалів, бо родовідних книг на простий народ ніколи нігде ніхто не вів. Весь родовід у простого народа рідко коли сягає глибше діда і прадіда. Одначе, кількісна роля Тюрків у витворі Москалів дуже поважна і набагато перевищує Словянський елемент, судячи по прикладу аристократії і дворянства цього народа:

— „Єнікеєви — стародавній Русский рід. Веде свій початок від князя (хана, бо Тюркські народи не вживали і не вживають цього Словянського слова, НК) Єнікея Тенішевича Куґушева. Одна вітка Єнікеєвих в кінці XVII столітя прийняла православіє, а друга і до нині Магометанської віри".

— „Єнґаличеви — стародавній Русский княжий рід. Походить від князя (хана) Мами, який прибув із Золотої Орди. Його унук Янґлич (Єнґалич) Бедишевич в 1580 р. був призначений на князя Кадомської Мордви. Нащадки його в кінці XVII столітя перейшли на православіє".

— „Урусови — стародавній Русский княжий рід Татарського походження, що веде свій початок від відомого Едиґея Манґита улюбленого Тамерланового воєначальника. Його нащадок Урус-хан і уважається родоначальником князів Урусових. Князі Урусови весь час займали найвищі становища в Московитській державі. При Алексії Михайловичі вони були поміж іншими 16-ма найвизначнішими родинами держави".

— „Єґунови-Черкаскіє — стародавній Русский княжий рід Предок їх князь (хан) Чуґун Єґунович приїхав до Москви із Золотої Орди при Івані Лютім".

— „Черкаскіє — стародавній Русский рід. Веде свій початок від Кабардинського хана".

— „Уварови — стародавні Русскі княжий і ґрафський роди. Походять від мурзи Минчака Косаєвича, що приїхав із Золотої Орди до великого князя Василя Дмитровича".

— „Анічкови (в старі часи писались Онічкови) — стародавні Русскі княжий і ґрафський роди. Царевич (ханів син, бо Тюркські народи Словянського слова „цар" не вживали і не вживають — в їх мовах навіть звука ,,Ц" зовсім нема, Н. К.) Берка чи Беркай виїхав із Великої Орди в 1301 р. до великого князя Івана І Дмитровича Калити. Охрестив царевича Берку митрополит Київський і всеї Руси св. Петро, що постійно мешкав у Москві. Хресною матір'ю царевича Берки була сама велика княгиня (жінка Івана Калити — дочка Нагайського хана — також охрещена Татарка, Н. К.) Царевич Берка був одружений з дочкою Викули Воронцова (рід якого також був дуже недавнього Татарського походження, Н. К.)".

— „Апраксіни (в старі часи писались Опраксіни) — стародавній Русский ґрафський рід, що походить від двох знаменитих братів — Салхомира чи Солохмира та Єдуґана, які в 1371 р. переїхали із Золотої Орди до великого князя Рязанського Олега. При великім князі Московськім Івані III переселились до Москви. Вивищення цього роду в Москві сильно піднялось після того як дочка стольника Матвія Васильовича Опраксіна стала жінкою царя Федора Алексієвича".

— „Бібікови — стародавній Русский дворянський рід. Веде свій початок від мурзи Жидомира (а в мовах Тюркських народів звука „Ж" зовсім не існує, Н. К.), родича хана Золотої Орди, що біля 1300 р. переїхав із Золотої Орди до Тверського великого князя".

— „Наришкіни — походять від Кримського Татарина, що переселився з Криму до Москви в 1403 р. (матір Петра І була з роду Наришкіних, Н. К.)".

— „Турґєневи — стародавній Русский дворянський рід. Походить від мурзи Лева Турґеня, що переїхав із Золотої Орди до Москви до князя Василя Темного".

— „Тімірязєви — стародавній Русский дворянський рід, що походить від Ординського мурзи Теміра Ґази, який переїхав до Москви після 1400 p.".

— ,,Лєонтьєви — стародавній Русский дворянський рід. Веде свій початок від мурзи Ібраґіма (Батура), що переїхав із Великої Орди до Москви в 1409 p.".

— „Державіни — стародавній Русский дворянський рід. Його родоначальник мурза Абраґім переїхав із Золотої Орди до Москви до великого князя Василя Темного".

— „Єлізарови — стародавній Русский дворянський рід, що походить від Татарського царевича (ханового сина) Єґула, який був на службі у Василя Темного (а сам Василь Темний був на службі у Казанського хана Улу-Мегмета, який був васалом хана Золотої Орди; Улу-Мегмет посадив Василя на Московський престол; отак виглядає історична правда у Москалів, НК)".

— „Єкімови — стародавній Русский дворянський рід. Його родоначальник Жидомир мурза переїхав до Тверського князя із Золотої Орди на початку XIV столітя".

— „Жданови — стародавній Русский дворянський рід. Родоначальник його мурза Аслан Челебі переїхав із Золотої Орди до Москви при князі Дмитрі Донськім".

— Щербачеви — старий Русский дворянський рід, що походить від мурзи Салти, який переїхав із Золотої Орди до Москви".

— „Язикови — стародавній Русский дворянський рід, Родоначальник їх в особі мурзи Єнґулея Язика, який переїхав із Золотої Орди до Москви до князя Дмитра Івановича в 1360 р."

— „Хітрово — стародавній Русский дворянський рід, що веде свій початок від Едди-хана, його називали „сильно хитрим". Він переїхав із Золотої Орди до Рязанського великого князя на початку ХІV столітя. Одночасно з ним із Золотої Орди приїхав його брат Салахмир, родоначальник Апраксіних, Вердеревских, Крюкових, Князевих, Ханикіних".

— „Єрмолови — старий Русский дворянський рід. Родоначальник його мурза Аслан Єрмол, переїхав із Золотої Орди до Москви в 1506 p.".

— „Єлчіни — старий Русский дворянський рід, що походить від мурзи Єлчі післанця Золото-Ординського хана до Московського князя Івана III, який не захотів повертатись до Золотої Орди і залишився в Москві".

— ,,Шеншіни — стародавній Русский дворянський рід Татарського походження (з нього походить поет Фет - Шеншін, НК)". 15 *

А тепер ще трохи призвіщ Тюркського походження вже у Москалів з простонародя: Аралов (арал — острів), Ахматов, Алтинов (алти — три), Баскаков (баскак — збірщик податків), Басманов (басма — хліб), Берсеньов, Біюков (бікж — великий), Калуґін (калуґа — багно), Кучуков (кучук — малий), Мазлумов, Пахтін (пахта — вата), Узунов (узун — довгий), Чоґуров (чоґур — копанка) і багато їм подібних.

Хрещені Татари і Угро-Фіни діставали імя Івана, Петра, Сидора тощо, а їхні сини були вже Іванов, Петров, Сидоров.

Перелік цей як для родовитих Москалів, так і для їх простонародя може бути продовжений безконечно і служить найліпшим свідоцтвом їх „Словянського походження". Приділено тут стільки уваги Фінським племенам і Тюркським народам, з яких витворились „Русские люди"— Москалі, не для приниження їх чи тих народів, з яких вони витворились, а виключно з метою підкреслити зовсім непомітну ролю в їх ментальності Словянського елемента. Тому цілком безпідставним е шукання „загадковости Словянської душі" в не-Словянині Москалі.

* Навіть при Петрі І і пізніше в 1730 -1740 pp. в царювання Анни Івановни в самім центрі Московії, в околицях Романова, Ярославля, Углича, Нижнього Новгорода (Ґоркого), Вороніжа тощо, населення складалось з Татар Магометанської віри, що видно з витягів тогочасних Московитських законів, що показують якими методами було примушувано Тюркські та Угро-Фінські племена ставати за висловом історика Ключевського, „новим Словянським, Великорусским, племинем" : „Травня 16, 1681 р. Про відберання у мурз і у Татар їхніх маєтків і дідівщизн (вотчин) і про ті вигоди, які їх чекають, якщо вони приймуть православну Християнську віру... у мурз і у Татар та у мурзинських і у Татарських жінок, у сиріт-недолітків, у вдовиць та у дівчат усі їхні маєтки і дідівщизни разом зі всім рухомим майном та з селянами-кріпаками цар відберає на себе... якщо вони не приймуть православної Християнської віри Грецького закона..." (ПСЗ, т. II, стр. 313). „Травня 24, 1681 р. Про повернення тим Романівським і Ярославським мурзам і Татарам їхніх маєтків і дідівщизн, які прийняли православну Християнську віру... тим які охрестились в святу православну Християнську віру Грецького закона Романівським і Ярославським мурзам і Татарам по царському указу за те, що вони охрестились віддати не тільки всю маєтність, що раніш їм належала, але також і всю тих мурз і Татар, які вперто тримаються своєї бусурманської віри і не хотять приймати православної Християнської віри .. . якщо ж ті мурзи і Татари передумають і захотять охреститись... то охрестити, а відібрані у них маєтки і дідівщизни та всю маєтність разом з селянами-кріпаками повернути їм назад для володіння по-старому." (ПСЗ, т. II, стр. 315). „Листопада 3, 1713 р. Про примусове охрещення Магометан,... де в маєтках і дідівщизнах є християни... бусурманам Магометанської віри на протязі півроку обовязково треба охреститись, бо інакше позбудуться своїх маєтків і дідівщизн і всієї маетности,... якщо ж приймуть святе хрещення, то тими своїми маєтками і дідівщизнами зі всіма людьми-християнами кріпаками будуть володіти по-старому. А якщо вони на протязі півроку не охрестяться, то ті їхні маєтки і дідівщизни з людьми-християнами і з нехристиянами у них відібрати на царя..., а скільки душ із тих бусурманів мурз і Татар приймуть хрещення і скільки не захотять охреститись, та що саме у них відібрано прислати докладний список всього Правлячому Сенату." (ПСЗ, т. V, стр. 66). „Липня 12, 1715 р. Про відберання у поміщиків Магометанської віри маєтків разом з селянами-кріпаками. ...відібрати у всіх поміщиків бусурманів Магометанської віри всі маєтки разом з селянами-кріпаками..." (ПСЗ, т. V, стр. 133). „Лютого 26, 1719 р. Про звільнення від плати податків на копання каналів мурз і Татар Казанської, Нижнегородської і Вороніжської ґуберній. ...Мурзи і Татари Вороніжської, Нижнегородської (Ґорковської) і Казанської ґуберній звільняються від податків на копання каналів..." (ПСЗ, т. V, стр. 669). Таких законів з переліком обширних просторів з Тюркським і Угро-Фінським населенням Магометанської віри в самім центрі Московії, та про примусове їх охрещення в православну віру, себто перетворення їх на „Русских людей", дуже багато в цім Збірнику.

Словянські народи жодної „загадковости Словянської душі" не мають і нікому не приходить до голови її у них шукати.

В старій Московії кінноти довший час, як війська, зовсім не існувало. Навіть пізніше, коли царі, запримітивши бойові переваги кінноти над пішим військом, почали заводити її і у себе, то для її комплектування наймали людей з південних місцевостей. Там же закуповували для її комплектування і коней. Кіннота в Московії-Росії весь час, аж до наших днів, більше ніж на три-чверти поповнялась Українцями.

— „З ХVІ-го столітя в ряди Русских (Московитських, НК) військ починають увіходити козаки, що мешкали на окрайках держави: по ДНІПРУ (?! — цей „окрайок" ніби-то „держави Москалів" до 1240 р. був центром держави Українського народа — Руси-України а Московія була її власною колонією; після розгрому Руси-України Монголами в 1240 р. — улусом Золотої Орди, нарівні з Московією, до 1369 р.; Московія залишилась цим улусом до 1480 р.; до 1569 цей „окрайок" входив в склад великого князівства Литовського, як його складова частина; до 1648 р. був під зверхністю Польщі; до 1667 р. — незалежна держава Українського народа; до 1793 р. більшість території (за винятком теперішніх областей Чернигівської, Полтавської, Сумської та Харківської, що опинились в руках Московії) знову під зверхністю Польщі; і тільки лише після 1793 року — як провінція Російської імперії, НК), Дону і Яіку. Козаки були чудовими неперевершеними верхівцями, загартованими в боях воїнами, досконало володіли зброєю. Зброєю їх була піка, шабля, мушкет і пистоль. Воювали верхи і пішо; найулюбленіший їх спосіб діяння — зненацький напад і засідки; в кіннім бою — лава; взагалі козаки були найліпшою кіннотою Московитської держави того часу". 16

— ...„козак на мові Тюркського народа Торків, що мешкали над Чорним морем означало лицар, а на мові Половців — охоронитель кордонів". 17

В розумінні Українського народа в слові „козак" ці обидва понятя завше нероздільно зливались в одно, утотожнюючись з понятям як лицаря, так і охоронителя кордонів. Українське козацтво зародилось ще в незапамятні часи. Але як цілковито зорганізована військова сила, що мала ясно окреслену політичну ціль, воно почало фігурувати тільки з ХVI -го столітя.

... „більш енергійні з незадоволених державними порядками ...ішли далі за кордон держави і оселювались „в полі" — на території, що не належала державі... Козаки по за границями держави, на території, що фактично ніякій державі не належала, в дійсності цілковито звільнялись від підлеглості! державній владі. Так виникли Українське (в ориґіналі „Малоросійське"; дальше уживатиметься в таких випадках слів „Українець", „Український", у тих випадках, де вжито цих слів в ориґіналі — буде підкреслено, Н. К.) і Запоріжське козацтва. Лише пізніше спільноти Донських та інших козаків. В козацьких селищах панував найчистіший демократичний лад при цілковитій рівності усіх його членів. Між козацькими селищами існував найтісніший ввязок (особливо в Українських козаків)... Українське козацтво досягло повної політичної і внутрішньої незалености". 18

Тут не зайвим буде заторкнути так нелюбі Москалям слова „Україна" і „Український". Слово „Україна" * для окреслення цілого простору заселеного Українським народом давнє. В писемних джерелах воно згадується в Лаврентієвськім Літопису і в 1187 році ось так: „І плакася по нем вся Русь і Україна". Під Русю розумілась частина Київщини, Чернигівщина, Полтавщина і південно-західня частина Курщини. Під Україною — ширша територія, бо крім згаданого простору ще й південна частина Київщини, теперішня Харківщина, Степ, Поділя, Волинь, Галичина з Буковиною, як її частиною, тощо. Ця назва для означення простору, заселеного Українським народом, глибоко і вкорінилась в понятя Українців, незважаючи на всі історичні перепетії, пережиті ними, аж до сьогодні.

Коли в перших трьох десятилітях ХІХ-го столітя Москалі нарешті остаточно вже оформили і устійнили свою мову, то в ній появилось слово „окраина" в розумінні найдальше від далекого від центра держави окрайка. В їх шахрайськім тлумаченні Україна і була ніби-то такою „окраиною", тільки, мовляв, в старі часи це слово писалось інакше: „украйна" або „украина". Уважаючи себе за якихось-то „Великороссів", а свою батьківщину — Московію якоюсь „Вєликороссією", центром Російської імперії, вони почали називати Україну „Малороссією" ніби-то частиною чогось цілого, а Українців „Малороссами", як меньшу частину чогось цілого, в якому є „Великоросси". Замінювання цими словами нелюбих їм і почалось настирливо всюди, крім царських маніфестів та офіційних державних документів, що переховуються в державних секретних архівах.

* Слова Україна, Український, Українська, Українське, Українські в розумінні що відносяться до території заселеної Українцями („Черкасами", „Дніпровськими козаками", Українськими козаками, Запорожцями, „Малоросіянами", „Малоросійцями", Руснаками, Русинами тощо,