Последние сообщения блогов
Карта підготовлена Асоціацією "Захистимо Хортицю" для Національного заповідника "Хортиця"
Час спливає майже непомітно. З його плином відходить в небуття і та ідеологічна машкара гниловодного наїздника, що як більмо на оці не давала осягнути нам належним чином своє минуле. І все ж! Багато питань, що є беззастережно нашим славним минулим, і надалі існує в перекрученому і спотвореному «названим братом» вигляді. Саме вони волають і гостро вимагають на свою розв'язку. Через недолугість і хахляцьку меншоварсть керманичів нашої держави гнійною язвою на сьогодні є існування Московської чорноморської флотилії в нашому прадавньому Корсуні. А скільки «понту» про славу флоту, а від нього і міста! Якщо для Москви затоплення свого таки флоту є «славною справою», гідною увіковічити це місце, а саме місто Севастополь, нарікши його «горадам руськай слави» то для нас «слава» предків наших бачиться зовсім в іншому. Саме над Чорним морем пращури наші сколоти давали відсіч персам Дарія, потім македонцям Пилипа; саме Чорне море пам'ятає славні походи на Візантію дружин князів наших, а потім лицарів славного Війська Запорозького.
Дивує, інколи до болю, коли деякі псевдо-історики та псевдо-філософи (в тому числі і доморощені, як перші так і другі!) намагаються очорнити славні справи наших прадідів і героїчна доба їх піддається обструкції, героїка і слава її лицарів гнівному осуду. На перший план, як найнеобхідніше для життя (а може таки для існування?) виходить меркантильна потреба живота, що прикривається машкарою «цивілізаційності». І брудним каламутним потоком витікає блекотиння про «варварство» і «дикунство» пращурів наших – запорозьких козаків та їх провідників…
Історія людства – це історія меча. «Біла зброя» – це щось більше, ніж просто «найдавніше, найдосконаліше, що має найбільше різновидів, єдине що дожило до наших часів».
Він (або вона, воно – оскільки різні імена меча бувають різного граматичного роду) – був об'єктом поклоніння як божество, йому приносилися людські пожертви. Іудейські одкровення говорять, що двосічний меч з'явився з рота Короля Королів, Володаря Володарів. Ми читаємо про «Меч Божий, святий Меч», про «Меч Господа й Гедеона» і що «не мир я вам приніс, але Меч», що свідчить про боротьбу й муки людські.
На більш низькому рівні, меч постає винаходом і улюбленою зброєю богів та напівбогів: це чарівний дарунок, один зі скарбів, що зійшли на землю з небес, за допомогою якого Малкібер («Малик Кабір», великий цар) став божеством, а Велунд, Кіда, Талант або коваль Вейланд – героями. Його присвячували богам, зберігали в церквах і храмах. Це був «ключ до небес і до пекла»; прислів'я говорить, що, «не будь меча, не було б і закону Мухаммеда», а найвищою нагородою за хоробрість у мусульман було звання «Саіф Алла» – «Меч Аллаха».
Меч, що мав тільки йому притаманні властивості, з абстракції перетворився в особистість, наділену як людськими, так і надлюдськими якостями. Меч набув властивостей, що міг говорити, співати, радіти й засмучуватися. Єдиний зі своїм власником, він був предметом прихильності; його гордо іменували коханою, сином і спадкоємцем. Той, що віддав меча, визнавав цим себе підлеглим, васалом; переломити меча означало принизити його власника. Цілувати меч означало, а подекуди й дотепер означає принести найвищу форму присяги.
«Покладіть руки свої на наш королівський меч», – говорив король Ричард II.
Меч убивав і зціляв; у безнадійному положенні герой кидався на свій меч, а героїня, подібно Лукреції й Кальфурнії, пронизували себе клинком. Мечем разрубувався гордіїв вузол будь-якої проблеми. Меч став символом справедливості й мучеництва; він ішов разом зі своїм господарем до могили, як до цього супроводжував його в бенкеті й у бою. « Покладете меча на мою труну , – мовив, помираючи, Генріх Гайне, – адже я доблесно боровся за волю людства ». ( Річард Ф. Бертон)
« Ніякі воїни від Ахілла до Наполеона включно, — зауважував в XIX в. донський отаман І.С. Ульянов, — не відмовлялися від військової здобичі і, взагалі, можливості поживитися за рахунок ворога. Древні були чеснішими від нас: вони речі називали своїми іменами і потім вічний подібний здобуток визнавали подвигом, військовою доблестю. У колишніх козаків було так само. Вони ходили за моря воювати ворогів християнства й "зіпуни добувати" ».
І правда – підміна понять, як то урядом USA при проведенні анексії Іраку, або різанина Московщини на Кавказі мають вже іншу обгортку – «захист прав людини», «захист світової цивілізації» і т.д., і т.п., а за своєю суттю є лишень «правом сильного потурати непокірного слабшого»….
*****
Київський митрополит Іов Борецький, який мав найтісніші зв'язки запорозьким козацтвом, 1621 р. так ідентифікував останніх: «… військо того покоління, що за руського володаря Ольга у своїх моноксилах морем і суходолом Костянтинополь здобувало. А вони за Володимера, київського володаря, воювали Грецію, Македонію, Ілірію ».
На думку А.І. Латуна «… винайшовши свою особливу морську тактику та стратегію, «морські вовки» степів використовували багатющий досвід своїх історичних попередників – воїнів та моряків Київської Руси, пізніше – воїв Північного Причорномор'я, відомих під іменами «бродників» та «берладників ». Тут варто згадати морський похід «берладників» 1159 р., який за В.В. Мавродіним « є тотожним чорноморським походам запорожців ». Е.Челебі, джерела якого невідомі, стверджує, що близько 1291 р. Херсонес (нині Севастополь) належав таким собі польським (?) козакам і далі повідає про наступні морські походи аж до великого бою з турками 1481-1482 рр. на Тамані. В часопису московського посла Я.І. Булгакова під 1781 р. є запис, зроблений, вочевидь, на основі розповідей місцевого населення про «великий бій» козаків із генуезцями на Боспорі поблизу Стенії (Істинії)». У П.П. Савєльєва знаходимо – « Характер морських експедицій русів, так як вони подаються у Масуді та візантійців Х ст. в віднаходимо в описах походів запорозьких і донських козаків на малоазійські береги і до Костянтинополя в XVI та XVII століттях ». За М.П. Загоскіним пам'ять про варязько-київський вплив на Чорному морі продовжує жити « в удалых морских набегах днепровских казаков... от времени до времени напоминавших побережьям Анатолии и Босфора ужасы русских морских нашествий IX и X веков ». « Занадто близькі риси характеру нашестя на половецькі «вежі» та на Царгород перших Рюриковичів та пізніших козацьких дій , – подає Ф.Равіта-Гавронський – спонукали В.Антоновича пов'язати походження козацтва і козаків із володарюванням Рюриковичів в Києві… залишки місцевого населення, що жило понад Дніпром, в тій мірі, наскільки вцілило від монгольського погрому, не змогло зітерти в собі звичаї минулого, від якого відстань складала лише два століття, і Дніпро воскресив їх, коли почалися татарські походи і почали повставати багаті турецькі міста ».
Все вищенаведене і дало підстави П. Кулішу, який, як відомо, не був апологетом запорозького козацтва, сказати наступне: « Вже турки, можемо сказати, не володіли Чорним морем і навігація між лиманом (Дніпровсько-Бугським) і Боспором перейшла в руки нових варягів ».
*****
Рання історія козацтва, яка передувала становленню й розвою цього феномену, припала на добу безперервного розширення Османської держави, що являла собою загрозу загальноєвропейського характеру. Козаки опинилися на вістрі боротьби народів Південно-Східної Європи проти турецької експансії, боротьби за існування етносу. Лише один приклад — за підрахунками Алана У. Фішера, між 1475 р. і кінцем XVII в. з українських земель, а також із земель Речі Посполитою було викрадено до Криму, а деяких потім виправлено до Стамбулу або Трабзону понад 1 млн чоловік.
Характеристика передумов морських баталій.
Османський флот, не відчуваючи належної протидії, став повновладним господарем на Середземному та Чорному морях. За султана Мехмеда II Фатиха (Завойовника) в 1475 р. османи, маючи флот з 300 кораблів, захопили італійські колонії Кафу й Воспор (Керч) у Криму, Тану (Азов) у дельті Дону, Матрегу (Тамань), Maнy (Анапу) і Копу на Кубані, ліквідували кримське Мангупское князівство, потім завоювали кримські італійські колонії Чембало (Балаклаву) і Солдайю (Судак), опанувавши тим самим всіма стратегічними пунктами узбережжя Криму й Таманського півострова.
З 1475 р. Кримське ханство стало васальним утворенням у складі Османської держави. Всі чорноморські порти Криму в 1478 р. відійшли безпосередньо до Туреччини; ханству залишили лише один – Гезлев (Євпаторію).
Велике Литовсько-Руське князівство номінально втратило чорноморське узбережжя між устями Дніпра й Дністра — міста-фортеці Коцюбіїв (тепер Одеса) та Дашів (нині Очаків), що мали слов'янське населення. Османської імперією 1492 року була поновлена й вдосконалена Дашівська (Очаківска) фортеця, що стала форпостом-сторожем на виході з Дніпра.
Але належна відповідь нащадків сколотів-сарматів та варягів-русів не забарилася….
Ще далекого 1490 року «черкасці київські» ходили під Очаків, а в 1502 — 1503 роках вони ж, спустившись на човнах по Дніпру, напали поблизу Тягинського перевозу (поріг) на татарський загін і розгромили його (Памятники сношений c Крымом. Т. І. С. 194 — 196, 305, 476). 1524 року Дашкевич сповіщав великого князя про невдоволення хана у зв'язку з нападом козаків на Крим (Akta Tomiciana. T. 8. Док. 51). Збереглися також листи самого хана від 1545 року до великого князя литовського. Хан скаржився на київського воєводу і черкаського старосту за те, що вони, незважаючи на неодноразові вимоги, не запобігали походам козаків на кримські володіння. При цьому повідомлялося, що в 1545 році козаки, «зібравшись на полі за Черкасами», напали на кримських людей, що йшли до Москви. Козаків «свавільних» було, за словами хана, більш ніж 800. На чолі їх стояли «старші козаки»: «Карп, і Андруша, і Лесун, і Яцко» (Книга Посольская. Метрики Великого княжества Литовского (с 1454 по 1572 г.) М., 1843. Т. 1. Док. 17. С. 20 — 21).
1540 року прославлений оборонець українського пограниччя барський староста Бернард Претвич двічі вибирався успішно на татар. Перший раз тоді, навесні, коли кількасот їх з Очакова та Білгорода пустошили околиці Бара та Хмільника. Претвич переслідував їх аж до «березанських верховин», де визволив 50 полонених і захопив 1000 коней, у тому числі 450 турецьких.
Наступного року Претвич знову кинувся в погоню за ординцями. Ось як описує її відомий польський хронікер Мартин Бєльський: « Бернард Претвич, староста барський, вартий пам'яті всіх нас, пустився за ними з невеликим числом козаків і чемерисів, прийшов за ними аж під Очаків, але вже забрані в неволю були на кораблях, везли їх у Кафу на продаж. Плакав, дивлячися на їхню біду, промовляючи: як би я радий був вас вирятувати, коли б міг ».
Восени орда пішла на Литву. Претвич зі своїми «служебниками» стеріг їх на бродах під Кременчуком (на Дністрі) і багато побив, а чимало в полон узяв. Очевидно, цих полонених невдовзі обміняли на православних бранців, бо на початку квітня. 1541 року султан Сулейман І повідомив з Константинополя Сигізмунда І, що він « доручив звільнити християн, підданих короля, взятих до неволі людністю Акермана в часі нападу на польські землі і відшкодувати збитки ».
В 1538 і 1545 роках запорозькі козаки напали на Очаків. 1545 року, коли царевич Емін-Гірей, вирушивши із загоном татар на Білгород (Акерман) на допомогу султану, намагався переправитися через Дніпро, «козаки на нього вдарили, інших побили, а інших піймали, а сам ледве втік до Біла города» (с 1454 по 1572 г.) М., 1843. Т. 1. Док. 18. С. 21 — 23;). В листі хан зазначав, що козаки часто, «перейшовши Дніпро по цім боці (на лівий берег), на Самарі, на Чорній Криниці, в Дробних Криницях... завжди на воді і на полі людей наших імають.» ( Книга Посольская. Метрики Великого княжества Литовского (Там само. Док. 21, 22. С. 23 — 29 ).
Отже, загроза спустошливих набігів як татар, так і турків, де головним набутком вважався людський ясир, спонукали до відповідних дій. Бернат Претвич (1530 — 1540), гетьман запорозький, згадуючи безперервні напади татар на степових промисловців, писав, що « не минає року без того, щоб татари не захопили в неволю рибалок ». В іншому місці він говорить про те, як татари пройшли придніпровськими землями, «захоплюючи людей в уходах, знищуючи пасіки».
Очевидно, відтоді українське козацтво остаточно усвідомило необхідність мати власну сильну флотилію, яка могла б впливати на розвиток подій на Чорноморському узбережжі Криму і Туреччини. І розв'язання цього завдання взяли на себе козаки, які мешкали на Дніпрі за порогами — запорожці, або низовці.
Там, серед верболозу і ситника, засновували вони табори-січі, недоступні і важкі для відшукання чужинцями. Там же схвалювали рішення про морські походи, обирали отаманів і комплектували екіпажі чайок.
До морського походу запорожці готувалися дуже старанно. Його організація охоплювала такі етапи: вибори старшого — похідного отамана, визначення мети походу, розподіл козаків на екіпажі, вибір місця і часу для будови чайок, забезпечення їх необхідним оснащенням та озброєнням.
За кілька тижнів до походу на Дніпрі на численних островах збирали матеріал для будови і оснащення чайок. Кожен загін-екіпаж, у складі якого було 50 — 70 козаків, будував чайку для себе протягом кількох тижнів. Залежно від того, яким великим мав бути похід, виставлялася флотилія від кільканадцяти до 80—100 чайок. Таке оперативне формування величезних флотилій було можливим завдяки досконалій організації. Кожен мав певні обов'язки, які повинен був якнайкраще виконати. А були серед козаків різні ремісники, в тому числі й суднобудівники.
Для будівництва човнів використовували липу, вербу, ситник, яких у районі Дніпра було вдосталь. Великі бори тягнулися правим берегом Дніпра, в районі порогів та на багатьох островах.
Англійський дипломат Ріо так описує козацьку чайку: « їхні вітрильники довгі й легкі, мають з кожного борту по 10 весел і по два чоловіки при кожному веслі. Ніс і кермо збудовані майже однаково: тому вони становлять кермо на носі, або на кормі, щоб не обертатися кораблем, і, таким чином, виграють час.
...Кожна одиниця має по 50 добірних людей. Озброєні гарматами, а також шаблями, якими орудують дуже вправно.
...Козаки — це нація невибаглива, дуже працьовита і звикла жити тим, що трапиться. Вони дуже добре маневрують, і то з такою швидкістю, що ворог довідується про їхні напади тільки після наскоку » (79, 1959, 23 липня).
Чайки були відкритими човнами, без палуби, з лавами, які зміцнювали водночас усю конструкцію. Екіпаж, який будував човна сам собі, знав, природно, його досконало, що дуже допомагало під час морського походу. Крім цього, безпосередня участь у спорудженні згодом полегшувала і ремонт човна та лагодження при пошкодженні. Козаки дбали про нього і клопоталися завчасно про його консервування: від правильної експлуатації чайки залежали ефективність походу та життя його учасників.
Кожен козак, вирушаючи в морський похід, брав з собою, як правило, 2 рушниці або пістолі, 3 кілограми пороху, свинець і шаблю. Чайка могла мати до 6 малих гармат-фальконетів з повним боєкомплектом. Вони, до речі, були в основному з турецьких кораблів. Крім цього, кожен з учасників походу брав з собою додатково одяг для зміни, білизну та шапку. Брали також сухий провіант, бо не було змоги варити гарячу їжу, та воду. Сухий провіант складався з товчених сухарів, сушеної риби, сушеного баранячого м'яса і саламахи (борошна, переважно гречаного, і пшона). Провіант і воду зберігали в довгих бочках, покладених на дно чайки. Брали також необхідне майно: компас, запасне вітрило, теслярське знаряддя, линви, черпаки, ліхтарі та інші предмети, потрібні під час тривалого перебування на морі.
На той час чайка мала велику бойову силу і на Чорному морі була досконалим і дуже дешевим знаряддям для ведення морських баталій. Ставала вона незамінною в боях біля берегів, на водах з численними мілинами, недоступними для великих кораблів, і на ріках.
Запорозький човен був швидкий, для турецьких галер — невловимий. Просувалась чайка тихо, а флотилія в районах загрози йшла у згущенні, чайка біля чайки. Рікою пливли одна за одною. На човні похідного отамана майорів прапор старшого (гетьмана, кошового отамана або наказного).
Козаки, з огляду на умови перебування на чайках, випливали переважно в червні або ранньою весною. З походу козаки поверталися звичайно восени.
Служба на чайці була важкою, її екіпаж постійно перебував під сонцем, дощем, на вітрах, хвилях. Веслували переважно в три зміни, а складні обставини вимагали від екіпажу великого психічного та фізичного напруження. Розбурхане море викликало у членів екіпажу морську хворобу, що призводило й до послаблення уваги, спроможності спостерігати, пам'яті і мислення, до сонливості і збайдужіння, особливо в тих, хто не веслував, а сидів бездіяльно. Важкі морські умови викликали занепад сил і швидку втому, що робило веслування неповноцінним. Зараджували цьому, частіше міняючи залоги веслувальників. Тому-то перед походом здійснювався суворий відбір, і козаків, неспроможних витримати службу на чайці, не брали. З метою привчати до труднощів служби в морські походи брали щоразу певну кількість молодих людей, які вправлялись в козакуванні. У набутті навичок до мореплавства не останню роль відігравало плавання на Дніпрі і спроби долати пороги.
Морська боєздатність чайок давала змогу козакам вести бойові дії на великій відстані від Дніпра, в будь-якій частині Чорного й Азовського морів. При цьому флотилія, група та окремі чайки мали значну самостійність. Ведення воєнних дій на цих морях, далеко від рідних берегів, вимагало від запорожців відваги, послідовності та витривалості, самостійності й активності, сміливості й розсудливості в рішеннях, здатності ризикувати, передбачливості та обережності.
На чайці діяли колективно. Зусилля цілого екіпажу і флотилії у виконанні бойового завдання спиралися на взаємозалежність, і козаки перемагали на морі саме завдяки колективним зусиллям. Оця колективність виникала із взаємного довір'я, поваги, приязні, фаховості, спільного досвіду і підтримки в боротьбі, а також з суворої дисципліни. За кожен прояв неслухняності безумовно карали, а того, хто вживав алкоголь, наприклад, просто викидали за борт. Крім цього, екіпажу чайки притаманні були однодумність щодо здійснюваного завдання, взаєморозуміння, звички гармонійного колективного діяння і високий рівень організованості.
Звісно, кожен черговий морський похід збагачував знання про море, про турецькі порти, про найнебезпечніші курси і небезпечні місця. Накопичувалися знання про морські та теренові умови на турецьких узбережжях, про силу противника та його слабкі сторони. Зростала також кількість організаторів, які в морських походах брали участь багато разів, їхні імена часто згадуються в історичних документах — Шафран, Шило, Сулима...
Великим тактичним мистецтвом, за свідченнями сучасників, було виведення флотилії чайок з Дніпра в море побіч турецької фортеці — Очакова, яка стояла в гирлі цієї ріки. Чайки йшли за течією ріки в строю, одна за одною. Попереду — дві, як розвідка, потім чайка похідного отамана, а за нею — всі інші. Перед флотилією за течією річки, пущені козаками, пливли великі дуби з гілками або балки, обковані залізом, для проривання ланцюгів, які перегороджували гирло Дніпра.
Виходили на Чорне море козаки такими трьома способами. Уночі пущені за течією ріки балки проривали в кількох місцях ланцюги, які перегороджували Дніпро. Турки одразу ж накривали це місце вогнем з гармат. Переконавшись через якийсь час, що на воді спокій, вони переставали стріляти. Тоді приховані в темряві чайки виходили крізь прорвані місця у відкрите море.
Більш трудомістким було переправлення чайок на валках суходолом від Дніпра на ріки, що стікали в Азовське море. Застосовуючи цей спосіб, козаки водночас організовували оборону від татар, які могли налетіти на розгорнутий козацький стрій. Після виходу на Азовське море запорожці були у безпеці і спокійно випливали з нього в Чорне море.
Третім способом було форсування гирла Дніпра збройною силою. Траплялося це тоді, коли козаків передчасно викривали, а турецький флот, що стояв під Очаковом, був слабкий.
Ще складнішим, ніж вихід у море, було повернення в Дніпро. Біля Очакова майже завжди чекала їх турецька флотилія. Крім цього, просуватися проти течії перегородженої ланцюгами річки було важко, а в звичаї козаків, крім усього, було повертатися до Запорожжя з усім здобутим та з чайками. Зрозуміло: лише за сприятливих умов могли запорожці проходити безпечно саме цією дорогою. Переважно поверталися іншими двома шляхами.
За 3 — 4 милі на схід від Очакова, в лимані, козаки виходили із чайок і тягнули їх узбережжям. Потім, вище Очакова, перетягали їх у Дніпро і безпечно поверталися на Січ.
Азовським морем, з нього ріками до Дніпра — так, як під час переходу на Чорне море. Способом цим користувалися тоді, коли біля Очакова стояла міцна турецька флотилія або коли з походу поверталося 20— 25 чайок. При цьому козаки також організовували оборону від татар, які намагалися відвоювати те, що було на чайках.
Запорожці, змушені до боротьби з турецькими угрупованнями, приймали бій і найчастіше виходили з нього переможцями. Знали вони, що потрапити до турецького полону — це значить бути мученим і тортурованим, тому не здавалися, воліли загинути в бою.
Згуртовані турецькі галери були безпорадними проти швидких і маневрених чайок, які перед переважаючими ворожими силами, ухиляючись від боротьби, відступали, особливо тоді, коли на човнах вже були трофеї походу.
У битві з кораблями, оснащеними артилерією, козаки могли зазнати втрат, тому поводились вони обережно й намагались використовувати переваги власних човнів. Оскільки чайка з великою осадкою виступала з води приблизно на один метр, то важко було її вгледіти. А ось її екіпаж бачив, що діється на морі, легко з далекої відстані розпізнавав оснащені щоглами турецькі галери. Після розпізнання противника й схвалення рішення про атаку екіпаж чайки вправно згортав вітрило та складав щоглу. Старший визначав напрямок атаки і маневрував так, щоб відносно об'єкта атаки зайняти позицію під сонцем, аби не бути поміченим. За годину до заходу сонця чайки займали позицію на одну милю від об'єкта атаки і, чекаючи ночі, стежили за ним, щоб не втратити з поля зору.
Найефективнішим способом боротьби чайок з турецькими кораблями був абордаж. Група чайок, найчастіше — вночі, швидко наближаючись до турків і маневруючи, примушувала атакований корабель розпорошувати артилерійський вогонь. У хвилини, коли пушкарі підготовляли гармати до наступних пострілів, чайки блискавично підходили до корабля. Оскільки кулі з гармат, розставлених на палубі високих турецьких кораблів, вище чайок, не чинили їм шкоди, козаки напрочуд швидко діставалися на ворожу палубу і вступали в рукопашний бій. Під час бою козаки вели вогонь з рушниць і пістолів, билися шаблями, ножами, застосовуючи козацький рукопаш. Група козаків звільняла прикованих до лав веслувальників-невільників, які поповнювали козацькі ряди.
Найлегшими і найуспішнішими були атаки козаків на багаті приморські турецькі міста, на які вони налітали несподівано вночі або вдосвіта. До речі, від гирла Дніпра до узбережжя Туреччини шлях займав від 36 до 40 годин. На суші козаки не заходили далі, ніж на одну милю, пам'ятаючи про те, що противник може знищити чайки. Після вторгнення в місто захоплений зненацька гарнізон козаки ліквідовували. Майно, яке важко було забрати на чайки, знищували. Бувало, козаки атакували прибережні османські гарнізони, які перешкоджали здобуттю турецького міста.
Походи запорозьких флотилій чайок організовувалися часто. Перші походи, як правило, обмежувалися гирлом Дніпра, в основному до околиць Очакова...
13 жовтня 1545 року, наприклад, вісімсот козаків під проводом Ісачка з Брацлава, Карпа Масла та Івана Держка з Черкас підпливли вночі на тридцяти двох чайках під Очаків. Вони здобули замок, убивши двох і поранивши чотирьох чоловік з турецької залоги, тридцять двох було взято в полон. З числа останніх двадцять осіб заплатили за себе викуп на суму 40 600 аспр, і козакам дісталося їхнього майна на суму 19 000 аспр. Крім того, козаки мали ще 36 800 аспр окупу за тридцять інших підданих; в Україну також відігнали 97 коней. Усього турецький султан рахував шкоду на суму 97 000 аспр.
1552 року кримський хан скаржився польському королю: « Козаки ваші, Дніпром водою підійшовши, під замок його милості цісаря турецького, під Очаків, корабель із людьми взяли » [50, с. 85]. А вже після того, з приходом на дніпровські острови Великого сармато-руського князя, в жилах якого текла кров і Рюриковичів і Корибутовичів, – Дмитра Івановича Вишневецького, організоване ним Військо Запорозьке почало регулярно вибиратися на море. Переломним щодо подальшої волі-долі запорозького козацтва стало його гетьманування. Також саме він посприяв розвою Донського козацького війська, поставивши місто Черкаськ на Дону. Від його доби і аж до вікопомного 1768 р. дніпровські і донські козаки були, якщо не єдиним цілим, то, принаймні, кровними побратимами. І багато зусиль довелося докласти Москві, щоби прийшло до такої ганебної події, як ув'язненням донцями старшин гетьманського уряду М.Залізняка в Холодному Яру.
Але повернімося до теми морської експансії запорожців.
За істориком Мартином Бєльським, 1575 р. козаки виявили татар в степу, побачивши великий неспокій птахів і звірів. Київський воєвода Костянтин Острозький, який займався організацією оборони Київщини і Волині, встиг зібрати ополчення, а козаків з Києва, Черкас і Канева відправив на "чайках" Дніпром вниз.
У 1576 році запорожці оволоділи татарською фортецею Іслам-Кирмен.
Трьохтисячне козацьке військо на чолі з Богданом Ружинським напало на Іслам-Керман. Можливо, козаки зібралися, щоб зустріти татарську орду на переправі через Дніпро або знову йти в Крим за відсутності там чоловіків під час виправи татар. І обережність татарських мурз виявилася цілком обґрунтованою. А коли татари повернулися назад, то козаки вирішили не розпускати військо, а лише скоригували свої плани. Вони спустошили околиці Іслам-Кермана, у самому замку підірвали вежу, і вночі шістсот козаків прорвалися до міста. Справу було зроблено. Іслам-Керман лежав у руїнах, і татари покинули його через загрозу нових нападів. Хан скаржився султану, що козаки взяли це місто, а також спустошили Міндер-город (?) та околиці Очакова і Білгорода. А від Стефана Баторія вимагав покарання "свавільних козаків" перед татарським послом, ставлячи це головною умовою "згоди і приязні" між двома країнами [ Poczеtki panowania… — S.69 – 70; Флоря Б.Н. Указ.соч. — С.217 ].
У книгах Литовської Метрики зберігся запис розповіді кримських послів на Торунському сеймі Речі Посполитої: козаки « около Ислам-города попалили, попустошили и одну вежу збили... и первей шестьсот казаков забравшися о полночи вбегли в-замок, и там люди наши их на голбву побили. Видели есьмо, или с того краю нам пожитку немать, одно от казаков ваших завше великие шкоды и утиски... Мы с того замку для казаков ваших мусели есьмо тот замочок опустити » [50, ч. 2, с. 14].
Дещо згодом козацькі чайки з'явилися в гирлі Дунаю. Взявши Кілію, вони просунулися на південь уздовж західного узбережжя Чорного моря. Є свідчення про відвідання тоді запорожцями Сілістрії та Варни.
За твердженням дореволюційного історика А. Висковатова, того ж року висаджувалися біля Козлева і Кафи, громили тут татар, а потім ходили на протилежний берег Чорного моря до Трапезунда та Синопа.
Детальніше про це розповідається в рукописі «Гетьманщина», що зберігається в Центральній науковій бібліотеці НАНУ: « Федір Богданко (сармато-український князь Богдан Ружинський [О.Ч.]) послав Нечая з 5000 в море, щоб виручити полонених — загатити Козлов і Кафу, щоб там не випускали полонених, а сам відправився суходолом. У степу між Кучугурами і Дарієвим мостом на нього напали всі орди татарські під проводом Девлет-Гірея, але Богданко, маючи гармати на флангах, через годину відігнав їх геть. Татари розташувалися спереду і ззаду Дарієвого моста, але Богданко задніх затримав гарматами, а передніх відрізав і перебив на їхніх очах. Татари старалися хоч не пустити його в Крим і на всіх воротах розставили гармати і сторожу, але Богданко переправив вночі частину кінноти вброд і вплав через Сиваш і вона, напавши на перші ворота, відбила їх і впустила козаків. Козаки негайно взяли з бою Перекоп і все перетворили в прах і попіл. Потім пішли до Кафи, обложеної з моря запорожцями, вирізали всіх татар і звільнили 500 полонених. Потім пішли на Бахчисарай і Козлов, але над річкою Салгир зустріли їх посли від хана з великими дарами, повернули всіх полонених християн і Богданко з торжеством повернувся додому. А Нечай по дорозі заїхав у Синоп і Трапезунд і відтіля також визволив кілька сот полонених одновірців» .
Треба зауважити й наступне. За свідченням деяких істориків Дунайські християни, що опиралися турецькому пануванню, звернулися до короля Речі Посполитої з благанням про допомогу і останній «повелів гетьману провести потужний набіг на землі турецькі від Речі Посполитої віддалені». М.А. Маркович подає цю подію так: «… За Кубаню гетьман розпочав військові дії проти народів туркам підвладних і розпочав піддавати вогню та мечу всю країну. Запорожці ж, між тим, курсуючи понад берегом розоряли прибережні поселення. Не чекаючи такого нападу і не провівши підготовки до оборони нарід розбігався. Таким чином гетьман, пройшовши всю Анатолію, вийшов до Синопу і Трапезунду, випалив та пограбував їх передмістя; потім рушив на Ц аргород і вийшов до протоки Костянтинопольської. Турки рятувалися через протоку; пограбувавши береги азіатські на Чорному морі, козаки переправилися на Європейську Туреччину і вступили в Булгарію, завіривши болгар, що яко одновірці вони шкоди їм не завдадуть. Гетьман скористався усією можливою допомогою мешканців і був проведений ними до Дунаю де й отримав повідомлення, що турки відвернули свої напади на Сербію